Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 47

Вони знесли коло стін, перетворили улоговину на розкішний сад, прорізаний нитками чистих струмків. Тільки посередині залишилося озеро, а з нього виростала вежа Ортханк, як і раніше неприступна, і чорні стіни її відбивалися в дзеркалі води.

Мандрівники трохи перепочили там, де нещодавно піднімалися ворота Ізенгарду, — замість них тепер красувалися два струнких клени, позначаючи початок стежки, що вела до Ортханку. Стільки змін — а навколо нікого! Аж ось пролунало знайоме гобітам "Хм! Хм!", і на стежці з'явилися Древес і Брегалад.

— Вітаємо вас у садах Ортханку! — звучно вимовив Древес. — Я очікував вашого приїзду, але справи затримали мене у віддаленій долині. Тут ще багато роботи! Та й ви, як я чув, не втрачали часу даремно. На півдні і на заході про вас говорять багато хорошего, багато!

Він похвалив кожного за його діяння — він про все знав, опікун Фангорна, — а потім звернувся до Гандальфа:

— Отже, ти довів свою силу, здійснилось усе, що ти задумував. Куди ж ти прямуєш тепер? І для чого прибув сюди?

— Подивитись, як ви тут пораєтеся, друже, — відповів Гандальф, — і подякувати за допомогу.

— Хм-хм, так, енти зробили все, на що були спроможні. Ми розправилися не тільки з цим... як його, хм-хм... проклятим катом лісу, але і з цілою бандою... буррарум... косооко-кривоного-кровожерливих мориамои-кахонда... хм... добре, я думаю, повна назва цих мерзенних орків для слуху ваших квапливих племен дуже довга, ви її не запам'ятаєте. [238]

Вони з'явилися з півночі, в обхід Лауреліндоре-нану, куди не змогли вторгнутися завдяки могутності Осіб, яких ми нині раді бачити, — тут він вклонився Келеборну й Галадріелі і вів далі: — Підлі орки дуже здивувалися, зустрівши нас тут, тому що про ентів і не чули — як і багато хто з порядніших істот, так би мовити. І попередити інші банди, мабуть, буде нікому: з прибульців мало хто повернувся живий; здебільшого вони потрапили в Ріку. Вам пощастило, що вони натрапили на нас, бо інакше володар степу не мав би куди зараз повертатися.

— Ми знаємо про це, — сказав Арагорн, — і ніколи не забудемо, ні в Едорасі, ні в Мінас-Тіріті.

— "Ніколи" — це занадто довго навіть для мене. Ти хотів сказати: "Поки стоять наші держави"? Довго ж потрібно їм існувати, щоб ми вважали цей термін дійсно довгим!..

— Починається нова епоха, — втрутився Гандальф, — і те, що створене людьми, можливо, переживе навіть тебе, друже Фангорне. Але зараз скажи, як ти впорався з моїм дорученням? Що з Саруманом? Йому ще не набрид Ортханк? Навряд чи його особливо тішить новий краєвид з вікон!

Древес вирячився на Гандальфа і раптом — так згодом стверджував Меррі, — хитро підморгнув:

— Хм-хм! Я чекав цього питання. Чи не набридло йому в Ортханку? Дуже. Головне, йому набрид мій голос. Я отут розповів йому декілька досить довгих історій... довгих, звичайно, як на ваш смак.

— Як же він слухав тебе? Хіба ти заходив до вежі?

— Хм-хм... Ні, я не заходив, він стояв біля вікна і слухав, оскільки інакше звідки б він довідався про новини? А він був жадібний до новин, навіть нерадісних. І я вже намагався доповісти йому все якнайретельніше! Та ще від себе додавав дещо, на мій погляд, корисне. Зрештою, він занудьгував. Він завжди занадто поспішав. Це його і згубило.

— Послухай-но, любий Фангорне, чому ти постійно вживаєш минулий час: "слухав", "був"? Хіба він помер?

— Хм-хм, наскільки мені відомо — ні, не помер. Але звідси забрався. Так, я його випустив. Адже від нього, можна [239] сказати, тільки спогад залишився. А той повзучий гад, його компаньйон, взагалі став схожий на тінь. Будь ласка, Ган-дальфе, не нагадуй, що я обіцяв за ним доглянути, — я це й сам пам'ятаю. Але з того дня багато чого змінилося. Я утримував його, поки він був небезпечний. Адже ти повинен знати — я не терплю позбавляти волі живі істоти, і навіть таку отруйну тварину не міг тримати замкненею довше, ніж було необхідно. Якщо отруйний зуб вирвано, гадюку можна випустити: нехай собі плазує, де їй подобається.

— Можливо, ти й маєш рацію, — задумливо сказав Ган-дальф, — але в цієї гадюки отруйний зуб не один... Отрута була в його голосі, і, схоже, він зумів зачепити тебе — намацавши, як завжди, слабку струну твого серця. Ну, нічого не поробиш. Хай буде що буде. Але знай, що Ортханк повертається під владу короля — по праву. І оскільки він йому, вочевидь, вже не знадобиться...

