Воно - Сторінка 105

Мені було час додому.

Я нахилився, щоб поцілувати його на прощання, а натомість почув, як мої губи шепочуть:

— Що ти тоді побачив?

Очі його, що вже змикалися, ледь обернулись на звук мого голосу. Він міг розуміти, що це я, а міг вважати це голосом власних думок:

— Га?

— Що там таке було, що ти тоді побачив? — прошепотів я. Я не хотів того чути, але мусив знати. Мене обсипало то жаром, то холодом, очі мені пекло, руки крижаніли. Але я мусив те почути. Так, як, я припускаю, дружина Лота мусила обернутися, щоб побачити руйнування Содому.

— Там бу'а птиця. Прямо над останнім з тих людей, що втікали. Яструб, мабуть. Той, що його звуть боривітром. Але ж здоровезний. Ніколи нікому не розповідав. Мене б замкнули. У того птаха розмах крил був, ма'ть, футів шіісят. Він був великий, як японський "Зеро".[469] Але я бачив… бачив його очі… і, гадаю… він бачив мене.

Голова батька хильнулася в бік вікна, де надходила темрява.

— Той птах шугнув униз і підхопив у повітря останньо'о чоловіка. 'хопив його просто за халамиду, саме так… і я чув лопотіння його крил… Звук той був, як звук вогню… і птах завис… я подумав: "Птахи не можуть зависати…" Але цей міг, бо… бо…

Він затих.

— Чому, тату? — шепнув я. — Чому він міг зависати?

— Він не сам зависнув, — мовив батько.

Я сидів там у тиші, гадаючи, що тепер він уже напевне заснув. Ще ніколи в житті мені не було так страшно… тому що за чотири роки перед тим я сам бачив того птаха. Якимсь чином, якимсь неймовірним чином, я майже був забув той кошмар. І ось мій батько знов повернув його мені.

— Він не зависнув, — промовив батько. — Він плинув. Він плинув. Великі низки повітряних кульок були прив'язані до обох його крил, і він плинув.

І батько заснув.

1 березня 1985 року

Воно знову надходить. Тепер я це знаю. Я ще почекаю, але серцем я вже знаю. Я не певен, що зможу це витримати. Дитиною я був здатен мати з цим справу, але в дітей усе інакше. Фундаментальним чином усе інакше.

Я писав усе це минулої ночі в якійсь нестямі — та все одно, навряд чи варто мені було йти додому. Все Деррі покрило тоненькою крижаною глазур'ю, і хоча зараз, уранці, уже сонце, ніщо не рухається.

Я писав довго, аж за третю годину ранку, штовхаючи ручку все швидше й швидше, намагаючись викласти все. Я був забув, що одинадцятирічним хлопчиком я бачив того велетенського птаха. Це батькова розповідь повернула мені той спогад… і я більше ніколи його не забуду. Нічого з того. Гадаю, в якомусь сенсі то був останній батьків дарунок мені. Жахливий дарунок, ви могли б сказати, але по-своєму й чудесний.

Я заснув просто де сидів, головою уткнувшись собі в руки, блокнот і ручка на столі переді мною. Сьогодні вранці я прокинувся з занімілою дупою й болючою спиною, але почуваючись вільним, якось так… очищеним від тієї старої історії.

А потім я побачив, що хтось мені склав компанію, поки я спав.

Сліди, висохлі до ледь видних брудних відбитків, вели від передніх дверей бібліотеки (які я замкнув; я завжди їх замикаю) до столу, за яким я спав.

Слідів назад не було.

Хоч би що це приходило, воно підійшло до мене серед ночі, залишило свій талісман… а потім просто щезло.

До моєї настільної лампи було прив'язано єдину повітряну кульку. Наповнена гелієм, вона плавала в ранковому сонці, промені якого косо падали крізь одне з високих вікон.

На ній було зображене моє обличчя, без очей, кров плине з рваних очниць, рот спотворений криком на тоненькій, набухлій гумовій шкірці повітряної кульки.

