Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 43

Ретельно одягнена, з рукою на полотняній перев'язі, вона з'явилася до Старшого Опікуна.

— Мене мучить тривога, — сказала вона, — я не можу більше лежати тут без діла.

— Ти ще не зовсім здорова, — заперечив Опікун. — Мені доручили доглядати за тобою якомога дбайливіше. Тобі слід полежати ще хоча б тиждень, так ми домовилися. Прошу тебе, повернися в ліжко!

— Я цілком здорова! У всякому разі, тілом. Рука ще болить, але незабаром мине і це. А якщо я не займуся чим-небудь важливим, напевно заслабну знову. Чи немає яких звісток? Жінки нічого не могли сказати мені.

— Відомо тільки, що військо увійшло в долину Моргулу, — сказав Опікун. — їх веде, здається, новий воєначальник, що прибув з півночі. Гідна людина і здібний цілитель — це мене особливо дивує. Рука, що уміло володіє зброєю, рідко вміє зціляти! У наш час такого не зустрінеш, хоча колись, кажуть, бувало. Вже багато років ми, цілителі, лише лікували рани, нанесені тими, хто володіє мечем. Щоправда, і без війни в нас було досить турбот. Багато на світі хвороб і лиха — а війна їх ще примножує... [217]

— Іноді війни хоче лише один із супротивників, — зауважила Еовіна, — і ті, хто меча не підіймає, часто гинуть від чужих мечів. Невже ти здатний обмежитися збором лікувального зілля, коли Володар Тьми збирає свою рать? Зцілення тіла — це не завжди добре; буває краще загинути в бою, хоча б і болісною смертю... Якби можна було вибирати, я б віддала перевагу такому кінцю.

Цілитель уважно подивився на дівчину. Вона стояла перед ним, бліда, тендітна, очі її блищали, а дивилася вона поверх голови старого у вікно, що виходило на схід. Цілитель зітхнув і похитав головою.

— Хіба для мене не знайдеться справи? — згодом запитала Еовіна. — Хто править містом?

— Достеменно не знаю, якось не цікавився. У роханців свій головний, у нас, здається, Гурін. Але законним Намісником вважають Фарамира.

— Де я можу його знайти?

— Тут у нас, пані. Він страждає від тяжких ран, але помалу одужує. Тільки я не знаю...

— Проведіть мене до нього, а там подивимося, — твердо сказала Еовіна.

Фарамир походжав на самоті по саду; сонце пригрівало, свіжими силами наливалося його тіло, але на серці було важко, і він не відводив очей зі сходу. В саду і застали його Опікун з Еовіною. Почувши, що його кличуть, Фарамир обернувся і побачив Красу Рохану: бліду, з рукою на перев'язі, з сумом і тривогою в очах.

— Володарю, — сказав Опікун, — перед тобою сестра ярла Рохану, Еовіна. Вона боролася пліч-о-пліч із загиблим ярлом і нині знаходиться тут на лікуванні. Однак їй важко зносити довге неробство і вона хоче звернутися до тебе як до Намісника.

— Прошу зрозуміти мене вірно, — сказала Еовіна. — Я не скаржуся на брак турботи і догляду. Ніде не було б краще тому, хто жадає спокою. Але я не терплю безглуздого сидіння в чотирьох стінах. Я шукала смерті в бою, та вона обійшла мене, а війна йде далі...

Фарамир зробив Старшому Опікуну знак вийти і запитав:

— Чого хочеш ти від мене? Адже я теж у полоні в лікарів! [218]

Він дивився на неї, і чуйне серце його вразили краса і сум дівчини. Еовіна зростала серед воїнів і розуміла, що Фарамиру не знайшлося б рівних мужністю серед роханців, але в його серйозному погляді вона вловила м'якість.

— Чого ти чекаєш від мене? — повторив Фарамир. — Усе, що в моїх силах, я зроблю.

— Накажи Опікуну відпустити мене, — сказала вона; і хоча слова звучали гордо, Еовіна вперше в житті відчула невпевненість: цьому чоловіку, такому серйозному і ласкавому, її бажання могло здатися примхою вередливої дитини, що не має досить витримки, щоб довести нудну, хоча й потрібну справу до кінця.

