Володар Мух - Сторінка 27

Ральф ступив кілька кроків уперед. Ззаду почув благальний шепіт:

– Ральфе, не кидай мене.

– Стань навколішки, – кинув Ральф через плече, – і жди, доки я повернуся.

Він зупинився посередині перешийка й пильно розглядав дикунів. Фарба звільняла їх від будь-якого стриму, вони позав'язували ззаду волосся, і так їм було значно зручніше, ніж йому. Ральф твердо постановив і собі опісля зв'язати волосся. Він мало не попрохав їх зачекати, щоб зробити це відразу; та було не до того. Дикуни захихотіли, один замахнувся на Ральфа списом. Високо вгорі Роджер випустив з рук важіль і перехилився, щоб забачити, що діється внизу. Хлопці на перешийку, зведені до трьох кудлатих голів, тонули в калюжі власної тіні. Роха обвисав між ними круглим лантухом.

– Я скликаю збори.

Тиша.

Роджер узяв камінчик і кинув ним між близнюків, але так, щоб не поцілити. Вони відсахнулися, Сем ледве втримався на йогах. Роджер відчув, як у його тілі зануртувало джерело невідомої сили.

Ральф повторив голосно:

– Я скликаю збори.

Перебіг очима по їхніх лавах.

– Де Джек?

Хлопці засновигали, почали радитися. Розмальована мармиза відповіла Робертовим голосом:

– Полює. Він звелів вас не пускати.

– Я прийшов до вас запитати про вогонь, – пояснив Ральф, – і про Рошині окуляри.

Група хлопців, що стояла перед ним, заворушилася, здригнулася від сміху, легковажним, нервовим сміхом відлунювало високе бескеття.

У Ральфа за плечима почувся голос:

– Чого тобі треба?

Близнюки метнулись із-за Ральфової спини і стали перед ним. Ральф рвучко повернувся. З лісу наближався Джек, його легко було впізнати по ході та рудій чуприні. Обабіч улесливо дріботіли два мисливці. Всі троє помальовані на чорно й зелено. Позаду в траві зосталася покинута ними вительбушена свиняча туша без голови.

Роха завивав:

– Ральфе, не кидай мене!

Він з кумедною обережністю обняв скелю, притискаючись до неї над опалим морем. Дикуни вже не хихотіли, а захлиналися від гучного глумливого реготу.

Джек перекричав гамір:

– Забирайся геть, Ральфе! Сиди на своїй половині острова. А це моя половина і мого племені. І дай мені спокій.

Глумливий регіт ущух.

– Ти вкрав у Рохи окуляри, – задихаючись, сказав Ральф. – Ти повинен повернути їх назад.

– Повинен? Це хто сказав?

Ральф вибухнув гнівом:

– Я сказав! Ти голосував, щоб я був ватажок. Хіба ти не чув рога? Ти зважився на підлоту… ми б дали тобі вогню, якби ти попросив…

Кров приливала до щік, боляче пульсувало підбите око.

– Ти міг узяти вогню абиколи. Але тобі не хотілося. Ти проповз, як злодій, і вкрав у Рохи окуляри!

– Ану, повтори!

– Злодій! Злодій!

Роха заверещав.

– Ральфе! Мене пожалій!

Джек кинувся вперед і спрямував списа Ральфові в груди. Побачивши, як майнула Джекова рука, той угадав напрямок удару і відбив його ратищем власного списа. Тоді обернув його і вістрям ткнув Джекові коло вуха. Вони зійшлися віч-на-віч, тяжко сапаючи, пронизуючи один одного лютими поглядами.

– Хто злодій?

– Ти!

Джек відскочив і замахнувся на Ральфа списом. Не змовляючись, вони тепер рубалися списами, наче шаблями, більше не ризикуючи випробовувати смертоносні вістря. Удар прийшовся Ральфові по спису, ковзнув униз, і пальці йому звело від гострого болю. Тоді супротивники розійшлися й помінялися місцями – Джек опинився з боку замку, Ральф – із боку острова.

Обоє тяжко дихали.

