Володар Мух - Сторінка 26

Тепер він справжній Ватаг; він кілька разів розітнув списом повітря. В його лівій руці погойдувалися Рошині розбиті окуляри.

Розділ одинадцятий

СКЕЛЬНИЙ ЗАМОК

Удосвіта в час короткої прохолоди четверо хлопців зібралися довкола чорного згарища на місці колишнього вогню. Ральф стояв навколішки і дмухав. Сірий перистий попіл розносило то туди, то сюди, та в ньому не зблисла жодна іскорка. Близнюки дивилися занепокоєно, Роха сидів з відстороненим виразом за яскравою стіною своєї далекозорості. Ральф дмухав, доки від натуги у нього загуло в вухах; незабаром його підмінив перший ранковий тиховій, сипонувши в очі попелом. Ральф відсахнувся, вилаявся, витер сльози з очей.

– Нічого не виходить.

Ерік глянув на нього згори вниз з-під маски запеченої крові. Невидющим поглядом Роха дивився в бік Ральфа.

– Звичайно, Ральфе, нічого не вийде. Тепер у нас нема вогню.

Ральф нахилився обличчям до Рохи.

– Ти мене бачиш?

– Трохи.

Ральф заплющив розпухле око.

– Вони забрали наш вогонь.

Голос зірвався від злості.

– Викрали!

– Це вони, – сказав Роха. – Вони осліпили мене. Бачиш? Це Джек Мерідью. Скликай збори, Ральфе, треба вирішити, що діяти.

– Збори для нас самих?

– Це все, що нам залишилося. Семе, дай я за тебе триматимусь.

І вони пішли до плити.

– Просурми у ріг, – сказав Роха, – просурми чимдужче.

Ліс відгукнувся луною; галасуючи, з вершечків дерев злетіли птахи, як того першого ранку, століття тому. З обох боків на пляжі було порожньо. З куренів вийшло кілька малюків. Ральф сів на відшліфований стовбур, троє інших стали перед ним. Він кивнув, тоді Ерікісем сіли праворуч. Ральф тицьнув ріг Росі до рук. Той обережно тримав сяйливе чудо і кліпав очима.

– Ну, говори.

– Я взяв ріг, щоб сказати таке. Я більше не бачу і хочу повернути назад свої окуляри. Жахливі речі кояться на цьому острові. Я голосував, щоб тебе обрали ватажком. Ти єдиний, хто може якось зарадити. Тому виступи, Ральфе, і скажи нам… Або…

Роха затнувся, шморгнув носом. Коли він сів, ріг перейшов до Ральфа.

– Звичайнісінький вогонь. Це так просто, правда? Звичайний сиґнал, щоб нас урятувати. Невже ми дикуни якісь чи хто ми? А тепер диму вже нема. Може, кораблі пропливають десь поряд. Пам'ятаєте, як Джек пішов полювати, вогонь погас, а тим часом проплив корабель? А вони всі думають, що з нього кращий ватажок. А потім, потім… і це теж його провина. Якби не він, ніколи такого б не сталося. Тепер Роха нічого не бачить, а вони прийшли, викрали… – Голос Ральфові тремтів. – …Вночі, потемки, прийшли і викрали наш вогонь. Вони його викрали. Ми б дали їм вогню, якби вони попросили. А вони викрали, і тепер нема нашого вогню, і нас ніяк урятувати. Розумієте, що я кажу? Ми б і так дали їм вогню, а вони прийшли і викрали. Я…

Знову та сама завіса замиготіла йому в мозку, і він якось ніяково затнувся. Роха простяг руку до рога.

– Ральфе, що ти збираєшся робити? Це все балачки, а треба вирішувати. Мені потрібні окуляри.

– Якраз про це я й думаю. А може, нам піти до них, але попереду зачесатися, помитися, стати такими, як раніше… Все ж ми не дикуни якісь і врятуватися – для нас не просто гра…

Він розплющив запухле око і поглянув на близнюків.

– Приберемося трохи й підемо…

– Треба, щоб усі взяли списи, – зауважив Сем. – Навіть Роха.

– Вони можуть стати в пригоді.

– Ріг не в тебе!

Роха замахав мушлею.