— Я сам поки що підкоряюсь цілителям, — сказав Фарамир, — і справами правління ще не займався. Але навіть якби я правив давно, не став би опиратися порадам цілителів у питанні, яке вони знають краще за мене, без крайньої потреби.

— Я не прагну видужати, — заперечила Еовіна. — Мені треба піти на війну, як мій брат Еомер, і загинути, як брат моєї матері Теоден, здобувши і славу, і заспокоєння.

— Вже пізно, — сказав Фарамир. — Ополчення тепер не наздогнати і здоровому. А смерть у бою може знайти нас і тут, шукаємо ми її чи ні. Якщо ти цілком відновиш сили, вони тобі знадобляться. Ми обоє мусимо терпляче чекати...

Вона не відповіла, але йому здалося, що погляд її пом'якшав, немов міцна крига піддалася першому подиху весни. Сльоза блиснула на її віях і сповзла по щоці, переливаючись, мов крапля роси. Горда голова трохи схилилася. Еовіна вимовила спокійно, скоріше до себе, ніж до Фарамира:

— Лікарі мають намір протримати мене в ліжку ще тиждень. А з мого вікна сходу не видно.

Голос її пролунав по-дівочому смутно. Фарамир усміхнувся, хоча серце його стисла жалість:

— Ну, це легко виправити. Я можу попрохати Опікуна. Якщо ти погодишся залишитись тут, ніхто не заборонить тобі гуляти в саду і дивитися на схід, де жевріють зараз усі твої надії. Я теж часто приходжу сюди... Ти розрадиш мою тугу, якщо не відмовишся терпіти мою присутність і розмовляти зі мною. [219]

Вона підвела голову і глянула йому прямо в обличчя; легкий рум'янець вкрив її щоки.

— Як же я можу розрадити тебе? Розмовляти з живими мене не тягне...

— Чи дозволиш висловитися відверто?

— Так, — сказала Еовіна.

— Тоді слухай. Прекрасні квіти наших гірських долин, прекрасніші за квіти наші дівчата. Але жодна квітка, жодна дівчина, що я їх бачив досі, не зрівняються з тобою, Красо Рохану. Ти й сумуючи чарівна. Хтозна, може, нам залишилося жити кілька днів, і Тьма навіки затягне наше небо; я сподіваюся не зламатися в лиху годину, але якщо я встигну надивитися на тебе, поки сонце світить... мені буде легше. Нас зачепило одне й те саме чорне крило і до життя повернула одна рука!

— На жаль, Тінь не відпускає мене. Не чекай розради: я звикла до меча і щита, рука моя тверда. Але я вдячна тобі, що зможу тепер залишати осоружні палати. З дозволу Намісника я гулятиму в саду!

Вона відійшла з чемним уклоном. Фарамир довго ще блукав серед квітників на самоті, і погляд його частіше звертався до вікон Дому Цілителів, ніж до східних стін міста.

Повернувшись до своєї кімнати, Фарамир покликав Опікуна і попросив розповісти усе, що той знав про Еовіну.

— Я впевнений, — сказав Опікун наприкінці, — що більше за мене знає той напіврослик, який також знаходиться в нас: адже він прибув з Теоденом і, як кажуть, супроводжував пані в битві.

Так довелося і Меррі з'явитися перед Фарамиром. Вони говорили до вечора, і молодий Намісник довідався багато чого, навіть більше, ніж Меррі міг висловити, і багато чого зрозумів. Увечері вони з Меррі вдвох знову вийшли в сад, але Еовіна не прийшла.

Зате вранці Фарамир побачив її білу сукню на стінах. Він позвав Еовіну, вона спустилася в сад, і вони разом ходили по траві і відпочивали в тіні дерев, то розмовляючи, то мовчки. Ці прогулянки стали щоденними. Опікун поглядав на них з вікна задоволено: старого лікаря втішало, що ці двоє, доручені його нагляду, на відміну від інших [220] мешканців міста, не піддаються гнітючому страху, а навпаки,— щодня набираються сил і впевненості.

Так минуло п'ять днів. На шостий, як і щоранку, Еовіна з Фарамиром піднялися на міську стіну. Звісток, як і раніше, не було, люди втрачали надію з кожною годиною. Погода теж зіпсувалася. Стало холодно. Вночі піднявся північний вітер, вдень він посилився, поля Пеленнору лежали сірі і сумовиті.