– Ану, підійди…

– Сам підійди…

Навіжено націлювалися один на одного, але тримались на безпечній відстані.

– Тільки підійди, ось дістанеш у мене!

– Сам підійди…

Тим часом Роха, вчепившись у камінь, намагався привернути Ральфову увагу. Ральф підступив до нього, нахилився не відриваючи від Джека пильного погляду.

– Ральфе, згадай, для чого ми сюди прийшли. Вогонь. Мої окуляри.

Ральф кивнув. Він розслабив напружені для бою м'язи, випростався звільна, поставив спис. Джек незворушно спостерігав за ним з-під маски. Ральф кинув оком угору на башточки, на дикунів.

– Послухай. Ми прийшли сказати таке. По-перше, ти повинен віддати Росі окуляри. Без них він як сліпий. Це ж не забавка…

Плем'я розмальованих дикунів захихотіло. Ральфові в голові запаморочилося. Він відгорнув з чола чуб, подивився на чорно-зелену маску, що манячила перед ним, намагаючись згадати Джекове обличчя.

Роха прошепотів:

– І вогонь.

– Ага. Тепер про вогонь. Я знову повторюю це. Я повторюю це з того самого дня, коли ми впали на цей острів.

Він підняв спис і показав на дикунів.

– Наша єдина надія – підтримувати сиґнал, поки надворі видно. Тоді, може, який корабель помітить дим, підпливе, врятує нас і забере додому. А без диму доведеться чекати, доки корабель пристане сюди випадково. Можна цілі роки чекати, до самої старості…

Деренчливий, сріблястий, неприродний сміх випорснув з-поміж дикунів і луною завис удалині. Ральфа аж затрусило з лютощів. Голос його надтріснув.

– Невже вам невтямки, ви, розмальовані кретини? Сем, Ерік, Роха і я – нас замало. Ми пробували підтримувати вогонь, але нічого не вийшло. А потім ви ще зі своїми іграми та ловами…

Він показав убік від них, де в перламутровому повітрі тонкою цівкою розповзався дим.

– Ви тільки гляньте! Хіба це сиґнал? Звичайний вогонь готувати їжу. Ви поїли, і диму нема. Хіба ви не розумієте? Там же може бути корабель…

Він замовк, доконаний мовчанкою та браком облич у розмальованих дикунів, які стерегли вхід. Ватаг розкрив рожевого рота і звернувся до Ерікісема, що опинилися між ним та племенем.

– Ви двоє! Ану, назад!

Ніхто не відповів. Близнюки перелякано перезирнулися; тим часом Роха зрадів, що бійка закінчилася, і обережно підвівся. Джек глипнув на Ральфа й знову на близнюків.

– Схопити їх!

Жодного руху. Джек розгнівався:

– Я сказав – схопити їх!

Розмальовані якось незграбно, нервово оточили Ерікісема. Ще раз розсипався сріблястий смішок.

Ерікісем протестували від імені самої цивілізації.

– Ну що ви?

– …Слово честі!

У них відібрали списи.

– Зв'язати їх!

У безнадії Ральф крикнув до чорно-зеленої машкари:

– Джеку!

– Далі, далі! В'яжіть їх!

Тепер розмальовані вже відчули, що Ерікісем інакші, не такі, як вони, відчули власну силу. Сповнені завзяття, вони брутально повалили близнюків. Джека це надихнуло. Він знав, що Ральф спробує визволити близнюків. Заточуючи широку дугу, просвистів спис, і Ральф ледве встиг відбити удар. Коло них плем'я та близнюки обернулися в одну галасливу купу тіл. Роха знову скарлючився. Ось дикуни відступили – вражені близнюки вже лежали долі. Джек повернувся до Ральфа і просичав крізь зуби:

– Бачиш, вони роблять те, що я хочу.

Знову запанувала тиша. Близнюки лежали, невміло зв'язані, а плем'я чекало, що робитиме Ральф. Він полічив їх, глипнувши на них з-під кудлатої чуприни, зиркнув на нікчемний димок.

І тут його прорвало. Він заверещав на Джека:

– Звірюка! Свиня! Сволота! Злодюга!

