Володар Мух - Сторінка 5

Ральф поклав на коліна рожево-кремову мушлю; вітрець дмухнув над плитою, засипавши всіх сонячними зайчиками. Він вагався – встати йому чи говорити сидячи. Поглянув ліворуч, до ставка. Поряд сидів Роха, та на допомогу не поспішав.

Ральф відкашлявся.

– Ну от…

І раптом він відчув, що зуміє говорити вільно і легко пояснить усе, що задумав. Провів долонею по ясному чубові й почав:

– Ми на острові. Ми були на вершині гори і бачили – вода з усіх боків. Ми не помітили ні будинків, ні диму, ні слідів, ні човнів, ні людей. Ми на безлюдному острові, де більше нікого нема.

Джек перебив:

– Але все одно нам потрібне військо. Полювати. Полювати на свиней…

– Так, на острові є свині.

Всім трьом захотілось водночас розповісти про рожеву тварину, що заплуталася в ліанах.

– Ми бачили…

– А вона верещить….

– Та як кинеться…

– Я не встиг її вбити… але… іншого разу!..

Джек угородив ніж у стовбур і оглянув усіх з викликом.

Збори знову притихли.

– Отже, ви бачите, – провадив Ральф, – нам потрібні мисливці, щоб добувати м'ясо. І ще одне.

Він підняв мушлю з колін і обвів поглядом попечені сонцем обличчя.

– Тут нема дорослих. Нам самим треба дбати про себе.

Збори загули і змовкли.

– І ще одне. Не можна, щоб усі говорили водночас. Треба спочатку піднести руку, як у школі.

Він тримав ріг перед обличчям і дивився понад його розтрубом.

– Тоді тому, хто піднесе руку, я дам ріг.

– Ріг?

– Так називається мушля. Я передам ріг тому, хто говоритиме після мене. Він має тримати його, поки говоритиме.

– Але…

– Послухайте…

– І ніхто не має права перебивати. Крім мене.

Джек підскочив.

– У нас будуть правила! – збуджено закричав він. – Багато правил! А коли хтось порушить…

– О-о-ох!

– Кайфово!

– Шик!

– Клас!

Ральф відчув, як хтось узяв ріг йому з колін. І ось уже Роха стоїть, гойдаючи в руках велику кремову мушлю, а галас ущухає. Джек, ще на ногах, запитливо глянув на Ральфа, а той тільки всміхався і поплескував долонею по колоді. Джек сів. Роха скинув окуляри, закліпав, витираючи їх об сорочку.

– Ви заважаєте Ральфові, не даєте сказати найголовнішого.

Зробив значущу паузу.

– Хто знає, що ми тут? Га?

– Там, в аеропорту, знають.

– Той, з мегафоном…

– Мій тато.

Роха начепив окуляри.

– Ніхто не знає, де ми, – сказав він і ще дужче зблід та засапався. – Можливо, вони знали, куди ми летимо, а може, й ні. Але вони не знають, де ми тепер, бо ми не долетіли, куди нас везли. – Глянув на всіх здивовано, хитнувся і сів, Ральф узяв у нього ріг.

– Саме це я хотів сказати, – повів він далі, – а ви всі, ви… – Він окинув поглядом їхні уважні обличчя. – Літак збили, і він згорів. Ніхто не знає, де ми. Може, ми тут пробудемо довго.

Стало так тихо, що можна було почути, як тяжко сапає Роха. Сонце спустилося ще нижче і затопило золотом півплити. Вітерці, що наче котенята крутилися над лаґуною, доганяючи власні хвости, тепер пробивалися понад плитою до лісу, Ральф відгорнув з чола скуйовджену чуприну.

– Може, ми пробудемо тут іще довго.

Ніхто не промовив ні слова. Раптом він усміхнувся.

– Але який гарний острів! Ми – Джек, Саймон і я, – ми злізли на гору. Чудово! Є вода, і їжа, і…

– Скелі…

– Голубі квіти…

Роха, трохи погамувавши хвилювання, показав на мушлю в Ральфових руках, Джек і Саймон замовкли. Ральф провадив:

– Ждучи порятунку, можна чудово побавитися на острові.

