Вогняний бог Марранів - Сторінка 3

На їхньому шляху нездоланною перешкодою стала область Стрибунів, оточена горами. На гору спробував видертись Страшило, а за ним Лев, проте обидва були збиті могутніми кулаками Стрибунів. Еллі і її супутники так і не дійшли б до Рожевого палацу Стелли, якби Еллі не володіла тієї пори Золотою Шапкою, яка давала владу над Летючими Мавпами. Дівчинка викликала Летючих Мавп, і ті перенесли подорожніх до палацу Стелли повітрям.[4]

Багато століть тому Маррани (так називали себе Стрибуни) жили в Підземній країні на березі річки, яка впадає в Серединне озеро. За переказами, вони сховались у підземеллі від сильних ворогів, котрі тіснили їх з усіх боків. Там, серед скель, Маррани збудували місто, руїни якого бачили Еллі Сміт і Фред Каннінг, коли завершували довгу й небезпечну мандрівку в надрах землі.

Тієї далекої епохи Маррани вміли добувати вогонь, робили залізне знаряддя, ловили рибу і полювали на Шестилапих, яких водилося в тих краях безліч. Але з часом Марранів стало надто багато, риби та звіриного м'яса їм не вистачало, а хліборобством займатися на кам'янистому грунті було неможливо.

Маррани під проводом князя Грона покинули свій похмурий край. Вони спробували забрати у підземних рудокопів частину їхньої просторої рівнини, проте воїни семи королів відбили напад і вигнали Стрибунів нагору.

Непереливки було Марранам у горішньому світі. Їхні очі, які звикли до вічних сутінків Печери, протягом довгих місяців не могли пристосуватись до яскравого денного світла. Переселенці пересувались тільки ночами. Напівсліпі, вони довго блукали по Чарівній країні, гинули в битвах з її корінним населенням, зазнавали величезних жертв від хижих звірів, умирали з голоду, тонули при переправах через річки… Так минуло кілька років.

За час блукань Маррани здичавіли, розгубили свої знаряддя, розучились використовувати вогонь. Нарешті Грон привів нечисленну групу втікачів до безлюдної, ніким не зайнятої долини, яка й стала їхнім притулком на цілі віки. Тут вони знову розмножились, але так і лишились на дуже низькому щаблі розвитку.

Спершу спогади про те, що їхні предки жили в якомусь дивному, похмурому світі, передавались Марранам від батьків до дітей, потім спогади перетворились на легенди, а згодом і легенди призабулись. Маррани так довго жили в самотині, що люди, котрі мешкали в інших частинах Чарівної країни, знали про них дуже мало.

Мало знав про Марранів і Урфін Джюс. Які їхні житла? Чим вони харчуються? Чи немає в них захоплень? Чим можна вразити їхню уяву? На всі ці запитання Урфін не міг дати відповіді. А з'явитися до сильного незалежного племені, не відаючи, що на тебе чекає, було надто небезпечно.

"Я повинен провести ґрунтовну розвідку", — думав Урфін. Але хто зробить цю розвідку? Самому йти неможливо: він повинен зненацька з'явитися перед Стрибунами як повелитель. Послати Ту поту на? Ведмідь важкий і вайлуватий, йому не вистачить уміння ховатись і діяти нишком, як і личить справжньому розвідникові. Аж раптом Урфінів погляд упав на дерев'яного блазня, який копирсався в кутку кімнати.

— Ось хто мені потрібен! — радісно вигукнув Джюс.

Він згадав, як допоміг йому клоун під час облоги Смарагдового міста. Кілька атак дерев'яних солдатів були відбиті, й Урфін опинився в дуже скрутному становищі. І тоді Еот Лінг побував у місті на розвідці, дізнався, що багач Руф Білан ненавидить Страшила, а сич Гуамоко вмовив Білана відчинити міські ворота.

— Еоте Лінг, іди сюди! — наказав Урфін, і блазень, перевалюючись, причимчикував до нього.

— Я потрібен тобі, володарю?

— Так. Думаю доручити тобі одну дуже важливу справу.

Урфін Джюс поділився з блазнем своїми планами і розповів, що має зробити Еот Лінг. Блазень вислухав Урфіна Джюса і зауважив:

— Країна Стрибунів дуже далеко, володарю. Мандрівка туди буде довгою і небезпечною.

— Карфакс проробить цей шлях за кілька годин. Він відвезе тебе, і ти видивишся все, що потрібно.

Урфін Джюс і його вірний слуга Еот Лінг з нетерпінням чекали, коли одужає орел. Величезний птах до останньої кісточки з'їдав кроликів і зайців, що їх справно приносив Тупотун.

Карфакс прив'язався до добродушного ведмедя, який, не шкодуючи сил, ганяв по лісу в погоні за дичиною.

І ось настав час, коли орел уперше після падіння здійснив перший, ще невпевнений політ.

Коші він низько пролітав над лісом, помахи його величезних крил розгойдували гілки дерев, а перелякані білки стрімголов кидалися вниз. З кожним днем Карфакс літав усе далі й вище, сили його міцнішали, і нарешті настав день, коли він запропонував Урфінові Джюсу проїхатись на його спині.

Урфін з острахом погодився: страшно все-таки опинитись високо в повітрі, не відчуваючи під собою іншої опори, крім рухливої орлиної спини. Та якщо він не наважиться на політ, значить, не бачити йому країни Стрибунів, не добитися влади, не помститись ворогам. І Джюс подолав свій страх.

Завше важкий перший крок. Невдовзі Урфін із задоволенням підставляв обличчя зустрічному вітру, гордо дивився на поля й ліси, що проносились унизу.

— Моє! Скоро все це знову буде моє! — тихо бурмотів він, щоб не розчув Карфакс.