Фарамир і Еовіна загорнулися в теплі плащі. Плащ для Еовіни, темно-синій, як небо вночі влітку, Фарамир велів доставити в Дім Цілителів і сам накинув їй на плечі. Колись цей плащ належав його рано померлій матері, Фін-дуїлас з Амроту; пам'ятка веселого дитинства і першого великого горя, він здався Фарамиру придатним для чарівної і печальної Еовіни. Дійсно, Краса Рохану стала в цьому вбранні ще гарніша і величніша.

І все ж таки крізь теплу тканину проникав вітер; Еовіна тремтіла, дивлячись в далечину, туди, де чисте небо суворо синіло над обрієм.

— Що ти побачила, Еовіно? — запитав Фарамир.

— Чорна Брама лежить прямо перед нами, чи не так? — сказала вона. — Вони вже напевно там. Адже минув цілий тиждень!

— Так, тиждень... Зізнаюся, цей тиждень приніс мені і біль, і радість, яких я ніколи не знав. Не подумай про мене погано! Радість — від зустрічей з тобою; біль — від того, що страх і напруга не минають. Не хотілося б мені, Еовіно, дожити до кінця світу і втратити відразу все, що так неочікувано знайшов!

— Все втратити? — вона глянула йому в очі зі стриманою ласкою. — Що міг ти знайти в дні втрат? Не будемо говорити про це, друже мій. Не будемо говорити ні про що! Я стою на якійсь жахливій межі: попереду непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною — не знаю, не можу поки що озирнутися. Я чекаю миті здійснення долі.

— Ми всі її ждемо...

Більше вони не вимовили ані слова. І вітер вщух, і сонце світило тьмаво. Завчасно споночіло. Завмер шум у місті і на полях, не шурхотіло листя. Мовчали люди і птахи, навіть серця стали стукотіли тихіше. Час зупинився.

Самі того не помітивши, Фарамир і Еовіна міцно взялися за руки і застигли в чеканні, не знаючи, чого ждуть. [221]

У якусь мить їм здалося, що над віддаленою гірською грядою виросла ще одна, пронизана блискавками, немов хвиля над вутлим човником. Потім земля зітхнула так, що здригнулися стіни, і серця їх знову забилися сильніше.

— Так було в Нуменорі, — сказав Фарамир, з подивом прислухаючись до власного голосу.

— В Нуменорі? — перепитала Еовіна.

— Нині його немає. Він лежав далеко на заході. Величезна чорна хвиля здійнялася над зеленими полями і горами Нуменору і поглинула їх, затопивши все. Мені це часто сниться.

— Отже, ти вважаєш, наближається Тьма? Невідворотна Тьма? — Еовіна мимоволі пригорнулася до нього.

— Ні, — дивлячись у її ясні очі, відповів він, — це лише гра уяви. Не знаю, що відбувається. Тверезий розум каже: трапилося зле, а серце повниться радістю. Еовіно, Еовіно, я не вірю, що ми бачили перемогу Тьми!

І, схилившись до неї, він поцілував її в чоло.

Вони все стояли на стіні, раптом сильний вітер підхопив і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне і золоте. Хмари розвіялися, світло залило землю. Води Андуїну блиснули живим сріблом, і по всьому місту люди заспівали, відчувши "несвідому радість.

Сонце ледь перейшло зеніт, коли зі сходу прилетів чудовий орел зі звістками від вождів ополчення, звістками радісними понад усякі сподівання.

Радо співайте, о люди Арнору!

Впала навік Сауронова влада!

Світлом зруйнована Темна твердиня!

Нині радій, о сторожа недремна,

— Пильність бо ваша була недаремна!

Брама ворожа упала під ноги!

Хід короля вам несе перемогу!

Піснею славте, о Заходу діти,

Звістку, принесену крилами вітру!

З вами король ваш пребуде вовіки!

Древо зів'яле відродиться пишно

І зацвіте на Арнорських узвишшях,

Благословляючи край!

Радуйтесь, люди! [222]

Такі пісні бриніли на вулицях Мінас-Тіріту.

Настали погожі дні, весна в союзі з літом прикрасили землі Гондору.