Все ясно - Сторінка 24

— "Що він говорить?" — встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.

До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой — втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. "Красиво, правда?" — спитав я, не повертаючи голови. "Так". Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. "Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, — сказав Дєд, — думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше".

Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. "Йди когось спитай, — сказав Дєд, — і єврея тоже з собою забирай". — "Ати шо не йдеш?" — запитав я. "Нє-а", — сказав він. "Ну, прошу тебе". — "Не". — "Йдемо", — звернувся я до героя. "Куди?" Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. "Ви хочете, щоби я пішов з вами?" — "Звичайно", — сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони — тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.

Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! "Чому? — запитав герой, — чому ж це? Чому я не можу розмовляти?" — "Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку". — "Прошу?" — "Заткнися". — "Ні, яке слово ви щойно сказали?" — "Яке?" — "Ну оце, шо починається з наст…" Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. "Настріляти — це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц".

"Я про таке ніколи не чув", — сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. "І я так само", — сказав другий і вони повернулися до нас спинами. "Дякую", — сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. "Та шо таке?!" — прошептав я. "Соф'ювка", — сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було. Не треба, бо чоловіки все одно більше на нас жодної уваги не звертали. "Ага, так", — знову я звернувся до чоловіків. Вони на мене навіть не глянули. "Той населений пункт ше називали Соф'ювка. Може, знаєте?" — "Ми ніколи про нього не чули", — сказав один із них, навіть не питаючи про це в других. Він кинув цигарку на землю. Я покрутив головою, шоб показати герою, шо вони нічого не знають. "А може, ви бачили цю жінку", — сказав герой, витягаючи з сумки фото Августини. "Ану поклади назад!" — зашипів я. "Та шо вам тут треба?" — спитав ше один з мужиків і теж кинув свою цигарку на землю. "Що він сказав?" — спитав герой. "Ми шукаємо Трохимбрід", — сповістив я чоловікам, хоча відчував у горлі здоровенний ґудз. "Я вже тобі сказав, шо такого села тут нема". "Перестаньте до нас лізти", — сказав ше один з них. "Може, хочете "Мальборо"?" — запитав я, бо більше нічого мені в голову не йшло. "Забирайтеся звідси, — сказав один з мужиків, — давайте назад у Київ". "Я з Одеси", — сказав я, і на шо вони злобно розреготалися. "Тоді забирайся в Одесу". — "Вони можуть нам допомогти? — запитав герой, — вони що-небудь знають?" — "Ідем", — я взяв його за руку, і ми пішли до машини. Я був просто капітально приниженим. "Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, пішли!" Але псина не рушила з місця, хоча мужики, які курили, намагалися її відігнати. Залишався тільки один засіб. "Біллі Джин мені не коханка, вона тільки любить мене". Так приниження з просто капітального стало капітальним.

"Якого ти, блін, почав говорити англійською?! — спитав я героя, — я ж тобі наказував по-англійськи ні слова, хіба ні?" — "Так". — "Ну так нашо ж ти розмовляв?" — "Ну, я не знаю". — "Ти не знаєш?! Хіба я просив тебе готувати сніданок?" "Перепрошую?" — "Чи я просив тебе вигадувати новий тип колеса?" — "Я не…" — "Не, я попросив тебе тільки одну річ, а ти все перетворив у катастрофу! Та ти виглядав просто по-дурному!" — "Я лише думав, що це допоможе". — "Но це не помогло. Навпаки, ти дуже розсердив тих мужиків!" — "Тільки своєю англійською?" — "Я ж наказував тобі мовчати, а ти почав говорити. Ти ж міг усе зіпсувавти". — "Пробачте, але я просто подумав про фотографію". — "Думати буду я, а ти будеш мовчати!" — "Мені дуже шкода". — "Це мені шкода! Мені жаль, шо я взяв тебе з собою в цю подорож".

Я був дуже розлючений тим, як ті мужики зі мною розмовляли, і я навіть не хотів розказувати про це Дєду, бо знав, шо це його теж принизить. Але якшо хочете знати, чого я йому нічого не сказав, то це тому, шо спочатку мені довелося його розбудити. "Дєд, — сказав я, тарбаючи його за руку, — Дєда, то я, Саша". — "Я задумався", — сказав Дєд, чим мене дуже здивував. Це так дивно думати, шо хтось із твоїх батьків чи прабатьків дозволяє собі мріяти. Якшо вони мріють, то значить, коли тебе нема, вони думають про зовсім інші речі, про речі, які тебе зовсім не стосуються. Далі, якшо вони мріють, то значить, і сни у них є, а це вже взагалі занадто і нікуди не вписується. "Вони не знають, де Трохимбрід". — "Ну добре, тоді залазьте в машину, — сказав Дєд і потер руками очі, — ми поїдем далі і знайдем того, хто знає".

