Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 48

Знаєш, куди я йду? Шукаю вихід за межі його володінь!

— Тоді ти помилився дорогою. У цьому напрямку тобі нічого не знайти. Коли хочеш, ми могли б допомогти тобі.

— Допомогти? — обурився Саруман. — Ти посміхаєшся! Я волів би, щоб ти плакав! Не вірю я й особі, яку бачу серед вас, вона завжди ненавиділа мене і плела змови за твоєю вказівкою! Звичайно, вона навмисно вибрала цей шлях — поглузувати з мене! Якби знати заздалегідь, я б подбав, щоб не дати вам такого задоволення!

— Поглузувати з тебе? Схаменися, Сарумане! — сказала Галадріель. — У нас вистачає інших справ і турбот, важливіших. Ти повинен радіти зустрічі з нами. Це твоя остання можливість...

— Буду радий, якщо ця зустріч насправді виявиться останньою. Навіщо мені витрачати сили, слухаючи вас? Мої надії загинули, поділяти ваші я не збираюся. Якщо, звичайно, вони у вас ще є, — очі Сарумана зловтішно блиснули. — Так-так! Недарма ж я студіював стільки років таємні книги. Я знаю: ви теж приречені. Руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. Чудово! Чи знайдеться [243] корабель, щоб віднести вас назад через таке величезне море? Ах, сріблистий кораблик, повний видінь! — засміявся він скрипливо і тицьнув ціпком свого супутника, що присів на землю. — Вставай, дурню! Завертай! Якщо шляхетне панство обрало цю дорогу, ми оберемо іншу. Ворушися жвавіше, а то й недоїдків на вечерю не одержиш!

Худий бурлака піднявся, крекчучи й лементуючи:

— Бідолашний старий Грим! Бідолашний Грим! І б'ють мене, і клянуть мене! Як я його ненавиджу! Ой, якби ж можна було його покинути...

— То покинь! — крикнув навздогін Гандальф.

Гадючий Язик лише зиркнув скоса зляканими, побляклими очиськами і зашкутильгав за Саруманом. Просуваючись уздовж кортежу, злощасна пара порівнялася з гобіта-ми; Саруман зупинився і глянув на них — а вони дивилися на нього з жалістю.

— Ага, і ви тут! — просичав Саруман. — Глузуєте з мого нестатку, га? Адже ви всього маєте досить, і їжі, і надій, і найкращого тютюну. Так-так, я все знаю. Знаю, звідкіля ваш тютюн. Чи не дасте вигнанцю жменьку?

— Я дав би, але не маю, — вибачився Фродо.

— В мене ще залишилося, — сказав Меррі. — Зажди! Він зліз зі свого поні, пошарудів у притороченій до сідла торбі і простягнув Саруману шкіряний кисет:

— Бери! Віддаю охоче, бо ми взяли його в затопленому Ізенгарді.

— Моя власність, і дорого оплачена! — закричав Саруман, жадібно хапаючи кисет. — Жалюгідні крихти від того, що ти привласнив! На жаль, жебраку належить дякувати, якщо злодій віддає хоча б частину вкраденого... Ну, ти одержиш своє з гаком, коли відвідаєш Південну чверть. У Гобітанії ще багато років буде важко з тютюном!

— Дякую на доброму слові, — сказав Меррі. — Кисет віддай, адже він не твій! Висип тютюн у який-небудь вузлик.

— На грабіж відповідають крадіжкою, — кинув Саруман, дав стусана Гадючому Язику, і обоє поспіхом вирушили до лісу.

— Оце так-так! — пирхнув Пін. — Грабіж! А нам не належить відшкодування за марш по роханських степах? [244]

— Шахрай, — сказав Сем. — Тютюн, бач, дорого дістався! Яким це чином він його здобув, ось що цікаво! Дуже мені щось не сподобалися його натяки на Гобітанію. Пора вже додому...

— Правильно, — визнав Фродо. — Але все ж таки треба відвідати Більбо.

— Неодмінно треба, — кивнув Гандальф. — Бідолаха Саруман! Боюсь, йому вже нічим не допоможеш. А ось він ще може нашкодити де-небудь, небагато, але відчутно!

