Воно - Сторінка 160

І знову на задньому плані, застигнувши у крупнозернистій матриці старого фото, стояв клоун у сріблястому костюмі з оранжевими помпонами. Увесь його вигляд свідчив про те (принаймні, для Білла), що нічого не скінчилося, ніхто не здався, ніхто не переміг, рахунок досі тримався по нулях, але передусім про те, що надії на краще майбутнє немає.

Біллові стало холодно, неприємно й лячно.

Раптом цятки на фотографії зникли, і вона ожила.

— Ось що… — почав Майк.

— Д-д-дивіться, — сказав Білл, і слово випало з його рота, наче підталий уламок криги. — Д-д-дивіться в-в-всі!

Невдахи згуртувалися над альбомом.

— Господи Боже, — нажахано прошепотіла Беверлі.

— Ось ВОНО! — мало не закричав Річі, схвильовано ляскаючи Білла по спині, а потім повернувся до блідого, змарнілого обличчя Едді та застиглого лиця Стена Юріса. — Ось що ми бачили в кімнаті Джорджі! Саме те, що ми…

— Тихо! Слухайте! — сказав Бен, а потім додав, мало не схлипуючи: — Я чую їх, Боже, я чую їх.

І в тиші, яку уривав лише легкий подих літнього вітру, вони почули звуки з фотографії. Здаля… чи з давніх часів до них долинула тиха мелодія військового маршу, що її награвав оркестр. Неначе крізь радіоперешкоди, вони почули захоплені вигуки натовпу. А ще лунали приглушені хлопки, наче хтось клацав пальцями.

— Петарди, — прошепотіла Беверлі та протерла очі тремтячою рукою. — Це ж петарди, так?

Ніхто не відповів. Вони дивилися на фотографію, і їхні очі розчахувалися все ширше.

Парадна процесія крокувала прямо на друзів, і, коли демонстранти дісталися переднього плану, Невдахам здалося, що вони от-от вийдуть із фотографії та помарширують білим світом, як це і сталося насправді через тринадцять років. Але натомість низка людей зникла з очей, завернувши за якийсь невидимий поріг. Спочатку йшли ветерани Першої світової, і їхні обличчя під плоскими касками виглядали напрочуд старими, а в руках вони тримали транспаранти з написами: "ВІЙСЬКОВІ ПІДРОЗДІЛИ ДЕРРІ ВІТАЮТЬ НАШИХ БРАВИХ ХЛОПЦІВ". За ними крокували загони скаутів, представники громадських організацій, лікарі, Деррійський християнський ансамбль і, врешті-решт, самі ветерани Другої світової, за якими слідував шкільний оркестр. Натовп рухався й пересувався. Серпантин і конфеті вилітали з розкритих вікон на других і третіх поверхах офісних будівель, що тепер стояли по обидва боки вулиці. Клоун гасав по тротуару, крутив колесо, виробляв кульбіти, показував снайперів, зображав салют. І вперше Білл помітив, що люди відверталися від нього, проте не так, ніби вони його бачили, а ніби відчули протяг чи хвилю смороду.

Лише діти бачили його насправді, тому й відсахувалися подалі.

Бен простягнув руку до фотографії, як колись це зробив Білл у кімнаті Джорджа.

— Н-Н-Н-Н-НІ! — закричав Білл.

— Усе гаразд, Білле, — відповів Бен. — Дивися.

І він поклав долоню на захисну плівку, що прикривала фото, а потім прибрав руку.

— А якщо ми знімемо цей пластик… — зауважив він.

Беверлі зойкнула. Щойно Бен прийняв руку від альбому, клоун кинув свої витребеньки й, сміючись, кинувся на Невдах, роззявивши свого кривавого рота. Білл шарпонувся назад, проте не випустив альбому з рук, гадаючи, що клоун зникне слідом за парадом, оркестром, скаутами та "кадилаком", на якому тронувала Міс Деррі'45.