Урфін розповів орлу про свій намір стати на чолі племені Стрибунів.

— Це темні, дикі люди, — говорив Джюс, — і життя їхнє вкрай тяжке. Я хочу принести їм усі радощі, які тільки доступні людині під сонцем нашої країни.

Карфакс погодився доставити до Стрибунів Кота Лінга. Урфін пошив блазневі одяг з кролячих шкурок. Надягнувши його, Еот Лінг перетворився на маленького меткого звірка. Тепер, якщо він потрапить на очі комусь із Стрибунів, той нізащо не запідозрить у ньому розвідника з чужих країв.

Якось уранці Карфакс піднявся з лужка перед Урфіновим будинком і полетів на схід, до країни Стрибунів. На орлиній шиї висіла в'язка кроликів — запас харчів. На орлиній спині, вчепившись у пір'я, лежав блазень.

Орел повернувся під вечір наступного дня. Він розповів, що вночі, коли Стрибуни спали, він переніс розвідника через гору і опустив у безлюдному місці. Там Еот Лінг чекатиме його через десять днів.

Якими довгими видались Урфінові ці дні!

Та настав нарешті момент, коли Карфакс повернувся з другого польоту і привіз блазня, неушкодженого і дуже задоволеного. Еот Лінг передусім скинув набридлий йому костюм з кролячих шкурок і багатозначно глянув на господаря. Той зрозумів, що розмова буде секретною, і заніс блазня в дім.

— Ну, володарю, — весело вигукнув Еот Лінг, коли вони лишилися вдвох, — які це простаки! Гай-гай, які простаки!.. Але простаки небезпечні, їм пальця в рота не клади! — додав він багатозначно.

— Розповідай! — нетерпляче наказав Джюс. І блазень почав розповідати про те, що він бачив і чув у країні Марранів за своє десятиденне перебування в ній.

ПОБУТ І ЗВИЧАЇ СТРИБУНІВ

от Лінг дізнався багато про що. Схожий на великого щура в своєму сірому вбранні, він нишпорив поблизу селищ, залазив в оселі, підглядав, підслуховував. Одного разу він мало не попався. Його схопив хлопчисько (діти більш спостережливі, ніж дорослі), але блазень так укусив його, що допитливий хлопчина завив од болю і випустив небезпечну здобич.

Ось про що довідався Еот Лінг. Плем'я Стрибунів багаточисленне, в ньому нараховується кілька тисяч самих лише дорослих чоловіків. При цьому повідомленні Урфін схвально кивнув головою і подумав: "З них вийде сильна армія".

Країна Стрибунів розташована в круглій долині, оточеній кільцем гір зі стрімкими схилами. Гори не пропускають у долину вітру, і вдень там завжди тепло, зате ночі холодні. Жителі не зводять осель, для цього їм бракує вміння. Вони живуть у солом'яних куренях і навіть під навісами. Одягаються вони легко: чоловіки носять довгі штани і безрукавки, жінки — короткі сукні. У Балакунів, підданих феї Стелли, Маррани вимінюють одяг, сокири, ножі, лопати. Взамін вони віддають коштовне каміння, добуте в горах.

Стрибуни невисокі на зріст, але кремезні; у них великі голови, довгі сильні руки з великими кулаками, а м'язи ніг настільки розвинуті, що дозволяють людям робити величезні стрибки. За це мешканці сусідніх країн і прозвали їх Стрибунами. Проте самі Маррани цього прізвиська не люблять. Править ними князь Торм…

— Мабуть, це поштивий старий з довгою сивою бородою? — перебив Урфін оповідь блазня.

— Ти помиляєшся, володарю, — заперечив Еот Лінг. — Уяви собі, вони зовсім не носять ні борід ні вусів. Рослинність на обличчі вони вважають великою незручністю і позбуваються її вельми цікавим способом. У їхній країні є джерело, оточене ядучою коричневою грязюкою. Коли в юнака Маррана починають рости вуса й борода, він вирушає до цього джерела і вимащує обличчя грязюкою, а потім дає їй висохнути на сонечку. За кілька годин грязюка відпадає шматками і волосся назавжди зникає. Того, хто здійснив таку операцію, співплемінники зустрічають з піснями й танцями, і лише тоді Марран одержує права громадянства і може одружитись.

— Це справді дивовижно, — зауважив Урфін.

Еот Лінг розповідав далі.

У долині Марранів дуже часті грози. Еот Лінг пробув там всього десять днів, і за цей час трапилося дві грози.

Грози в країні Стрибунів жахливі. Блискавки спалахують невпинно, громові перекати, відбиваючись від гірських схилів, зливаються в протяжне оглушливе гудіння, дощ ллє потоками. Блискавки часто вдаряють у солом'яні курені Марранів і запалюють їх. Мешканці вискакують геть і з жахом дивляться на вируюче полум'я навіть не намагаючись його погасити. Вогонь для Марранів — грізне караюче божество, вони його глибоко шанують, проте не наважуються користуватися вогнем у своєму скромному побуті.

"Та це справжній скарб, — думав Урфін. — Ось де можна розвернутись!"

У центрі долини лежить величезне мілководне озеро, поросле очеретом. В очеретах гніздиться безліч качок. Коли виводиться молодняк, який іще погано вміє літати, Маррани влаштовують облави і б'ють каченят з пращі. Здобич вони засолюють і зберігають у природних погребах — холодних печерах, які йдуть у глиб гори.

Довкола озера розкинулися родючі ниви. Там Стрибуни сіють пшеницю. Хліб вони не печуть, бо не вміють добувати вогонь. Пшеничні зерна розмелюються між жорнами, і з борошна робиться лемішка на холодній воді.

— Вони мої! — вигукнув Урфін. — Коли я навчу їх смажити качок і пекти хліб, вони підуть за мною куди завгодно.