Він широко розвів руки.

– Як у книжці.

Знявся гамір.

– "Острів скарбів"…

– "Ластівки й амазонки"…

– "Кораловий острів"…

Ральф помахав мушлею.

– Це наш острів. Гарний острів. Будемо тут веселитися, доки дорослі не приїдуть по нас.

Джек простяг руку до мушлі.

– Тут є свині, – сказав він. – Є їжа, можна купатися он у тій річечці і взагалі. Може, ще хтось що-небудь знайшов?

Він простяг мушлю Ральфові й сів. Очевидно, більше ніхто нічого не знайшов.

Старші хлопці вперше помітили малюка, коли той почав пручатися. Кілька малюків виштовхували його на середину, а він не йшов. Це був малесенький хлопчик років шести, половину його обличчя вкривала бурякова родима пляма. Знітившись, стояв він у перехресті уважних поглядів, колупав ногою цупку траву, щось бурмотів і мало не плакав.

Інші малюки поважно щось йому нашіптували і підштовхували до Ральфа.

– Добре, – сказав Ральф, – підійди сюди.

Малюк перелякано озирнувся.

– Говори!

Малюк простиг руку по ріг, і збори вибухнули сміхом. Він зразу відсмикнув руку і заплакав.

– Дайте йому ріг! – гукнув Роха. – Нехай візьме!

Нарешті Ральф примусив його взяти мушлю, та вибух сміху вже відібрав дитині мову. Роха став коло нього навколішки, тримаючи в руці здоровенну мушлю, і переказував зборам його слова.

– Він хоче знати, що ви зробите зі змієм.

Ральф засміявся, інші хлопці підхопили його сміх. Малюк ще дужче знітився.

– Розкажи нам про змія.

– Тепер він каже, що це звір.

– Звір?

– Схожий на змія. Величезний. Він сам бачив.

– Де?

– В лісі.

Чи то сильніше дмухнув вітер, чи сонце спустилося нижче, але під деревами повіяло легкою прохолодою. Хлопчики відчули це і з острахом зіщулилися.

– На такому маленькому острові не буває звірів чи зміїв, – спокійно пояснив Ральф. – Вони трапляються тільки у великих країнах – в Африці чи в Індії.

Бурмотіння, голови поважно закивали.

– Він каже, що звір приходить поночі.

– Тоді він не міг його бачити!

Сміх, вигуки.

– Ви чули таке? Каже, бачив його поночі.,.

– Він знов каже, що бачив звіра. Той прийшов і пішов геть, вернувсь і хотів його з'їсти…

– Це йому приснилося…

Сміючись, Ральф обвів поглядом обличчя в пошуках підтримки. Старші хлопці погоджувалися, але то тут, то там малюки виказували непевність, що вимагала чогось більшого за розумне пояснення.

– Мабуть, йому приснився кошмарний сон. Після того як він виплутався з ліан.

Знову голови поважно закивали. Вони знали, що таке кошмари.

– Він каже, що бачив звіра, змія, і питає, чи той прийде сьогодні вночі.

– Але ж звіра немає?

– Він каже, що зранку той обернувся на линву, таку, як оці, що тут висять по деревах, і сховався між гілками. Він питає, чи звір прийде сьогодні вночі.

– Але ж звіра нема!

Сміху вже не було, всі лиш похмуро перезиралися. Ральф запустив обидві руки в волосся і дивився на малюка з насмішкою та обуренням.

Джек схопив ріг.

– Звичайно, Ральф має рацію. Змія нема. Та якби він і був, ми б його вполювали й убили. Ми будемо полювати на свиней і для всіх добувати м'ясо. І так само пошукаємо змія…

– Але ж змія нема!

– Перевіримо, коли підемо на полювання.

Ральф відчув роздратування і на якусь мить поразку.

Наче зіткнувся з чимось небезпечним. Очі, що так уважно дивилися на нього, були серйозні.

– Але ж звіра нема!

Щось зовсім йому не знайоме піднялося в ньому і примусило знову голосно всіх запевнити:

– Кажу вам, ніякого звіра немає!

