Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 39

У сутінках похмурого дня навіть у цій країні, що її так добре стерегли, важко було помітити гобітів, особливо здалеку. З усіх поплічників Володаря Тьми тільки назгули могли попередити його про цих двох мандрівників, маленьких і непохитних, що крок за кроком заходили до самого серця його володінь. Однак назгули на своїх перетинчастокрилих скакунах відлетіли в іншому напрямку — їм було доручено стежити за просуванням гондорської союзної раті до Мо-раннону, туди ж була звернена увага і самого Саурона.

У той день Сему здалося, що Фродо ожив, і це його здивувало — адже він позбувся зовсім малої ваги. Тому спочатку вони рухалися набагато швидше, ніж очікували. Хоча околиця була поорана вибоїнами і порита, вони зуміли до вечора підійти впритул до гори. Але день минав, рано, занадто рано згасло слабке світло. Фродо знову горбився, знову його хитало. Коли зупинилися на привал, він повалився на землю і сказав тільки: "Пити хочеться, Семе..." Сем дав йому ковтнути з фляги. Залишалося ще кілька краплин — Сем пити не став. І коли ніч над Мордором знову вступила у свої права, він уже не міг думати ні про що, крім води. Усі ріки, струмки і річечки, бачені ним, лисніючі на сонці або затінені вербами, з булькотом і плескотом пропливали перед його збудженими очима. Він почував під ногами вогкий пісок Заріччя, де гуляв у дитинстві з Джоллі Шерстоном, з Томом Курносиком і сестричкою їхньою Трояндочкою... "Давненько це було, — зітхав він. — Та й далеченько... І дорога додому, якщо вона взагалі є, лежить через цю трикляту гору".

Заснути він ніяк не міг і все сперечався сам із собою. [197]

"Дотепер нам більше щастило, ніж я очікував, — радів він. — Так чи інакше, половину справи зроблено. Ще один день..."

"Не верзи дурниць, — заперечував він, трохи поміркувавши. — Фродо не витримає ще одного такого дня, він навіть піднятись не зможе... Та й ти не зайдеш далеко, віддаватимеш йому свою частку хліба і води" — "Я можу ще йти, і я піду". — "Куди?" — "Ясна річ, на гору". — "А потім, Семе Гемджи? Потім що? Фродо сам не впорається..."

На це питання Сем відповісти не зумів. Він не міг навіть уявити, що слід зробити. Фродо про своє завдання говорити не любив, а Сем знав тільки, що Перстень якимось чином треба кинути у вогонь. У пам'яті спливла назва: "Згубна Щілина". Пан Фродо, мабуть, знає, де вона, а я — ні... От і виходить, що усе безнадійно. Фродо так і казав. Тільки дурень може себе обманювати марними надіями. Якби не моя упертість, ми б уже давно лягли удвох у якійсь воронці і заснули навіки. Смерть і так нас не мине — а може, судилося нам і щось гірше за смерть. Краще вже визнати, що програв, і більше не рипатися. Нам ніколи не піднятися на цю вершину..."

І відразу він сказав своє останнє слово:

"Я дійду до вершини, хоч би від мене самі кістки зосталися. І пана Фродо донесу, хоч би й надірвався. Годі молоти дурниці. Я не піддамся!"

Тої ж миті Сем відчув спиною тремтіння землі і почув у надрах її віддалений гул і грім. Сніп червоних іскор вдарив у хмари і згас. Згубна Гора теж спала тривожно.

Настав ранок, і почалося сходження. Сем не міг збагнути, як він досі зносить ці тортури. Змарнілий, виснажений, він уже не міг проштовхнути в пересохле горло ані шматочка хліба. Було темно, і не тільки від подиху Гори: насувалася гроза. Чорні хмари росли вдалечині, на південному сході, повзли над чорною землею, і вже розрізали небо багряні блискавиці. Повітря було насичене випарами. У головах гобітів паморочилось, ноги підгиналися. І все ж таки Гора неухильно наближалася, і настала хвилина, коли, піднявши обважнілі голови, вони побачили її конус [198] прямо перед собою. Вона заступила увесь світ. Вона височіла перед ними, завалена попелом, шлаком і оплавленим камінням, пік її вкривали хмари. Надвечір гобіти допленталися до самого підніжжя. Фродо зі стогоном упав там, де зупинився. Сем приліг поруч. Як це не дивно, йому полегшало: сумніви більше не дошкуляли йому. Він усе вирішив, і тепер зупинити його могла тільки смерть. Сем струснув сонливість, розуміючи, що треба бути напоготові. Усі лиха й небезпеки зібралися тут, на випаленому шматку землі, і завтрашній день вирішить усе: останній ривок, а там перемога або смерть.

Але коли ж настане цей ранок? Час немов зупинився. Мертві хвилини складалися в мертві години, навколо нічого не змінювалося. Сему вже спадало на думку, чи не почалася нова епоха Темних років. Він намацав руку Фродо. Вона була крижана і дрібно тремтіла: Фродо трясла пропасниця.

— Не треба було викидати ковдри! — промурмотів Сем, ліг поруч із Фродо й пригорнув його до себе, щоб хоч якось зігріти. Мутна зоря останнього дня застала гобітів сплячими. Вітер, що вщух напередодні, піднявся тепер з півночі і відчайдушно бився об гору. Світло невидимого сонця прорізалось крізь завісу диму і лягло на обличчя Сема і Фродо.

— Пора. Останній ривок, — хрипко вимовив Сем, підводячись із землі. Він обережно розбудив Фродо. Храни-тель Персня застогнав, важко піднявся і упав на коліна. Підвів голову, подивився на чорні укоси Згубної Гори і попою уперед на колінах.