Я подивився на кульку й закричав. Крик луною кинувся крізь бібліотеку, відбився назад, вібруючи разом із залізними ґвинтовими сходами, що ведуть до книгосховища.

Кулька луснула — "бах".

Частина третя

Дорослі

Занепад, сотворений з відчаїв і без звершення, усвідомлює нове пробудження: що є відміною відчаю.

За тим, чого ми не можемо звершити, тим, що відкидає нашу любов, тим, що ми загубили в очікуванні — йде занепад, безкінечний і непорушний.

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Чи не змушує тебе це тепер захотіти додому? Чи не змушує тебе це схотіти повернутись додому? Всім Божим дітям набридають мандри. Чи не змушує тебе це схотіти додому?

Джо Саут[470]

Розділ 10

Возз'єднання

1

БІЛЛ ДЕНБРО БЕРЕ ТАКСІ

Телефон дзвонив, будячи й вириваючи його зі сну, що був занадто глибоким для сновидінь. Він намацував слухавку, не розплющуючи очей, не прокинувшись і наполовину. Якби телефон тоді ж і припинив дзвонити, він би знов, як по маслу, з'їхав у сон; так само легко й просто, як колись з'їжджав із засніжених пагорбів у МакКаррон-парку на своєму "Податливому Літуні".[471] Біжиш навздогін за санчатами, кидаєшся на них і мчиш униз — і самому здається, наче зі швидкістю звуку. Дорослим такого не зробиш; знівечиш к чорту собі яйця.

Його пальці поблукали по телефонному диску, зісковзнули, знову зійшли на нього. Непевно передчувалося, що це має бути Майк Хенлон, Майк Хенлон телефонує з Деррі й каже йому, що він мусить повернутись туди, каже йому, що він мусить згадати, каже йому, що він давав обіцянку, що Стен Юріс порізав їм долоні скалкою пляшки від кока-коли й вони дали обіцянку…

От тільки все це вже відбулося.

Він прибув сюди вчора надвечір, близько шостої години… якщо точніше. Якщо його ім'я стояло останнім у Майковому списку дзвінків, припускав він, то всі вони, либонь, уже прибули сюди, кожен у різний час; можливо, дехто провів тут навіть більшу частину дня. Сам він нікого з них не бачив і не прагнув побачити когось з них. Він просто зареєструвався в готелі, піднявся до свого номера, замовив у номер вечерю, зрозумівши, щойно її поставили перед ним, що не зможе нічого з'їсти, а потім завалився в ліжко й проспав без сновидінь до цього моменту.

Білл розліпив одне око й нарешті намацав слухавку. Слухавка впала на столик, і він, розплющивши тепер уже й друге око, потягнувся по неї. У голові відчувалася цілковита порожнеча, цілковита непідключеність, виснаженість акумулятора.

Нарешті він зумів уловити слухавку. Підвівшись на одному лікті, він притулив її до вуха.

— Алло?

— Білле? — там дійсно був голос Майка Хенлона — з цим він принаймні вгадав. Ще минулого тижня він зовсім не пам'ятав Майка, а зараз лише одного слова вистачило, щоб його впізнати. Яка дивовижна штука… хоча в зловісному сенсі.

— Йо, Майку.

— Розбудив тебе, ге?

— Йо, розбудив. Та все гаразд. — На стіні понад телевізором висіла огидна картина олією, де ловці лобстерів у жовтих дощовиках і жовтих рибальських капелюхах витягували пастки з уловом. Дивлячись на картину, Білл згадав, де він: в деррійському "Таун Хаусі" на Верхній Головній вулиці. По той її бік, за півмилі далі Бессі-парк… Міст поцілунків… Канал. — Котра година зараз, Майку?

— За чверть десята.

— Який день?

— Тридцяте число, — відповів Майк дещо здивовано.

— Йо, 'аразд.

— Я тут організував невеличкі сходини возз'єднання, — промовив Майк. Голос у нього тепер звучав інакше.

— Йо? — Білл скинув з ліжка ноги. — Вони всі приїхали?

— Всі, крім Стена Юріса, — сказав Майк. Тепер у його голосі прозвучало щось, чого Білл розпізнати не зміг. — Бев останньою. Вона прибула вчора пізно ввечері.