І кинувся на нього.

Джек відчув, що це вирішальна хвилина, і порвався й собі вперед. Вони зіткнулися з глухим ударом і відскочили врізнобіч. Кулаком Джек зацідив Ральфові в вухо. Ральф ударив Джека в живіт, аж той кавкнув. Тоді знову стали віч-на-віч, розлючені, засапані: кожного вразила запеклість суперника. Тут вони почули гамір, яким плем'я супроводжувало їхню бійку, одностайний, пронизливий, підбадьорливий поклик.

До Ральфа дійшов Рошин голос:

– Дайте мені сказати.

Він стояв у куряві, здійнятій під час бійки, і коли плем'я збагнуло його намір, пронизливий поклик змінився глузливим свистом.

Роха підняв ріг, і свист прищух, тоді знявся з новою силою.

– У мене ріг!

Він горлав:

– Кажу вам, у мене ріг!

Несподівано стало тихо; але тишу розітнув і пронісся біля самої Ральфової голови якийсь дивний звук. Він майже не ввернув на нього уваги, аж ось почув внову – ледь чутне –і "з-з-з!". Хтось шпурляв камінці: це кидав Роджер, все ще тримаючи однією рукою важіль. Під ним унизу Ральф здавався просто копицею волосся, а Роха – мішком сала.

Свист зчинився і знову стих, коли Роха підніс догори білу чудодійну мушлю.

– Що краще – бути бандою розмальованих дикунів, як ви, чи розумними людьми, як Ральф?

Дикуни зняли неймовірний галас, Роха знову загорлав:

– Що краще – правила і згода чи полювання й убивства?

Знову галас і знову той самий звук – "з-з-з!". Ральф намагався перекричати шум:

– Що краще – закон і щоб нас врятували чи полювати і все знищувати?

Тепер уже й Джек верещав, і навіть Ральф не міг примусити слухати себе. Джек відступив і став попереду племені, яке зімкнулося грізним муром, наїжачилося списами. Між дикунів нуртувало бажання іти в наступ; зараз вони кинуться вперед і очистять перешийок. Ральф стояв напроти трохи збоку і тримав спис напоготові. Поруч Роха все ще піднімав угору свій талісман, ніжну, сяйливо-прекрасну мушлю. Їх ударила злива звуків – заклинальний спів ненависті. Високо вгорі з п'янкою насолодою Роджер наліг усім тілом на камінь.

Ральф почув велетенський камінь задовго до того, як його побачив. П'ятами відчув, як задвигтіла земля, з вершини загуркотіло каміння. Щось жахливе, червоне застрибало по перешийку, сам він повалився долілиць, плем'я верещало.

Каменюка пройшлася по Росі від підборіддя до коліна; ріг вибухнув-тисячею білих скалок і перестав існувати. Без жодного слова, навіть без стогону Роха полетів в урвище, перевертаючись у повітрі. Відбившись від нього, камінь двічі підскочив і покотився в ліс. Роха пролетів сорок футів і впав на той самий червоний квадратовий камінь у морі. Голова його розкололася, вилився і зачервонився мозок. Руки й ноги Рохи судомно шарпнулися, наче у щойно заколотої свині. Тоді знову довгим повільним подихом зітхнуло море, закипіло над каменем біло-рожевою піною; а коли відступило, всмоктавши хвилю, Рошиного тіла вже не було.

Тепер запанувала цілковита тиша. Ральф силкувався скласти губи в якесь слово, та так і не вимовив нічого.

Раптом Джек вискочив наперед і дико заверещав.

– Бачиш? Бачиш? І тебе самого так! Я не жартую! Більше в тебе нема племені! Нема рога…

Згинці побіг уперед.

– Я – Ватаг!

Із злістю, не приховуючи свого наміру, метнув у Ральфа списа. Вістря глибоко, до м'яса розпанахало шкіру Ральфові на ребрах, потім спис відскочив і впав у воду. Ральф скорчився не від болю, а від панічного страху, тим часом плем'я підхопило нелюдський крик Ватага й посунуло на нього.