Але клоун не зник за рогом, який відмежовував теперішнє від минулого. Натомість він із жвавою, страшною прудкістю стрибнув на ліхтаря, що виднівся в нижньому лівому кутку фото. Він видерся на нього, наче мавпа на пальму, і несподівано кинувся на плівку, якою Вілл Хенлон виклав сторінки свого альбому. Беверлі закричала, і цього разу до неї приєднався Едді, хоча його крик вийшов слабким, майже беззвучним. Пізніше всі Невдахи підтвердили, що побачили, як нап'явся пластик. Білл дивився, як круглий клоунський ніс розплющився, наче Пеннівайз притиснувся обличчям до віконної шибки.

— Повбиваю вас усіх! — реготав клоун, гойдаючись на стовпі. — Тільки спробуйте стати мені на заваді, я повбиваю вас усіх! Вам мене не зупинити! Я Пряничний чоловічок! Я Вовкулака-підліток!

І на якусь мить він дійсно перетворився на вовкулаку, і сріблясте, місячне обличчя стало мордою звіра, яка визирала на них із коміра клоунського костюму, шкірячи ікла.

— Не зупинити, я прокажений!

Тепер з'явилося обличчя прокаженого, моторошне, покрите ранами та струпами, з очима живого мерця.

— Не зупинити, я мумія!

Лице прокаженого постаріло та змарніло, по ньому пробігли глибокі тріщини. Зі шкіри вилізли старовинні бинти й обплутали обличчя. Бен мертвенно зблід і відвів погляд, прикривши рукою шию та вухо.

— Не зупинити, я мертвий хлопчик!

— Ні! — закричав Стен. Його очі вилізли з орбіт, повіки потемніли. "Жахозір", — подумав Білл і одразу позабув нове слово, поки через дванадцять років воно не виринуло в одному з його романів, хоча він так і не здогадався, звідки воно взялося, а просто вхопився за нього, як письменники вихоплюють вирази, немов дарунки долі, з простору,

(з простору по той бік плівки)

з якого беруться всі вдалі слова.

Стен вирвав альбом у нього з рук та різко закрив. Він міцно стискав його між долонями, на пальцях і зап'ястках понапиналися вузли. Він окинув друзів божевільним, нестямним поглядом.

— Ні, — повторював він, — ні-ні-ні.

Білл раптом зрозумів, що його скоріше непокоїло вперте заперечення Стена, ніж сам клоун, бо саме цього й домагалося Воно, оскільки…

Оскільки Воно нас злякалося… уперше за своє довге-предовге життя Воно нас злякалося.

Він схопив Стена за плечі та двічі струснув його щосили. Стен клацнув зубами й випустив альбом. Майк підібрав його та швиденько відклав подалі, бо після побаченого не хотів зайвий раз торкатися цієї книги. Але ця річ все одно належала його батькові, хоч підсвідомо Майк розумів, що тато ніколи не побачить того, з чим щойно зустрілися Невдахи.

— Ні, — мляво бурмотів Стен.

— Так, — сказав Білл.

— Ні, — знову заперечив Стен.

— Так. М-м-ми всі…

— Ні.

— … це б-б-бачили, Стене, — закінчив Білл і поглянув на інших.

— Так, — підтвердив Бен.

— Так, — сказав Річі.

— Так, — сказав Майк, — так, помилуй мене Бог.

— Так, — сказала Беверлі.

— Так, — вичавив із себе Едді, відчуваючи, як горло невблаганно стискається.

Білл глянув на Стена, вимагаючи, щоб той дивився йому прямо в очі.

— Н-н-не п-піддавайся Йому, друже. Т-т-ти сам у-усе б-бачив.

— Я не хотів, — вигукнув Стен, і його чоло вкрилося маслянистими краплями поту.

— Але ж б-б-бачив.

Стен переводив погляд між обличчями друзів. Він запустив руку у своє коротке волосся та глибоко й судомно зітхнув. З очей почало зникати божевільне марево, яке так занепокоїло Білла.

— Так, — вимовив він. — Так, гаразд. Ви цього домагаєтеся? Так.

