Володар Мух - Сторінка 4
- Вільям Джеральд Голдінг -Берег вигинається, і, бачте, скелі стрімкішають…
Ральф прикрив очі долонею і оглянув нерівну лінію скель, знесених угору, з цієї частини узбережжя, здавалось, було найближче до вершини гори.
– Спробуймо зійти на гору звідси, – вирішив він. – Мені здається, тут найлегша дорога. Менше хащів і більше рожевого каміння. Гайда.
Троє хлопчаків подерлися вгору. Якась незнана сила повивертала й потрощила вщент ці брили, вони лежали криво й косо, раз у раз нагромаджуючись одна на одну. Найчастіше на рожеву скелю наповзала навскісна брила, згори налазила ще одні брила, далі ще одна, тож рожеве просвічувало крізь ліанову фантасмагорію рівномірними приступками. Там, де рожеві скелі починалися прямо від землі, нерідко вгору вилися вузенькі стежки. По них боком просувалися хлопці, спиною до рослинного царства, обличчям до каменя.
– Хто протоптав ці стежки?
Джек зупинився і витер піт з обличчя. Ральф стояв поруч, сапаючи.
– Люди?
Джек похитав головою.
– Звірі.
Ральф пильно вдивлявся у темряву під деревами. Ліс дрібно здригався.
– Ходімо.
Найважчі були не крутовини навколо прискалків, а переходи крізь густі кущі від однієї стежки до другої. Тут коріння та стебла ліан поспліталися в такі клубки, що доводилося хіба протискатися чи проповзати крізь них. Окрім рудого ґрунту та випадкових зблисків світла, що часом пробивалося крізь листя, орієнтуватися в цих нетрищах допомагала сама крутизна: кожна нова діра, обплетена шнурами ліан, мала бути вище за попередню.
Сяк-так вони пробиралися вперед.
Мабуть, на найважчому відтинку шляху, застряглий у клубку ліан, Ральф обернувся до інших, сяючи очима.
– Кайфово!
– Дива!
– Чудово!
Що викликало таку радість, було неясно. Всі троє спітніли, забруднилися, потомились. Ральф весь подряпався. Ліани завтовшки з їхні стегна залишали тільки вузькі нори для руху. Ральф для спроби вигукнув, і всі вслухалися в глухе відлуння.
– Ми справжні дослідники, – виголосив Джек, – закладаюся, до нас тут ніхто не бував.
– Треба б намалювати карту, – сказав Ральф, – шкода, нема паперу.
– Можна видряпати її на корі, – запропонував Саймон. – І втерти в неї щось чорне.
І знову врочистий обмін осяйними поглядами у темряві.
– Кайфово!
– Дива!
Стати на голову тут було ніде. Цього разу Ральф виявив повноту своїх почуттів, прикинувшись, ніби хоче звалити Саймона на землю; і от вони вже покотилися в сутінках щасливим клубком.
Коли клубок розпався, Ральф похопився перший:
– Треба йти далі.
Між рожевим ґранітом дальшої скелі та ліанами залишалася невелика щілина, і цим проходом вони заквапилися догори. Стежка вивела в помітно рідший ліс, за ним зблиснуло розпростерте попереду море. Ліс відступив, визирнуло сонце; воно висушило піт, яким просяк їхній одяг у темній, вогкій спекоті. Нарешті, щоб добратися до вершини, не треба було пірнати в темряву, а лише видиратися вгору по рожевій скелі. Минаючи ущелини, хлопці пішли по гострому щебеню.
– Глянь! Глянь!
Високо над цим краєм острова стриміли шпилясті скелі, наче димарі та комини. Джек сперся на один такий зубець, і той від поштовху зі скрипом зрушив з місця.
– Налягай…
Тільки не на ноги. Штурм вершини почекає, а троє хлопчаків тим часом приймуть щойно кинутий виклик. Скеля була завбільшки з невеликий автомобіль.
– Ану, разом!
Розгойдати її вперед-назад, відчути ритм.
– Ану, разом!
