Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 5

Останнім часом вона зростає, наше занепокоєння зростає разом з нею. А майже рік тому Люті Вершники захопили переправу. Кращі наші бійці полягли там. Боромиру вдалося відкинути ворога з нашого, західного берега, і околиці Осгіліату поки що за нами. Ми чекаємо на новий удар. Здається, що він стане вирішальним.

— Коли ж почнеться війна? — сгіитав Пін. — Як ти гадаєш? Вчора ми бачили сигнальні вогні та гінців. Ган-дальф сказав: це знак, що війна вже— почалась. Він так поспішав! А тут усе немов застигло...

— Це тому, що все вже зроблено. Ми, так би мовити, набираємо зараз якмога більше повітря перед тим, як пірнути.

— Навіщо ж тоді запалювали багаття? [24]

— Коли почнеться облога, пізно буде звати на допомогу. Не знаю, що вирішив Намісник. Він знає багато способів, як швидко отримувати новини. Наш Денетор людина незвичайна. Він ясновидець! Кажуть, нібито ночами він підіймається на вежу, там, пронизуючи зором простір у всіх напрямках, читає в минулому та майбутньому, навіть може проникнути у думки Ворога, борючись з ним. Від цього він передчасно зістарівся. Гадаю, що не випадково Фарамир, наш капітан, зараз десь за річкою, — він там на небезпечному завданні, і, можливо, вже є від нього якась звістка. Але, як я розумію, вогні вирішили запалити позавчора, після отримання новин з Лебенніну. Флот корсарів з Умбару підходить до гирла Андуїну. Вони вже давно не бояться Гондору, мабуть, порозумілися з Ворогом; тепер їхня навала полегшить його справу: воювати з корсарами доведеться тими силами, що повинні були підійти з Лебенніну та Белфалату, а вояки там стійкі й досвідчені. Тепер наша остання надія — Рохан, тому ми так зраділи, почувши звістку про їхню перемогу. Та все ж... — Берегонд підвівся і окинув поглядом небокрай. — Падіння Ізен-гарду — це попередження для нас. Це вже не сутички біля переправ, не грабунок із засідки, не вилазки з Ітіліену — це велика війна, ретельно підготовлена й виважена, і ми — лише перша мішень, хоч як би це не обурювало нашу гордість. Кажуть, щось діється на далекому сході, за Внутрішнім Морем, а також на півночі в Глухомані, на півдні в Харадь Всім країнам доведеться витримати грізне випробування.

Та все ж, пане мій Перегріне, нам випала велика честь: саме в нас перших цілить зараз Володар Тьми. Ненависть його пройшла крізь безодню століть і морські глибини. Нам випала найжорстокіша битва. Тому Мітрандір так поспішав. Бо якщо Гондор впаде, хто витримає? Тільки, пане мій, скажи, чи бачиш ти хоч якусь надію на те, що ми справді зможемо вистояти?

Пін не відповів. Він глянув на могутні стіни, на стрункі башти та гордовиті стяги; сонце стояло високо, а десь вдалечині купчився морок. І Пін подумав, що в темряви довгі руки, і згадав орків, лісових та гірських, і Саруманову зраду, і хижих птахів, і Чорних Вершників у Гобітанії, згадав літаючий жах — крилатого назгула. Він здригнувся, і в цю хвилину сонце немовби згасло, закреслене темними крилами. [25]

З надхмарної височини зірвався лютий вереск — приглушений, але такий жорстокий, крижаний, пронизливий, що від нього захололо все в середині. Пін зблід і зіщулився.

— Що це було? — спитав Берегонд. — Ти теж відчув?

— Так, — пробурмотів Пін. — То Лютий Вершник на крилах темряви, згубний провісник нашого кінця...

— Згубний провісник, — повторив Берегонд. — Так, Мінас-Тіріт, мабуть, не витримає. Насувається ніч. Моя кров холоне в жилах...