Білл тоді подумав: "Ми все ще разом. Воно нас не зупинило. Ми ще можемо його вбити. Ми ще можемо його вбити… якщо нам не забракне сміливості".

Білл роззирнувся на друзів і в кожній парі очей помітив страх Стена. Не такий сильний, але він там був.

— Т-т-так, — сказав він і посміхнувся до Стена. За мить Юріс також усміхнувся, і з його обличчя зник той нажаханий вираз.

— Ось ч-ч-чого я д-д-домагався, с-с-сцикливе дитятко.

— Біп-біп, Дамбо, — відповів Стен, і всі засміялися. Сміх вийшов трохи істеричним, але це все одно краще, ніж нічого, подумалося Біллові.

— Н-н-нумо, — сказав він, аби хоч щось сказати. — Д-д-давайте будувати х-х-хатку-к-клуб, що с-скажете?

Він побачив вдячність в очах своїх друзів і зрадів за них… але подяка не допомогла йому справитися зі страхом, що гриз його зсередини. Білл відчув, як майже зненавидів друзів за ту подяку. Чи зможе він колись поділитися з ними власними жахіттями, чи не розірвуться від цього тонкі узи, що з'єднали Невдах? Про таке навіть думати було нечесно, чи не так? Бо до певної міри він їх використовував, примушував ризикувати власними життями, щоби звести рахунки за смерть свого брата. Навіть не так: Джорджі помер, а Білл підозрював, що мститися варто лише за живих людей. Тож як його назвати після цього? Егоїстичним маленьким засранцем, що вимахував іграшковим мечем, удаючи з себе Короля Артура?

"Ой, Господи, — подумки простогнав він, — якщо дорослі весь час так роблять, то я не хочу дорослішати".

Його рішучість не зникла, але тепер вона стала гіркою.

Дуже гіркою.

Розділ 15

Курильня

1

Річі Тозіер поправляє окуляри на носі (він уже повністю пригадав свій старий жест, хоча протягом двадцяти семи років носив контактні лінзи) і здивовано помічає, що поки Майк розповідав про птаха на заводі Кіченера та батьків альбом з ожилими фотографіями, атмосфера в кімнаті якимось чином встигла змінитися.

Річі відчув, як залою ширилася навіжена, життєдайна енергія. За останні кілька років Річі дев'ять чи десять разів пробував кокаїн, в основному на вечірках, бо тримати цей наркотик просто на флету в диджея-крутелека — ідея не з найкращих. Зараз Річі отримав майже той самий кайф. Проте теперішнє відчуття було чистішим, потужнішим. Він подумав, що воно йому знайоме зі шкільних років, коли він мало не кожного ранку прокидався з ним і сприймав як належне. Він підозрював, що якби в дитинстві хоч раз замислився про цей глибинний вир енергії (а він не пригадував, щоб таке з ним траплялося), то просто б махнув на нього рукою, гадаючи, що так влаштоване життя, що це відчуття завжди буде з ним, як колір очей чи його огидні, товсті нігті.

А виявляється, життя влаштовано інакше. Та енергія, що щедро живить тебе в дитинстві без кінця й краю, випарувалася десь у проміжку між вісімнадцятьма та двадцятьма чотирма роками, а натомість з'явився притуплений, вульгарний кайф, який отримуєш від кокаїну. У твоєму житті з'являються обов'язки, борги, чи як іще це називають у нижніх торгово-промислових палатах. Ти не помічаєш, як ця енергія йде від тебе, бо немає ніякого грюкоту зачинених дверей. І Річі здогадався, що це і є найстрашніша річ у житті. Дитинство не закінчується раптово, не вибухає, наче повітряна кулька з рекламними слоганами компанії "Бурма-Шейв".[652] Дитинство витікало з тебе, виходило, як повітря з пробитої шини. І одного дня ти поглянеш у дзеркало й побачиш, що на тебе звідти дивиться доросла людина. Можеш носити сині джинси, ходити на концерти Спрінгстіна та Сігера,[653] фарбувати волосся, але все одно щоразу бачитимеш у дзеркалі обличчя дорослого.