Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 41

До бойовища поспішав Гваїхор-Вітробій і брат його Менельтор, найчудовіші з орлів півночі, гордих нащадків прабатька Торон-дора, що звив гніздо ще в Передвічні дні Середзем'я. За ними, підхоплені дужим вітром, мчалися зграєю "їхні піддані. Різко знизившись, орли накинулись на назгулів; їхні величезні крила звихрили повітря, мов ураган.

Але в цю хвилину назгули, почувши заклик Володаря з Чорного Замку, здійнялися і зникли в пітьмі над Мордо-ром; сумнів зародився в чорних душах прислужників Тьми, нахабний сміх застряв у пащах, із тремтячих рук падала зброя, коліна підгиналися в поплічників Саурона. Владика, чия міць гнала їх у бій, чия воля годувала їх ненависть і злість, завагався, відвернувся. І вони, подивившись в очі своїх супротивників, побачили в них світло, нещадне світло, і жахнулися.

Далеко пролунали урочисті вигуки вождів Заходу; лицарі Гондору, вершники Рохану, дунадани з півночі згуртованими рядами пішли на заціпеніле воїнство ворога, прокладаючи собі дорогу вістрями списів. Але Гандальф здійняв руки і знову владно крикнув:

— Стійте! Стійте й чекайте! Настала заповітна хвилина! — І ще не встиг він вимовити ці слова, як земля заходила ходором. Вдалині, високо, вище гір зметнулася до неба чорна хмара, неосяжна, прошита полум'ям. Земля двигтіла і стогнала. Гострі вежі Мораннону, Зуби Мбрдору, надломилися й упали, могутня стіна осіла безформною купою. Чорні Ворота були стерті з лиця землі; здалека, то [207] тихіше, то голосніше, досягаючи хмар, долинув гул, гуркіт, посилений луною, немов прокотився каменепад.

— Кінець пануванню Саурона! — сповістив Гандальф. — Хранитель Персня виконав своє призначення!

Усі подивилися на південь, у бік Мордору, і багатьом здалося, начебто на тлі білястої хмари здіймається хитка чорна тінь у вінці з блискавок. Вона зависла, заповнюючи собою небо, ворушачи щупальцями, немов загрожуючи світу, лиховісна і безсила; потім сильний порив вітру зім'яв її і відніс геть. Все стихло.

Вожді Гондору схилили голови, а коли знову глянули на бойовище, ворожа армія вже бігла врозсип: сили Тьми розвіялися, мов порох під вітром. Коли гине мурашина матка, що керує всім родом, мурахи розповзаються хто куди, безпомічні і незграбні, слабшають і гинуть. Те ж трапилося і з поплічниками Саурона: орки, тролі, навчені злу звірі раптом, втративши розум, забігали, тикаючись безглуздо в різні боки. Деякі самі собі смерть заподіювали, натикаючись на власні списи чи падаючи в ями; інші, волаючи, шукали темні нори, де можна укритися від пекучого світла. Тільки люди з озера Рун і з Хараду, східні варвари і жителі півдня сприйняли падіння свого володаря і велич вождів Гондору. Ті, що давно служили Саурону і до глибини душі пройнялися ненавистю, зберігши, однак, пиху й відвагу, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Але інші — більшість — у паніці втікали на схід; були й такі, що, кинувши зброю, благали про пощаду.

Гандальф, полишивши Арагорна з його товаришами вирішувати воєнні справи, піднявся на вершину пагорба і голосно покликав Вітробоя. Той миттєво злетів до нього з піднебесся.

— Двічі носив ти мене, друже мій, — сказав маг. — Доведи ще раз свою дружбу, якщо твоя ласка. Я, мабуть, не став набагато важчим з того дня, коли ти відніс мене з вершини Зіракзигілу, де згоріло моє колишнє життя...

— Я понесу тебе, куди побажаєш, хоч би ти був важчим за камінь, — відповів Гваїхор.