Ми ше питали багатьох людей, хоча по правді сказати, всі вони говорили з нами точнісінько так само. "Йдіть геть", — заволав на нас один старий. "А чого зараз?" — спитала одна жінка в жовтій сукні. Ніхто із них не знав, де Трохимбрід, і ніколи про нього не чув, але всі страшенно сердилися, коли я до них звертався, або просто мовчали. Дєд хотів мені помогти, але не бажав виходити з машини. Далі ми рухалися якимись другорядними дорогами, на яких не було жодних вказівників. Будівлі траплялися рідко, а людей то й зовсім не було. "Я прожив тут весь час, — сказав один дід, шо сидів під деревом, — але я скажу вам, що міста із назвою Трохимбрід не існує". Другий старий, шо супроводжував корову по заболоченій дорозі теж сказав: "Думаю, вам краще припинити пошуки. Ви однаково нічого не знайдете". Героєві я про все це нічого не сказав. Напевно, це тому, шо я по суті своїй хороша людина. А може, якраз навпаки, тому шо я — поганий. Замість правди я казав йому, шо кожна людина, яку ми перепиняли, радила нам їхати далі і шо там далі можна буде спитати когось, хто знає. Ми мали їхати, поки не знайдемо Трохимбрід і поки не виявимо Августину. Гак ми і просувалися, їхали вперед, бо загубили дорогу і не знали, шо ше можна зробити. Машині було нелегко, оскільки всі дороги були І камінням і у вибоїнах. "Не засмучуйся, — намагався я підбадьорити героя, — ми точно шось знайдемо, якшо будемо рухатися далі. Я просто впевнений, шо ми знайдемо Трохимбрід, а потім уже й Августину. Все буде в шоколаді!"

Була вже середина дня. Я спитав Дєда: "Шо ж ми будемо робити? Ми вже і так їдемо уйму часу, а навіть не наблизилися до місця, як і багато годин тому". — "Я не знаю", — сказав Дєд. "Ти втомився?" — спитав я. "Не". — "А може, ти голодний?" — "Не". Ми їхали все далі й далі, намотуючи коло за колом. Часто машина застрягала, і тоді мені з героєм доводилося вилізати, шоб вона стала легшою. "Так, це нелегко", — сказав герой. "Ну так", — відзивався я. "Але я думаю, що потрібно продовжувати їхати, оскільки люди радили нам так робити". Я спостерігав, як він і далі все записував до свого щоденника. Чим менше ми бачили, ти більше він писав. Ми проїхали через численні населені пункти, про які говорив заправник. Ковель. Сокирці. Ківерці. Людей майже не було, а кого й зустрічали, ті не могли нам допомогти. "Йдіть геть". — "Ніякого Трохимброда тут немає". — "Я не знаю, про що ви кажете". — "Та ви заблудилися". Здавалося, шо ми потрапили не в ту країну, чи не в те століття, чи шо Трохимбрід вивітрився, а разом з ним і пам'ять про нього.

Ми проїжджали тими самими дорогами, якими вже їхали, і бачили ті самі місця, які вже бачили, і ні я, ні Дєд не хотіли, шоб герой це помітив. Пам'ятаю, ше коли я був пацаном, Батя бувало штовхне мене, а потім каже: "Не болить? Не болить". І чим більше він так казав, тим справді менше боліло. Я вірив йому, бо з одного боку він був мій Батько, а з іншого — я теж

не хотів, шоб мені боліло. Те саме я і робив з героєм, поки ми продовжували наш вояж. Я ніби постійно нашіптував йому: "Ми знайдемо її. Ми знайдемо її". Я обманював його, але був певен, шо він бажає, шоб його обманювали. Так шо ми і далі намотували круги по болотистих дорогах.

"Бон", — сказав Дєд, вказуючи на чоловіка, який сидів на сходах невеличкого будиночка. До цього ми взагалі майже не бачили людей. Чи ми вже тут були? Чи ми вже зверталися до нього з безуспішними запитаннями? Дєд спинив машину. "Йди давай". — "А ти не підеш?" — спитав я. "Йди!" Оскільки я не знайшов шо сказати, то сказав "о'кей", і оскільки не знав, шо ше робити, то вистрибнув з машини. "І ти виходь", — сказав я героєві. Але відповіді не почув.

"Та виходь", — сказав я і розвернувся до задньої дверки. Герой мирно дрихнув, як і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біля нього. У моєму мозку виникла ідея, шо будити нікого з них не треба.