Наступного дня вони досягай північної межі області Темнолицих. Ніхто тут не жив тепер, хоча місця були зелені, приємні. Почався вересень — золоті дні, срібні ночі. Одного чудового ранку, коли сонце випливло з молочно-білої далечіні, мандрівники, вийшовши з наметів, розбитих на невисокому пагорбі, побачили на сході три вершини, що майоріли над низькими хмарами: Карадрас, Келебділ і Фануїнхол — отже, недалеко вже були і ворота Морії. Тут затрималися на цілий тиждень: наближалася нова розлука, про яку страшно було й подумати, — Келеборну і Га-ладріелі з почтом пора було завертати на захід, щоб через перевал Багряного Рогу і Маревий Каскад спуститись до Срібної і повернутися у Лоріен. Вони поїхали кружним шляхом, бажаючи багато про що переговорити з Гандаль-фом і Елрондом; вони і зараз зволікали. Часто, коли гобі-ти давно вже солодко спали, вони допізна прогулювалися під зірками, згадуючи минулі битви й радості, радячись про майбутнє. Випадковому перехожому вони здалися б безмовними тінями минулого в спустілій країні. Для розмови вони не потребували ані жестів, ані слів: вони обмінювалися думками, і тільки блиск очей вторив плину бесіди.

Нарешті все було сказано, і вони розсталися, домовившись про побачення, коли настане час Трьом Персням залишити Середзем'я. Ельфи Лоріену в своїх чарівних сірих плащах швидко розтанули в тіні гір. Інші — ті, кому дорога лежала у Рівенделл, — стежили за ними з пагорба, поки здаля крізь ранковий туман не блиснула коротко яскрава блискавиця. Фродо зрозумів: це Галадріель на прощання послала їм світло свого Персня.

— Шкода, що не можна завітати до Лоріену, — зітхнув Сем. [245]

Настав нарешті день, коли вони досягай обриву пустища, що поросло вересом, і під їхніми ногами зненацька, як завжди, відкрилася глибока долина Рівенделлу і будинок Елронда у мерехтінні світла. Вони спустилися в долину, переправилися по мосту — а назустріч їм уже сяяли вогні і лунали пісні.

Гобіти, не умившись і не повечерявши, прямо в плащах побігли шукати Більбо. Вони застали його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, книгами, перами й олівцями. Більбо сидів у кріслі перед каміном, де весело палахкотів вогонь. Він дуже постарів, і його увесь час хилило на сон. Почувши кроки, він розплющив очі й обернувся:

— Привіт! Ну, от і ви. Завтра в мене день народження. Ви вчасно прибули. Мені сповниться 129 років, не забули? Ще рік, і зрівняюся зі старим Туком. А якщо поталанить, то й пережену — ну, там побачимо...

Відсвяткували день народження, минали один за одним і наступні дні, а четверо гобітів майже безвилазно сиділи з Більбо в його кімнатці, звідки він виходив тільки попоїсти. У питаннях харчування він, як і раніше, був акуратний і лише зрідка міг проспати час обіду чи вечері. Сидячи біля каміна, друзі поступово переказали йому все, що запам'ятали зі своїх мандрівок. Спочатку Більбо намагався записувати, але раз у раз засинав, а прокинувшись, казав: "Дуже цікаво! Чудово! Та на чому ми зупинилися?" І доводилося повторювати з того моменту, на якому старий задрімав. Найбільше Більбо зацікавив і зворушив опис коронації і весілля Арагорна.

— Мене, звичайно, запрошували, — сказав він. — Адже я стільки років чекав цього весілля! Але коли дійшло до від'їзду, я якось не зміг вибратися: стільки роботи, та й речі пакувати ліньки...