— Час покаже, — сказав Арагорн. — У будь-якому разі долину цю я віддаю ентам, нехай влаштовуються, як їм зручніше, аби стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

— Він замкнений, — сказав Древес. — Я велів Сарума-ну замкнути двері і віддати ключі. Вони зберігаються в

Брегалада.

Брегалад схилився, як дерево під вітром, і простягнув Арагорну два великих ключі хитромудрої форми, з'єднаних сталевим кільцем.

— Ще раз дякую вам, — сказав Арагорн. — А поки що прощайте! Хай росте ваш ліс безжурно! Якщо вам стане тісно в долині, то на захід від Гір, де колись жили енти, є досить вільного місця.

Древес засмутився.

— Ліси, звісно, розростуться. Але енти... Дітей ми не маємо!

— Тоді відновіть свої пошуки. Тепер у вас більше надії на успіх: досліджуйте колись недоступні землі сходу!

— Далеченько, — похитав головою Древес. — І людей там розплодилося багато. Однак що ж це я? Забалакався і забув усяку ввічливість! Чи не бажаєте погостювати в нас довше? А може, хтось з вас побажає проїхати через Фан-горн і тим самим скоротити собі дорогу додому? [240]

При цьому він запитливо подивився на Келеборна і Галадріель; але всі мусили без зволікань вирушати далі, на південь або на захід. Тільки Леголас вигукнув:

— Гімлі, чуєш? З дозволу самого Фангорна ми можемо проникнути всередину його лісів. Ми побачимо дерева, що не ростуть більше ніде в Середземні! Адже ти не цору-шиш домовленості? А потім разом поїдемо додому — до Чорнолісся й далі...

Гімлі погодився, хоча і без особливого захвату.

— Ось і розпадається дружина Хранителів, — сказав Арагорн. — Але я сподіваюсь незабаром побачити вас знову. Адже ви обіцяли допомогти відбудовувати місто!

— Повернемось, якщо вдома відпустять, — відгукнувся Гімлі. — Ну, гобіти, прощавайте! Тепер уже ви без пригод потрапите додому, і я можу нарешті спати спокійно. При першій же нагоді надішлю вам вітання, та й бачитися зможемо час від часу. Хоч, боюся, усього товариства нам уже ніколи не зібрати!

Древес попрощався з кожним окремо, а Келеборну тричі з великою повагою вклонився:

— Давно; давно вже познайомилися ми, біля самих коренів часу. А ванімар, ванімаліон настра! І ось ми зустрічаємось вдруге — коли все кінчається! На жаль, світ змінюється безповоротно. Я це чую по смаку води, землі, повітря. І немає надії побачитись ще...

— Навіть не знаю, як відповісти тобі, Найстарший, — тихо сказав Келеборн.

— У Середзем'ї ми не зустрінемось, — додала Галадріель, — поки земля, вкрита морем, не підніметься знов. Тоді, можливо, ми прогуляємось під вербами Тасаринану. Прощай, Найстарший!

Останніми прощалися з Древесом Меррі і Пін. Дивлячись на них, старий ент розвеселився.

— Ну, веселі чоловічки, чи не вип'єте зі мною на прощання?

— З великим задоволенням! — хором відповіли гобіти. Древес відвів їх на кілька кроків убік, де в затінку під

деревами стояв високий кам'яний жбан, наповнив три келихи, і вони випили всі троє; придивившись до гобітів поверх келиха своїми дивними очима, Древес пирхнув: [241]

— Дивіться! А ви здорово підросли з нашої останньої зустрічі!

Сміючись, вони осушили келихи до дна.

— До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що-небудь про наших жінок!

Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від'їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості.

їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодже-

ними з таких колотнеч!

— От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, — зітхнув Пін. — Чи якось розмовляти...

— На те, що показав би тобі палантір Мінас-Тіріту, тобі напевно дивитись не захочеться, — сказав Арагорн. — Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам'ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.

По-іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.

— Елессаре, Скарбе Ельфів! — сказала Галадріель. — Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть | щасливими!

— Прощай, родичу, — сказав Келеборн. — Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб

до кінця!

На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.

Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі [242] області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися — вони звикли боятися ельфів, хоча ті тут бували рідко; до того ж мандрівники були ще досить численні і добре озброєні. Тому їхали вільно, ставлячи намети на ніч, де сподобається. Так помалу минало літо. їхали безлюдними лісами, Імлисті Гори тепер були увесь час праворуч. Виїхавши з лісу знову на відкриті луги, вони якось наздогнали старця, що плентався з ціпком, у подертому брудно-білому одязі, а за ним шкандибав другий бурлака, горблячись і схлипуючи.

— Куди йдеш, Сарумане? — окликнув його Гандальф.

— А тобі що? — буркнув старець. — Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?

— Можеш відразу сам відповісти на всі три питання: нічого, не хочу, ні! Але моя справа наближається до кінця. Мій тягар взяв на свої плечі король. Якби ти не пішов з Ортханку, міг би побачитися з ним і переконатися в його мудрості і великодушності.

— Ще не вистачало мені його чекати! Я не бажаю бути йому вдячним.