– Якщо хочете, можете собі брати списи, а я не буду. Справді-бо, для чого? Мене й так треба вести, як собаку. Смійтеся, смійтеся. Страх смішно. На цьому острові всі тільки сміються з усього. І чим це скінчилося? Що подумають дорослі? Саймона вбили. А був ще той хлопчик із плямою на лиці. Хто його бачив від того першого разу?

– Рохо! Зажди!

– У мене ріг. Я піду до цього Джека Мерідью і викладу йому все, що думаю, отак-то.

– Тебе поб'ють.

– А що він може мені заподіяти, крім того, що вже заподіяв? Я скажу йому, що до чого. Ральфе, дозволь, я візьму ріг. Я покажу йому, що він має не все.

Роха хвилину мовчав і дивився на невиразні постаті коло себе. Його слухала витоптана трава, що пам'ятала давні збори.

– Я піду до нього і понесу в руках ріг. Я підніму його перед собою. Послухай, скажу я, ти дужчий за мене, в тебе нема ядухи. Ти можеш бачити, скажу я, обома очима. Та я не прошу назад свої окуляри, ніби якусь ласку. Далі я скажу, я не хочу з тобою воювати, не тому, що ти дужий, а тому, що справедливість є справедливість. Віддай мені мої окуляри, отак я скажу, ти мусиш віддати!

Роха закінчив, зашарівся і весь тремтів. Він хутенько тицьнув ріг Ральфові в руки, немовби квапився його позбутися, і витер сльози, їх осявало м'яке зелене світло, і ріг, ніжний та білий, лежав у Ральфа на колінах. Єдина крапелька, що скотилася з Рошиних пальців, тепер палахкотіла, наче зірка, на його ґраційному вигині.

Нарешті Ральф випростався, відгорнув назад волосся.

– Добре. Я хотів сказати – можеш спробувати, якщо ти так хочеш. Ми підемо з тобою.

– Він буде розмальований, – боязко промимрив Сем, – знаєте, який він буде…

– Не дуже він нас злякається…

– А як розлютиться, то кінець нам…

Ральф сердито зиркнув на Сема. Наче в тумані, він згадував те, що колись коло скель сказав йому Саймон.

– Не мели дурниць, – урвав він. І швидко додав: – Ми йдемо.

Він простяг Росі ріг, Роха почервонів, цього разу з гордощів.

– Понесеш.

– Понесу, коли ми приготуємось.,.

Роха шукав слів, щоб передати своє палке бажання нести ріг, хоч би там що.

– Я не проти. Я залюбки, Ральфе, тільки треба, щоб мене хтось вів.

Ральф знову поклав ріг на відшліфовану колоду.

– Покріпімося – і в дорогу!

Вони пішли до спустошених плодових дерев. Росі нарвали плодів, дещо він намацав на дереві сам. Вони їли, а Ральф думав про вечір.

– Підемо такі, як були колись. Помиємося…

Сем опирався, напхавши повен рот їжі.

– Але ж ми купаємось щодня!

Ральф подивився, які вони брудні, й зітхнув.

– Треба б зачесати чуб. Та от лихо – задовгий!

– У мене в курені залишилася пара шкарпеток, – згадав Ерік. – Можна нап'ясти їх на голови, як шапочки, абощо.

– Можна щось знайти, – додав Роха, – і перев'язати ззаду волосся.

– Як у дівчат!

– Ні, не зовсім так.

– Тоді підемо такі, як є, – вирішив Ральф, – вони ж самі не кращі.

Ерік зупинив їх рукою.

– Але ж вони там усі розмальовані! Знаєш, як…

Усі закивали. Вони чудово знали, як розв'язувала руки маска з фарби, яку дозволяла дикість.

– А ми не будемо розмальовуватися, – заявив Ральф, – адже ми не дикуни.

Ерікісем перезирнулися.

– Все одно…

Ральф заволав:

– Ніякої фарби!

Він силкувався згадати.

– Дим, – стрепенувся він, – нам потрібен дим. – Він люто повернувся до близнюків. – я сказав "дим"! Ми повинні мати дим.

Запала тиша, тільки багатоголосе дзижчали бджоли. Нарешті Роха сказав лагідно:

– Звичайно, ми повинні мати дим, бо дим – це сиґнал, і нас не врятують, як не буде диму.