Вони замовкли, похнюпившись. Але коли Пін знову підвів голову, сонце сяяло, як і раніше, і прапори майоріли на вітрі

— Минуло, — з полегшенням промовив Пін. — Багато галасу даремно. Постривай зневірюватись. Гандальфа ми вже колись поховали — а він повернувся! Нехай ми навіть захитаємось, але не впадемо, а якщо й упадемо, — знов підіймемося. Чия відвага, того й перемога?

— Гарно сказано! — Берегонд підскочив і почав збуджено ходити уздовж стіни. — Всьому живому колись настає кінець, але для Гондору час ще не настав. Ворог може поламати стіни, навергати купи мертвих тіл — нічого, знайдуться інші твердині, таємні переходи попід горамиї Надія і пам'ять врятуються в затишних долинах, де зеленіє трава...

— Нехай як би усе не скінчилося, аби скоріше, — зітхнув Пін. — 3 мене поганий вояка, мене нудить від самої думки про війну. Але сидіти й чекати ще гірше, жданика-ми не наїсися! День здається безкінечним, ранок ніяк не закінчується.— Навіщо дозволяти ворогові бити першим? Гадаю, що в Рохані нічого б не вийшло, якби Гандальф усіх там не розворушив.

— Це наше слабке місце. Тут багато хто почуває себе так само. Зрозуміло, все ще може змінитися, коли повернеться Фарамир. Його вважають слабким: в наш час люди не вірять, що мудрість і м'яка вдача не заважають відвазі. Він не такий відчайдушний і запальний, як Боромир, — ну то й що? Втім, капітан теж мало чим допоможе. В нас недостатньо сил, щоб кидати першими виклик... так би мовити... тому володарю. Ми можемо тільки захищатися, й не нападатимемо, доки ворог не ступить на нашу землю. Але тоді вже не схибимо! [26]

Рука Берегонда звичним рухом торкнулася меча. Він випростався, розправив плечі, очі його спалахнули у передчутті битв. "Погано мені, — подумав Пін, — вони тут усі такі величезні, а моя рука легша за пір'їну... На що я здатний? Не вартий дірки з бублика. Так і Гандальф казав — пішак, але якщо я вже на шахівниці, треба не осоромитись..."

Нові друзі розмовляли до полудня. Вдарив дзвін, навколо почався рух — сторожа пішла обідати.

— Чи не підеш зі мною? — запропонував Берегонд. — Доки не знаєш, до якої роти тебе зараховано, можеш приєднатися до нашого товариства. Ти будеш бажаним гостем, та й встигнеш краще познайомитись з людьми, поки ще є час.

— Піду з радістю, — відповів Пін. — Щиро кажучи, мені тут дуже самотньо. Я залишив у Рохані кращого друга, ні побалакати, ні посміятися — один як палець... А добре й справді було 6 приєднатися до твоєї роти! Ти ж командир, тож занеси мене до реєстру сам або замов слівце...

— Ну що ти! — посміхнувся Берегонд. — Я не командир, титулів та посад не маю. Я звичайний гвардієць третьої роти. Але май на увазі, пане мій Перегріне: бути гвардійцем при Білій Вежі справа почесна! Нас поважають не тільки в місті, а навіть у всій країні.

— Тоді це для мене занадто велика честь, — мовив Пін. — Проведи мене до нашого житла, і, якщо Гандальф не повернувся, я піду з тобою, куди скажеш.

Гандальф не прийшов, навіть не залишив ніякої звістки; Пін вирушив з Берегондом і познайомився з третьою ротою. Виявилося, що Пін уже став знаменитістю, по фортеці ходили чутки про чудернацького супутника Мітран-діра та про довгу бесіду його з Денетором. Пішов поголос, що з'явився князь напівросликів, щоб запропонувати Гондору підкріплення — п'ять тисяч клинків, і що роханці з'являться, маючи кожен по воїну-напіврослику на луці сідла, а вони хоч малі, але відчайдушні.