Серце Сема рвалося від болю, але сліз не було. "Сказав, що понесу його, отож і понесу, — подумав він. — А там хай буде що буде".

— Я не можу понести ваш тягар, але вас самого понести можу! — гукнув він. — Чіпляйтеся мені на спину, Фродо, голубе, я вас візьму на плечі, тільки покажіть, куди нести!

Фродо обхопив руками шию Сема, намагаючись не тиснути, Сем міцно взявся за його ноги з боків і трохи постояв, збираючись на силі. Однак ноша виявилася зовсім легкою. Чи то Фродо виснажили багатоденні поневіряння, поранення, отрута Шелоби, сум та страх, чи то в [199]Сема взялися звідкись свіжі сили, але підняв він свого товариша легко, немов якесь гобітятко. Він зітхнув, набираючи в груди повітря, і рушив уперед.

Вони підібралися до Ородруїну з північного заходу, де схил був не такий крутий. Фродо мовчав, Сем вибирав дорогу сам, намагаючись швидше зіп'ястись якнайвище, поки його не залишили сили і воля. Він ішов зиґзаґами, часто оступаючись і падаючи на коліна, потім поповз, як равлик з важкою мушлею. Нарешті він зупинився і м'яко опустив Фродо на землю.

Фродо розплющив очі і судомно зітхнув. Тут, на височині, дихати було легше — смердючі випари накопичувались нижче.

— Спасибі тобі, Семе, — хрипко шепнув він. — Звідси ще далеко?

— Чи я знаю? Залежить від того, куди нам треба... Сем глянув нагору, униз — і здивувався, як далеко вони

опинилися. Ородруїн, самотній і грізний, здаля здавався вищим, ніж насправді. Гори Ефель-Дуат, либонь, були вищі — а вони ж через них перевалили! Широко розкинуті розгалужені відроги підніжжя підіймалися десь на три тисячі футів, а з них виростав удвічі нижчий конус на зразок труби над броварнею, з кратером на вершині. Рівнина Гор-горот розтанула в імлі під ногами в гобітів. Подивившись угору, Сем мало не скрикнув: між буграми і вибоїнами лежала уторована стежка. Вона підіймалася з заходу до самого піка, огинаючи його, і пропадала з очей. Сем здогадався, що продовження доріжки повинно лежати десь прямо над ними. Немов навмисне підсунули, — подумав Сем. — Інакше зазнали б ми поразки біля самого порога... Але ця зручна стежка була прокладена зовсім не для гобітів. Сем і не підозрював, що вона з'єднувала Барад-Дур із Саммат-Науром, Лігвищем Вогню. Від західних воріт Чорного Замку вона йшла по залізному мосту над прірвою і далі по рівнині між двома димними проваллями до довгого похилого насипу, що зливався із східним схилом Ородруїну. Петляючи з півдня на північ, вона оперізувала могутні підніжжя і, не доходячи до вогнедишного кратера, звертала до темної діри, що дивилась прямо на схід, на оповиту тінями твердиню, де невсипно пильнувало страхітливе око Саурона. Виверження Ородруїну часто засипали [200] й обвалювали стежку, але сюди приганяли юрми ор-ків, і все відновлювалось...

Сем почухав у потилиці. Виходить, дорога є. Як же до неї видертися? Насамперед дати спочинок втомленій спині та плечам. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Тим часом помалу розвиднілося. Раптом Сем, сам не розуміючи, як це сталося, відчув: треба поспішати. Немов хтось крикнув у нього над вухом: "Уперед! Швидко! За хвилину буде пізно!" Сем напружився і встав. Фродо, здається, теж почув заклик: заворушився, підвівся на коліна.

— Далі я сам, — шепнув він.

Вони поповзли по схилу, як сірі мурахи. Стежка знайшлась неподалік. Вона була вимощена рінню і засипана утоптаним попелом. Ступивши на неї, Фродо повільно, немов щось штовхало його, повернувся обличчям на схід. Вдалечині клубочилася Сауронова Тьма; свіжий вітер розкуйовдив її, і на мить перед Фродо відкрилися чорні, чорніші за ніч, грізні шпилі і залізний вінець над донжоном Барад-Дуру. І цієї миті Фродо встиг побачити, як з величезного вікна, що майоріло неймовірно високо над землею, майнула спрямована на північ люта блискавка, вогняний погляд безжалісного Ока. Потім тінь зімкнулася знову, і видиво розтануло. Око дивилося на північ, де стояли при брамі Мордору вожді Заходу, туди ж були спрямовані усі думи Саурона, що готував нищівний удар. І все одно Фродо повалився на землю і, здригаючись всім тілом, смикнув за ланцюжок, що висів на шиї.

Сем схилився до нього і почув ледве чутний шепіт:

— Допоможи! Допоможи! Втримай мою руку... Я більше не можу...

Сем схопив його руки, склав долоню до долоні, поцілував і обережно притиснув. Раптом промайнула думка: "Вистежили нас! Все пропало!"

І знову Сем звалив непритомного хазяїна на спину, але тепер ноги Фродо бовталися, бо руками Сем притискав до своїх грудей його долоні. Уперто нахиливши голову, він пішов по стежці нагору. Це виявилося не так просто. На щастя, останнє виверження викинуло струмені лави тільки на західному і південному схилах, і стежка збереглася. Але її раз у раз перетинали завали і вибоїни, до того ж вона увесь час круто завертала. На одному із закрутів стирчав [201] величезний, погризений зубом часу валун, залишок давнього виверження. Обминаючи його зі своєю ношею, Сем пригнувся майже до землі і все ж таки помітив краєчком ока, як з валуна покотився начебто чорний загострений камінь; Сем подумав, чи не сам він його зачепив, аж раптом сильний удар звалив його з ніг.