— Чому ти кажеш останньою, Майку? Стен може з'явитися сьогодні.

— Білле, Стен загинув.

— Що? Як? Невже його літак…

— Зовсім інше, — сказав Майк. — Послухай, якщо ти не проти, нехай це почекає, поки ми зберемося докупи. Краще буде, якщо я зможу розповісти вам усім разом.

— Це має стосунок до…

— Так, я гадаю, що так, — а після короткої паузи Майк уточнив: — Я певен, що так.

Білл відчув, як серце йому знов облягає знайомий тягар жаху: невже це та річ, до якої можна так швидко призвичаїтися? Чи це те, що він весь цей час носив у собі, тільки не відчуваючи, не усвідомлюючи, як не усвідомлюєш неуникного факту власної смерті?

Він потягнувся по сигарети, закурив і погасив сірника першим видихом диму.

— Ніхто з них одне з одним не зустрічалися учора?

— Ні, гадаю, що ні.

— І ти нікого з нас поки що не бачив?

— Ні, тільки говорив з кожним по телефону.

— Гаразд, — сказав Білл. — Де зустріч?

— Ти пам'ятаєш, де була колись стара ливарня?

— Звичайно, Попасний шлях.

— Ти відстав від часу, старий друзяко. Тепер це Торговий шлях. У нас там тепер третій із найбільших торговельних центрів штату. Сорок Вісім Різних Торговельних Фірм Під Одним Дахом До Ваших Послуг.

— Дійсно звучить суто в а-а-американському стилі, авжеж.

— Білле?

— Що?

— Ти в порядку?

— Так.

Але серце в нього билося занадто швидко, трішечки дрижав кінчик сигарети. Він заїкався. Майк почув це.

Залягла мить мовчанки, а потім Майк заговорив знову:

— Відразу поза торговельним центром там є ресторан, називається "Нефрит Сходу". Там маються окремі кабінети для приватних заходів. Учора я замовив один із таких кабінетів. Якщо захочемо, можемо користуватися ним всю другу половину дня.

— Ти гадаєш, це забере аж стільки часу?

— Я просто не знаю.

— Таксисти знають, як туди їхати?

— Звичайно.

— Гаразд, — сказав Білл. Він записав назву ресторану в блокнот біля телефону. — Чому саме там?

— Тому що це нове місце, я гадаю, — спроквола промовив Майк. — Неначебто як… ну, не знаю.

— Нейтральна територія, — здогадався Білл.

— Так, мабуть, саме так.

— Їжа хоч добра?

— Я не знаю, — відповів Майк. — А як у тебе з апетитом?

Білл пихнув димом, напіврозсміявшись-напівзакашлявшись:

— От він не дуже добрий, старий друже.

— Йо, — відгукнувся Майк. — Он воно як.

— Опівдні?

— Краще о першій, я гадаю. Подаруємо Беверлі трохи часу виспатися.

Білл погасив сигарету.

— Вона заміжня?

Майк знову завагався.

— Ми все з'ясуємо там, — сказав він.

— Це наче через десять років після закінчення школи повертатися туди на зустріч випускників, ні? — промовив Білл. — Побачиш, хто потовстішав, хто полисів, хто має д-д-ітей.

— Хотілося б мені, аби це було так, — промовив Майк.

— Йо, мені також, Майкі. Мені також.

Він поклав слухавку, довго простояв у душі й замовив сніданок, якого не хотів і в якому тільки поколупався. Атож, апетит у нього був зовсім недобрий.

Білл набрав компанію "Великі жовті таксі" й попрохав забрати його о чверть до першої, вважаючи, що п'ятнадцяти хвилин буде цілком достатньо, щоб підвезти його на Попасний шлях (як з'ясувалося, він був абсолютно неспроможний думати про цю дорогу як про Торговий шлях, навіть коли побачив той торговельний центр на власні очі), але Білл недооцінив дорожній рух обіднього часу й те, як сильно виросло Деррі.

У 1958 році воно було маленьким містом, та й поготів.