— Тоді летимо! Візьми із собою брата і ще двох-трьох родичів, що літають найшвидше. Нам треба обігнати не тільки вітер, але й назгулів. [208]

— Вітер північний, але ми його переженемо, — сказав Гваїхор.

— Як добре, що ти тут зі мною, — сказав Фродо, — в останню годину існування світу.

— Так, я з вами, пане, — сказав Сем, обережно перекладаючи поранену руку Фродо собі на груди. — І ви зі мною. Наш похід скінчився. Але якщо вже ми зайшли так далеко, мабуть, не варто здаватися. Я так не звик, ви ж мене знаєте...

— Може, ти й не звик, але так улаштований світ: надії не здійснюються. Всьому є край. Тепер вже недовго. Усе летить казна-куди, і нам не врятуватися...

— Будь що буде, пане, тільки чому б не відійти від цього небезпечного місця, Згубної Щілини, чи як там її? Це, принаймні, нам під силу, еге ж? Нумо спустімося по стежині!

— Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться...

Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат-Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.

Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете...

їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.

— Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане? — зітхнув Сем. — Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати... Сядуть гуртом, і хтось скаже: "А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого і про Перстень Влади". І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб... А що там далі буде, без нас?..

Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми [209] та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менель-дор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.

Сем прокинувся на м'якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво-зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену^. "От сонько, — подумав він. — Скільки ж я проспав?" Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам'яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. "Оце так сон мені привидівся, — подумав він. — Вчасно прокинувся!" Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука — але без середнього пальця.

Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:

— Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:

— В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас! З-за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із

сліпучо-білою бородою.

— Як почуваєш себе, Семе Гемджи?

Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву. Нарешті він спромігся прошепотіти:

— Гандальфе! Ти живий! І ми теж живі... а я ж бо думав навпаки! То що ж трапилось?

— Тінь розвіялась, — відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх-давен не чув Сем сміху — музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам'ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але [210]cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:

— Як я себе почуваю? Немає слів! — Він широко розкинув руки і задріботів: — Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу...

Він перевів подих і повернувся до Фродо:

— А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти...

— Щира правда, я цілий і здоровий, — сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись. — Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.

— Полудень? — повторив Сем, намагаючись визначити час. — А якого дня?

— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Гандальф, — або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня1, на пам'ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.

— Король? — не второпав Сем. — Що за король? Чий?

— Король Гондору, володар усіх західних земель, — туманно пояснив Гандальф. — Він вступив у володіння своїм королівством і незабаром вирушить у столицю для коронації — він чекав, поки ви одужаєте.

— У чому ж ми підемо? — стурбувався Сем, не бачачи поруч з постіллю нічого, крім вицвілого й рваного дрантя — залишків похідного одягу.

— Одягнете те, в чому ходили в Мордор, — сказав Гандальф. — Це орче ганчір'я ми збережемо, Фродо. Ані шовк, ані полотно, ані обладунок з гербом не принесуть вам більшої пошани. Ну, а пізніше, зрозуміло, підберемо вам усе нове.

Він простягнув уперед руку, і з його розкритої долоні потекло яскраве світло.

1 Березень — по-гобітанськи Ратен — налічував за календарем гобітів 30 днів. — Прим, автора.

[211]

— Що це?! — вигукнув Фродо. — Чи це можливо...

— Ми знайшли це в потайній кишені Сема, коли орли принесли вас. Це дарунки Володарки Лоріену — світильник Фродо і скринька Сема. Я вважаю, вам приємно буде одержати їх знову...

Гобіти вмилися, одяглися і, трохи попоївши, вирушу-ли з Гандальфом до короля. Від букового гаю, де вони спали, маг провів їх зеленим лугом, до купи величних дерев з темним листям і червоними квітами. Неподалік шумів водоспад, у траві плюскотів струмок, що біг до діброви; здаля з-за стовбурів поблискувала ще одна стрічка води.

На галявині лицарі — рослі гвардійці в блискучих кольчугах, чорних зі сріблом, — усі низько схилялися перед гобітами. Потім лунко заграла сурма, і вони ступили на просіку, що розділяла діброву.