Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 6

От підростеш і зрозумієш, що не можна судити за зовнішністю. Ти мене прийняв за слабке дитинча, вважаєш легкою здобиччю, але я не хлопчик, дозволь попередити тебе, я напіврослик, сильний, хоробрий і відчайдушний!

Тут Пін скривив таку страшну міну, що хлопець подався назад, але відразу ж стиснув кулаки й рушив уперед; в його очах спалахнув бойовий азарт.

— Та постривай! — розсміявся Пін. — Поспішно довіряти спритним на слово незнайомцям теж не слід. Я не битися прийшов, а якщо ти вирішив викликати мене на двобій, треба спершу відрекомендуватися!

— Я — Бергіль, син гвардійця Берегонда.

— Так я й зрозумів, — сказав Пін, — ти на нього дуже схожий. Це твій батько послав мене сюди.

— Чому ж ти відразу не сказав? — здивувався Бергіль і раптом насупився: — Тільки не кажи, що він передумав і звелів мене відіслати звідси разом з дівчиськами? Невже останні обози ще не відійшли?

— Відійшли, не хвилюйся, — запевнив Пін. — Твій батько просив повідомити: якщо тобі не схочеться класти мене на лопатки, можеш повести мене й показати місто, [29] таким чином розважиш мене, а я розповім тобі дещо про далекі краї.

Бергіль від радості заплескав у долоні:

— Оце добре! Тоді відразу йдемо! Ми саме збиралися до Головної брами!

— А що там таке?

— Сьогодні на захід сонця управителі союзних земель прибудуть по південному шляху. Буде цікаво, ось побачиш!

Бергіль виявився гарним приятелем, і Пін вперше після розлучення з Меррі розвеселився: вони гомоніли і сміялись, прямуючи вулицею, і не помічали цікавих поглядів. Біля Головної брами зібрався великий натовп; тут Пін набув особливої ваги в очах Бергіля, бо гобіт назвав пароль, і варта відразу віддала йому честь, випустила та навіть дозволила взяти з собою Бергіля.

— Ой, як гарно! — радів хлопчик. — Адже нам не дозволяється без дорослих виходити за ворота, а з тобою я все побачу!

За воротами знаходився широкий майдан, вимощений бруківкою, сюди вливалися всі шляхи, які підходили до міста. По його краях та вздовж самого шляху тісно стояли люди.

— Дивись, курява над шляхом! — заволав хтось. — Йдуть, йдуть!

Пін з Бергілем протиснулись до першого ряду. Десь недалеко заграли ріжки, натовпом прокотився радісний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали: ' • • — Форлонгі Форлонг!

— Що це значить? — спитав Пін у Бергіля.

— Прибув Форлонг, старий Форлонг Товстий, володар Лоссарнаху. Ось він, дивись! Привіт! Привіт славетному Форлонгу!

На дорозі з'явився сивобородий вершник у кольчузі та чорному шоломі, на великому, важкому жеребці — широкоплечий, з великим черевом, у руці — довга піка. За ним по четверо в ряд, здіймаючи хмари куряви, йшли воїни, вбрані в міцні обладунки, озброєні сокирами.

Але коли ополченці з Лоссарнаху пройшли крізь браму, люди зашепотіли: "Як їх мало! Що таке дві сотні бійців, коли ми розраховували на дві тисячі щонайменше? А все через цих клятих умбарців. Форлонг міг відправити [ЗО] нам на допомогу лишень десяту частину... Краще мало, ніж зовсім нічого..."

Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.

Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір'я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п'ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з'явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні — всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат-Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з'явився Імраель, правитель Дол-Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.

Це було все — менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.

Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто-криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.

— Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, — пробурмотів Пін.

— Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! — схаменувся Бергіль. — Ходімо! Чуєш, вже грають зорю...

Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат-Келер-дайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни. [31]

— До побачення, —сказав Бергіяь. — Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з'їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти... Ну, може, ще з'їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!

Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.