Так минуло два тижні, і якось вранці Фродо, глянувши у вікно, побачив на землі іній; павутинки бабиного літа перетворилися на срібні мережива. І Фродо зрозумів, що настав час їхати. Погода все ще стояла рівна і тиха після найчарівнішого літа на людській пам'яті. Але вже прийшов жовтень, з дня на день можна було очікувати бездоріжжя і холодних вітрів, а шлях ще залишався неблизький. Однак Фродо поспішав не через холоди. Його підганяло тривожне нетерпіння. Та й Сем напередодні сказав йому: [246] — Побували ми далеко і бачили багато, а от не знайшли місця кращого, ніж Рівенделл. Не знаю, пане, чи вірно я висловлююсь, але тут у них начебто усього потроху: і Гобітанії, і Лоріену, і королівського двору, і придорожнього трактиру, і лісу, і лугу! А все ж таки серце моє чує: пора нам іти. Якщо казати відверто, пане, мені якось неспокійно за Діда...

— Вірно, Семе, тут є по частці від усього — крім Моря, — сказав Фродо і повторив про себе: — Крім Моря...

Того ж дня Фродо переговорив з Елрондом, і було вирішено їхати післязавтра. На їхню радість, Гандальф заявив:

— Я поїду з вами. Принаймні, до Бригори. В мене є справа до Барила.

Увечері пішли прощатися з Більбо.

— Ну, якщо треба, нічого не поробиш, — сказав Тор-бинс-старший. — Шкода. Мені вас бракуватиме. Так приємно, коли ви десь поруч! Але зараз мені щось хочеться спати...

Він подарував Фродо свою мітрілову кольчугу і Жало, забувши, що вже одного разу подарував їх; додав ще кілька хронік і книг з історії, написаних його рукою, тонкою в'яззю, у різні часи його життя. Томики були переплетені в червоний сап'ян і оздоблені написом: "Переклад з ель-фійської Більбо Торбинса". Сему він вручив невеликий мішечок із золотом:

— Це останні залишки скарбів дракона Смауга. Знадобляться, особливо якщо вирішиш одружитись!

Сем почервонів по самі вуха.

— Ну, а вам, молоді паничі, мені й подарувати нема чого, — сказав Більбо Меррі й Піну. — Хіба що поділитися досвідом...

І він виголосив напутню промову і закінчив дотепом у чисто гобітанському стилі:

— Та дивіться, щоб не виросли з капелюхів. Якщо й далі ростимете з такою швидкістю, розоритеся на капелюхах!

— Ти хочеш обігнати Старого Тука, чом би нам не перерости Бандобраса Бичого Рика? — пирхнув Пін.

Більбо розсміявся і витяг з кишені дві красиві люльки з перловими мундштуками, мистецьки окуті сріблом. [247]

— Згадуйте старого Більбо, пихкаючи цими люльками. їх зробили для мене ельфи, але я кинув палити... — Раптом голова його звісилася, він заснув на хвилину, потім стрепенувся: — На чому ми зупинилися? Ага, я роздавав подарунки. Що це мені нагадує?.. А, слухай, Фродо: куди подівся той перстеник, пам'ятаєш, я тобі залишав?

— Я загубив його, Більбо, голубе. Зовсім загубив...

— Шкода! — зітхнув Більбо. — Із задоволенням подивився б... Та що це я! Ти ж і в похід вирушив, щоб його позбутися! Важко все охопити, стільки тут намішано: справи Арагорна, Рада Мудрих, Гондор, вершники й оліфан-ти... ти і справді їх бачив, Семе?... Печери і замки, орки і... та хто ж усе це запам'ятає! Тепер я бачу, що свого часу занадто прямою дорогою повернувся з походу. Не дав мені тоді Гандальф подивитися на світ... Правда, інакше я спізнився б до продажу свого будинку і мав би з цим ще більше клопоту. Ну, добре. Зараз уже пізно, та й взагалі куди зручніше слухати про ці дива, сидячи тут. По-перше, тут дуже затишно, а по-друге, ельфи завжди поблизу. Чого ж мені ще?

Біжить дорога сотні літ

Геть від дверей в широкий світ,

За обрій, ген за край долин:

За нею мчати навздогін

Судилось іншим, молодим.

Вони залишать рідний дім, >.

Вони почнуть нові стежки:

А я — поспав би залюбки.

Ногам натрудженим моїм

Давно вже сниться рідний дім.

Прошепотівши останні слова, Більбо клюнув носом і солодко заснув.

Згустилися вечірні тіні, вогонь у каміні розгорівся, і друзі добре бачили обличчя Більбо: він усміхався уві сні.