Розгойдується все більше й більше, розгойдується, розгойдується, все далі відхиляється від точки опори, розгойдується, розгойдується…
– Ану, разом!
Велика брила зависла, затрималася на одній точці, вирішила не повертатися назад, подалася вперед, упала, гримнула, перевернулася, з гуркотом покотилася вниз, вивертаючи глибоку діру в запоні лісу. Знялися птахи й луна, в повітрі попливла хмара біло-рожевої пилюги, десь унизу ліс здригнувся, наче по ньому промчало розлючене чудовисько. І знову острів затих.
– Кайфово!
– Як бомба!
– Уіі-аа-оо!
Добрих п'ять хвилин не могли вони вгамувати веселощів. Нарешті подалися далі.
Тепер шлях до вершини був легкий. На підході до останнього виступу Ральф зупинився.
– Лелечки!
Хлопці стояли над напівкруглою западиною на схилі гори. Вона заросла голубими квітами, якимось гірським зіллям; цвітіння вихлюпувалося через вінця западини, буйно розливалося лісом. У повітрі роїлися метелики, злітали вгору, тріпотіли крильцями, сідали на квіти.
За западиною височіла квадратова вершина гори, і ось вони вже на ній.
Мандрівці й раніше здогадувалися, що це острів: видираючись нагору поміж рожевими скелями, оточені з двох боків морем та кришталевими висотами неба, вони душею відчували, що море лежить зусебіч. Та їм здавалося, що краще відкласти остаточний висновок, поки вони опинилися на вершині й побачили морський обрій довкола. Ральф повернувся до друзів:
– Це наш острів.
Острів трохи нагадував корабель: з цього краю горбоватий, ззаду він різко обривався до води. З обох боків – скелі, кручі, верхівки дерев та стрімкі урвища, а попереду, вподовж корабля – лісистий положистий спуск, тут і там поцяткований рожевим, ще далі – пласкі темно-зелені джунґлі, звужені наприкінці рожевим хвостиком. А там уже острів занурювався в воду, й виднів іще один острів, скеля – зовсім осібна, неначе форт, і форт дивився на них із-за зелені крутим рожевим бастіоном.
Хлопці уважно вивчили краєвид і перевели погляд на море. Вони стояли високо, наближався вечір, і марево вже не могло позбавити панораму чіткості.
– Це риф. Кораловий риф. Я таке бачив на малюнку.
Риф оточував острів з кількох сторін, він проліг рівнобіжно десь за милю й від того берега, який вони вже вважали за свій. Риф чітко малювався у морській синяві, здавалось, якийсь велет захотів обвести острів плавкою крейдяною лінією, але втомився, так і не завершивши її. Всередині, по цей бік рифу, голубими переливами блищала вода, камені й водорості проглядалися в ній, наче в акваріумі, а ззовні розкинулось темно-синє море. Був приплив, довгі пасма піни бігли від рифу, і на хвилину здалося, немовби корабель рухається кормою вперед. Джек показав униз:
– Отам ми приземлилися.
За скелями та западинами серед дерев видніла глибока рана; там валялися потрощені стовбури, а далі борозна, що не захопила тільки смужки пальм поміж шрамом та морем. Саме там, випнута в лаґуну, лежала плита, коло неї, наче мурашки, снувались фігурки.
Рухом руки Ральф намалював криву лінію від голого каменя, де вони стояли, вниз по схилу, через западину, через квіти, і далі – навколо скелі, за якою починався вилам.
– Так вернемося швидше.
Сяючи очима, з розкритими від захвату ротами, вони втішалися правом господарів. Вони були щасливі, були друзі.
– Ніде ані диму, ані човнів, – розважав Ральф. – Ми ще впевнимось у цьому згодом, та, гадаю, острів безлюдний.
– Ми будемо добувати собі харч, – вигукнув Джек, – полювати, ставити сильця… доки нас не знайдуть.
Саймон мовчки дивився на них обох і все кивав, його чорна чуприна метлялася то вперед, то назад, обличчя сяяло.