Пікові довелося розвіювати марні мрії, але від титулу відхреститися він уже не міг, гондорці були впевнені, що особа, яка спромоглася завоювати прихильність Денетора та Боромира, повинна бути щонайменш князем. Піну дякували наперебій за пропозицію допомоги, ловили кожне [27] слово, кожну розповідь про далекі краї, пригощали досхочу найкращими стравами та пивом. Одна залишилась турбота у Піна — не передати куті меду, як то буває з гобітами у дружньому колі.

Нарешті Берегонд піднявся з-за столу.

— Поки що прощавай, — сказав він. — Мені пора на службу. Ми всі будемо на варті до заходу сонця. А ти, якщо хочеш, прогуляйся містом з моїм сином, він залюбки познайомиться з тобою. Ти лишень зійди до першого кола, спитай дорогу до Старої таверни на Рат-Келердайн, вулиці Ліхтарників. Там ти знайдеш мого сина. Гарний хлопчина, скажу тобі! До зачинення брами ще встигнете нагулятися.

На вулиці стояла гарна днина, тільки небо трохи змарніло, та було жаркіше, ніж звичайно в березні, навіть тут, на півдні. Піна долала дрімота, але вдома було так порожньо та сумно! Він вирішив піти прогулятися; навідався до Тінебора, пригостив його ласощами — кінь милостиво прийняв частування, хоч, звичайно, мав усього досить, — а потім звивистими вулицями пішов до першого кола.

Всі, хто йшов назустріч Пінові, витріщали на нього очі, хоча й додержувалися церемонної чемності: схрестивши на грудях руки, за гондорським звичаєм, схиляли голови, але за спиною в нього не стримували здивованих вигуків й кликали тих, хто сидів удома, подивитися на князя напів-росликів, супутника Мітрандіра. Навіть не знаючи місцевої мови, Пін незабаром сам зрозумів, що означають слова "Ерніл-і-Періаннат": його новий титул став відомим у місті раніше за нього самого.

Перегрій пройшов широкими, мощеними під'їздами попід арками і нарешті вийшов до першого, найбільшого кола Мінас-Тіріту: Йому показали вулицю Ліхтарників — широку й гарну; вона підходила до самої Великої брами. Стара таверна виявилась довгою спорудою з сірого вивітреного каменю. Обидва її крила виходили на вулицю, ба-гатовіконний фасад з портиком та сходами відокремлював вузький зелений палісадник. Поміж колонами гралися хлопці. Пін ще не бачив місцевих дітей, тому зупинився глянути. Раптом один з хлопців перестрибнув палісадник і попрямував до Піна, відверто розглядаючи того з голови до ніг. . [28]

— Привіт! — сказав хлопець. — Ти звідки? Адже ти не тутешній!

— Був, — коротко відповів Пін. — Тепер я тут на службі.

— Ясна річ, ми тут усі на службі. Скільки тобі років? Як тебе звуть? Мені вже десять, я майже доріс до п'яти футів. Я вищий за тебе, щоправда, мій батько, гвардієць, теж вищий за багатьох. А хто твій батько?

— На яке питання відповідати по-перше? — пирскнув Пін. — Мій батько має ферму поблизу Зайгорду в Гобіта-нії, а років мені майже двадцять дев'ять, так що тут я попереду. І хоч на зріст я маю лише чотири фути, рости я більше не буду, хіба що поперек себе.

— Двадцять дев'ять! — аж присвиснув хлопець. — Ого-го, та ти вже зовсім старий! Мій дядько Йорлас теж старий. А все одно, б'юся об заклад, — додав він задерикувато, — я тебе запросто покладу на обидві лопатки!

— Звичайно, якщо я дозволю. Ми, гобіти, маємо свої секретні хитрощі, а мене, якщо хочеш знати, вважають особливо сильним та спритним. Поки що ніхто не міг покласти мене на обидві лопатки.