— Дорогу знайдеш? — спитав Берегонд, проводячи його до дверей зали, де вони вечеряли. — Ніч темна, а вогні наказано гасити по всьому місту, навіть на стінах. Та ще прибув наказ: Намісник чекає на тебе завтра рано-вранці. Гадаю, до нашої, роти тебе не відпустять. Але ми зможемо бачитись. Бувай здоровий і спи спокійно!

Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.

Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: "Фарамир... коли ж повернеться Фарамир?"

— Доброго вечора, — привітався Пін, висунувши голову з-під ковдри. — А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день...

— Зате ніч буде надто короткою, — мовив Гандальф. — Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку— як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде. [32]

Розділ 2

ШЛЯХ ДУНАДАНІВ

Гандальф від'їхав, стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Меррі зі спакованими речами повернувся до Арагорна. Всі речі вмістилися в невеличкому вузлі — адже подорожні торби Меррі та Піна залишилися на Причальному Лузі, і тепер гобіти мали лише кілька корисних речей, які вони підібрали на руїнах Ізенгарду. Хасуфель був уже осідланий, Гімлі з Леголасом чекали поряд, верхи на Ароді.

— Ну ось, нас знову четверо Хранителів, — мовив Ара-горн. — Далі ми поїдемо разом, але не самі, як планувалося раніше: ярл теж виступає з нами. Крилате страховисько змусило його діставатися до підгір'я під покровом ночі.

— А потім куди? — спитав Леголас.

— Поки що не знаю. Ярл поїде на загальний збір, котрий відбудеться в Едорасі за чотири доби. Там, на мою думку, він отримає звістку про початок війни й виступить до Мінас-Тіріту. Щодо мене й тих, хто забажає їхати зі мною...

— Я поїду! — вигукнув Леголас.

— І я теж! — відгукнувся гном.

— ...так-от, шлях мій пролягає крізь темряву, хоча кінцева мета — також Мінас-Тіріт. Але дорога мені ще не відома.

— Будь ласка, не загубіть мене, — сказав Меррі. — Я поки що приніс небагато користі, але не хочу пасти задніх! Роханцям тепер буде не до мене, хоч ярл і запрошував погостювати...

— Боюся, що не скоро вам доведеться посидіти біля вогнища в Медусельді, — сказав Арагорн. — Багато мрій зів'яне, так і не розквітнувши, цієї весни... І все ж, Меррі, тобі краще буде залишитись з Теоденом.

Незабаром усі приготувалися до від'їзду: дві дюжини вершників, Гімлі позаду Леголаса, Меррі на луці сідла попереду Арагорна. Загін зірвався з місця, і тупіт кінських копит злякав нічну тишу. Свіжі кургани біля Ізенських бродів залишилися позаду, коли до Теодена підскочив один з вершників ар'єргарду:

— Погоня, володарю! Ми чули шум ще біля броду, а тепер нема сумнівів: хтось мчить за нами — й швидше за нас. [33]

Теоден, не гаючи часу, наказав зупинитися. Роханці розвернули коней і взялися за піки. Арагорн спішився, поставив Меррі на землю і, вихопивши меч з піхов, став біля стремена Теодена. Еомер зі своїм зброєносцем виїхали назустріч чужинцям. "Цікаво, — подумав Меррі, — а що мені робити в бою? Ярлів загін дуже малий, його легко оточити і порубати, а я? Сховаюсь десь у темряві і залишусь один як палець у дикому степу, зовсім не знаючи, куди мені йти? Оце так..."

Меррі зітхнув, про всяк випадок затягнув тугіше пояс і витяг свого маленького меча.

Місяць сховався за хмарами і з'явився знову. Тепер уже всі чули стукіт підків, а незабаром з'явилися й темні постаті. Місяць блищав на списах, але з'ясувати кількість вершників було важко; у всякому разі їх було не менше, ніж роханців.

Підпустивши їх на півсотні кроків, Еомер вигукнув:

— Стій! Стій! Хто іще по землі Рохану?

Невідомі миттєво осадили коней. У напруженій тиші один з прибулих зістрибнув з коня і повільно рушив до роханців. У світлі місяця ледь виднілася його правиця, витягнута в мирному жесті, долонею вперед, але люди ярла все одно схопилися за зброю.