– Сам знаю! – закричав Ральф. Він відсмикнув руку від Рохи. – Що ж, по-твоєму, я…

– Я просто повторюю те, що ти завжди кажеш, – квапливо пояснив Роха. – Мені на хвилину видалося, що ти…

– Де пак, – голосно відповів Ральф. – Я знав це весь час. Я не забув.

Роха закивав примирливо.

– Ральфе, ти – ватажок. Ти все пам'ятаєш.

– Я не забув.

– Звісно, ні.

Близнюки з цікавістю вивчали Ральфа, так ніби побачили його вперше.

Вони вирушили шляхом, вишикувавшись у бойовий порядок. Перший, злегка накульгуючи, зі списом на плечі, прошкував Ральф. Він погано бачив – через імлу, що тремтіла над сяйливими пісками, через власну довгу чуприну та підбите око. За ним ступали близнюки, не на жарт стривожені, але повні нездоланної життєрадісності. Говорили мало, просто йшли, волочачи за собою дерев'яні списи. Роха відкрив – коли він дивиться вниз, сховавши від сонця стомлені очі, то бачить, як товсті окоренки списів рухаються по піску. Тож він ішов між списами й обережно, обіруч ніс ріг. Хлопці просувалися по пляжу тісною групкою, а чотири пласкі тіні танцювали й плуталися піц ногами. Бурі наче й не було, берег сяяв чистотою, як щойно вигост-реде лезо. Десь у неймовірній далечі мерехтіли у спекотному мреві небо й гора; риф здійнявся вгору міражем і плив у якомусь сріберному ставку на півдорозі до неба.

Вони проминули те місце, де плем'я танцювало свій танок. Звуглілі патики все ще лежали на камінні, де їх погасило дощем, та пісок коло води знову був гладенький. Вони пройшли тут мовчки. Жоден з них не сумнівався, що плем'я – в замку, і коли скеля з'явилася перед очима, вони зупинилися в одному пориві. Ліворзпч від них лежав найгу-стіший на острові чагарник – плутанина гічок та стовбурів, чорних, зелених, непрохідних, попереду колихалася висока трава. Ральф рушив перший.

Ось пом'ята трава, де всі лежали, коли він ходив у розвідку. Далі був перешийок, потім прискалок облямовував гору, а вище – рожеві башточки.

Сем торкнув його за руку.

– Дим.

З іншого боку скелі невиразна плямка диму дрижала в повітрі.

– Вогонь горить, абощо?

Ральф повернувся.

– Навіщо нам критися?

Вів пройшов заслону з трав і опинився на відкритій галявивщ, що вела до вузького перешийка.

– Ви двоє йдіть за мною. Я піду перший, потім на крок позаду Роха. Списи, тримайте напоготові.

Роха неспокійно вдивлявся в яскравий серпанок, завислий між ним та світом.

– Тут безпечно? Нема урвища? Я чую, гомонить море.

– Чіпляйся за мене.

Ральф вийшов прямо на перешийок. Копнув ногою камінчик, і той шубовснув у воду. Потім море всмоктало хвилю, відкривши зліва, на сорок футів нижче, червоний квадратовий камінь, порослий водоростями.

– Я добре йду? – голос Рохи тремтів. – Мені так страшно…

Раптом з башточок на горі долинув окрик, відтак щось схоже на бойовий поклик, десяток голосів відгукнулося на нього із-за скелі.

– Дай мені ріг і не рухайся.

– Стій! Хто йде?

Ральф задер голову, вгорі майнуло темне Роджерове обличчя.

– Сам бачиш хто! – гукнув Ральф. – Не дурій!

Він приклеїв ріг до рота і подув. Прискалком, що облямовував гору, на перешийок почали пробиратися дикуни. Годі було когось упізнати за розмальованими обличчями. Вони несли списи і лаштувалися боронити вхід. Ральф усе сурмив у ріг і не зважав на Рошин переляк. Роджер вигукував:

– Раджу відійти, ясно?

Нарешті Ральф відняв ріг від рота й замовк, щоб відсапатися. Задихаючись, а проте чітко він оголосив:

– Скликаю збори.

Дикуни, які охороняли перешийок, зашепотілися, але з місця не зрушили.