Збори мовчали.

Ральф знову підняв ріг, і, на думку про те, що він має зараз сказати, до нього повернувся добрий настрій.

– А тепер перейдімо до найважливішого. Я весь час думав. Я думав, коли ми лізли на гору. – Він кинув змовницьку усмішку своїм двом товаришам. – І тут на березі. От про що я подумав. Ми хочемо побавитись. І хочемо, щоб нас урятували.

Палка підтримка зборів приголомшила його, як хвиля, і він забув, про що хотів сказати. Він знову замислився.

– Ми хочемо, щоб нас урятували, і нас, звичайно, врятують.

Заторохтіли голоси. Прості слова, не підкріплені нічим, крім нового Ральфового авторитету, несли спокій і радість. Довелося помахати мушлею, щоб примусити всіх слухати.

– Мій батько служить на флоті. Він каже, що вже давно не залишилося невідкритих островів. Він каже, що у королеви є велика кімната, обвішана картами, там намальовані всі острови світу. Отже, і цей острів є в королеви на карті.

Знову пролунали голоси, сповнені радості надії.

– Рано чи пізно сюди припливе корабель. Можливо, навіть корабель мого тата. Отже, як бачите, рано чи пізно нас врятують.

Він замовк, висловивши свою думку. Від його слів усім полегшало. Він зразу всім сподобався, а тепер його вже й поважали. Хтось мимоволі заплескав у долоні, і враз над плитою загриміли оплески. Ральф зашарівся, озирнувся на німий захват Рохи, а з другого боку – на Джека, що самовдоволено всміхався і так само підкреслено плескав у долоні.

Ральф помахав рогом.

– Тихо! Стривайте! Послухайте!

Захоплений своїм успіхом, він провадив у тиші:

– І ще одне. Ми можемо допомогти, щоб нас знайшли. Навіть якщо корабель підпливе до самого острова, нас можуть не помітити. Отже, треба, щоб на вершині гори клубочився дим. Треба розпалити вогонь.

– Вогонь! Розпалити вогонь!

Мить – і половина хлопців уже на ногах. Джек кричав між ними найголосніше, про ріг забули.

– Вперед! За мною!

Під пальмами загаласували, забігали. Ральф так само схопився, вимагаючи тиші, але його ніхто не слухав. В одну мить весь натовп колихнувся в глиб острова і побіг слідом за Джеком. Побігли навіть найменші, старанно продираючись між листям та поламаним гіллям. Коло Ральфа з рогом у руках залишився тільки Роха.

Той уже цілком віддихався.

– Як діти! – кинув зневажливо. – Чисто тобі зграя дітлахів!

Ральф із сумнівом глянув на нього і поклав ріг на стовбур.

– Пора ж вечеряти, – сказав Роха. – І чого їх понесло на ту гору?

Він з повагою гладив мушлю, раптом рука його завмерла, і він підвів погляд.

– Ральфе! Гей! Куди ти?

Ральф уже перелазив через першу смугу зітнутих дерев. Десь далеко попереду чувся тріск, хтось сміявся. Роха стежив за ним обурено.

– Чисто зграя дітлахів…

Він зітхнув, нахилився і зав'язав шнурки на черевиках. Галас натовпу завмер десь угорі. Тоді з мученицьким виразом, мов у батька, змушеного потурати бездумному запалові дітей, він підібрав ріг, повернувся до лісу і почав пробиратися між безладно поваленими деревами.

По той бік вершини, трохи нижче за неї, був укритий лісом уступ. Знову Ральф зробив той самий жест, ніби щось зачерпував.

– Там унизу скільки завгодно дров.

Джек кивнув і смикнув себе за нижню губу. Футів на сто нижче по стрімкому схилу гори починалась ділянка, наче створена для палива. Дерева, які гнала вгору волога спека, знаходили замало ґрунту для доброго росту, швидко падали й зігнивали, їх обсновували ліани, з-поміж яких п'ялися нові паростки.

Джек повернувся до хористів; ті стояли напоготові. Чорні шапочки позбивалися набакир, наче берети.

– Навалюй дров.