Ральф поглянув униз, у той бік, де не було рифу.
– Ще більша крутизна, – сказав Джек.
Ральф зробив жест, ніби щось зачерпував.
– Он той шматок лісу внизу… ніби приліпився до гори.
У кожному вигині гори росли дерева, квіти й дерева. Аж ось ліс стрепенувся, загув, зашумів. Гірські квіти поблизу захвилювались, за мить вітрець дмухнув прохолодою їм в обличчя.
Ральф розвів руками.
– Все це наше.
Вони реготали, і стрибали, і щось вигукували на радощах.
– Я хочу їсти.
Тільки-но Саймон згадав про це, інші теж відчули голод.
– Ходімо, – сказав Ральф. – Ми знайшли те, що хотіли.
Вони полізли вниз по скелі, пірнули у квіти, потім пішли між деревами. Тут зупинилися і зацікавлено розглядали пущі довкола.
Саймон озвався перший:
– Наче свічки. Свічкові кущі. Свічкові бруньки.
Кущі були темні, вічнозелені, пахзчі, і безліч зелених, м'яких, як віск, бруньок пнулося вгору до світла. Джек зітнув одну ножем, і навколо розлився аромат.
– Свічкові кущі.
– Бруньок не запалиш, – зауважив Ральф. – Вони тільки подібні до свічок.
– Зелені свічки, – зневажливо докинув Джек, – їх не з'їси. Гайда.
Вони наблизилися до густого лісу, човгаючи стомленими ногами, коли це раптом почулися звуки – виск і тяжкий тупіт ратиць по стежці. Вони пробиралися вперед, а виск лунав голосніше, доки став нестримним. Аж ось і порося, заплутане в завісі ліан: сповнене жаху, воно дико тіпалося в гнучких путах. Вереск був тонкий, гострий, надсадний. Троє хлопців кинулися вперед, і Джек знову гордовито вихопив свій ніж. Високо підніс руку. Тоді настала пауза, загайна, свинка все верещала, ліани шарпались, а лезо тільки зблискувало у кістлявій руці. Під час паузи вони встигли зрозуміти: удар буде сильний. Раптом свинка вирвалася з ліан і шаснула в хащі. А хлопці все дивились один на одного і на те страшне місце. Обличчя Джекове біліло під веснянками. Він помітив, що й досі тримає піднятий ніж, опустив руку, засунув ніж у піхви. Всі троє якось присоромлено засміялись і полізли назад на стежку.
– Я вибирав місце, – виправдовувався Джек. – Просто не міг зразу вирішити, куди вдарити.
– Треба було заколоти свиню, – розпалився Ральф. – Завжди кажуть, що свиней колють.
– Свині перерізають горло, щоб випустити кров, – сказав Джек, – інакше не можна їсти м'яса.
– То чому ж ти…
Вони чудово знали чому: страшно було уявити, як жахливий ніж упаде й уріжеться в живу плоть, нестерпний був вигляд крові.
– Я збирався, – пояснював Джек. Він ішов попереду, і вони не бачили його обличчя. – Я вибирав місце. Наступного разу…
Він вихопив ніж із піхов і всадив його в дерево. Наступного разу пощади не буде. Люто озирнувся – перевірити, чи не думає хто сперечатися. Потім вони вийшли на сонце і почали спускатися виламом до плити, щоб знову скликати збори, а дорогою шукали їжу й напихали нею роти.
Розділ другий
ВОГОНЬ НА ГОРІ
Коли Ральф скінчив сурмити в ріг, на плиті вже зібрався натовп. Ці збори відрізнялися від ранкових. Вечірнє сонце кидало навскісне проміння з іншого боку плити, і більшість дітей, надто пізно відчувши біль опіків, повдягалися. Хористи поскидали плащі і вже не здавались окремою групою.
Ральф сів на повалений стовбур лівим боком до сонця. Праворуч опинилася більша частина хору, ліворуч – старші хлопці, до евакуації не знайомі один з одним, попереду в траві навпочіпки розсілися найменші.
Всі затихли.