Все ясно - Сторінка 25

Тоді я взяв із собою копію фото Августини й обережно, шоб не розбудити сплячих, зачинив дверцята машини.

Будиночок був складений з ялинових брусів, але вже валився сам собою. З чотирьох вікон одне було розбите. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, шо на сходах сидить жінка. Вона була дуже стара й лущила кукурудзу. Біля неї довкола лежав розкиданий одяг. Я розумів, шо він сохне, але він був так дивно порозкиданий, шо здавалося, шо в нього загорнуті невидимі мертві тіла. Я припустив, шо в будиночку, напевне, живе багато людей, оскільки довкола старої лежав чистий чоловічий, жіночий і дитячий одяг, і навіть одяг для грудних дітей. "Спокійно, — сказав я, коли був ше досить далеко, а сказав я так, шоб не перелякати її, — у мене є до вас запитання". На жінці були біла спідниця й білий халат, але вони були брудними й зовсім у плямах. З чого я припустив, шо жінка бідна. Всі мешканці малих міст були бідними, але ця була бідна по-особливому. Це було зрозуміло і за її згорбленістю, і за тим, якою убогою була вся її власність. Це, мабуть, дуже невигідно, думав я, утримувати стільки людей, скільки вона утримує в цьому будиночку. А ше я вирішив, шо коли я розбагатію в Америці, то надішлю цій жінці трохи валюти.

Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра — вся у бурих крапочках, а очі — блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) "Спокійно, — знову сказав я, — набридати не буду". — "А хіба може щось докучати в такий гарний день?" — "Так, він справді гарний". — "Так", — сказала вона. — А ти звідки?" — спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: "Одеса". Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. "Ніколи не була в Одесі", — сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. "Вам би треба було туда поїхати", — сказав я. "Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити". — "І є ше багато чого, шо вам робити не треба", — я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: "Та ти добрий хлопець". — "А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? — запитав я. — Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися". Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. "Не хочу вам набридати, — знову почав я, — тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?" — "Ні", — сказала вона і знову взялася до своїх качанів. "А про місто Соф'ювку ви теж не чули?" — "І про це не чула". — "Вибачте, шо забрав у вас час, — сказав я, — гарного вам дня". Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок — я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.

Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати "не болить", а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.

"Ви бачили когось із цієї фотокартки?" Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: "Ні".

Не знаю нашо, але я знову спитав: "Ви бачили когось із цієї фотокартки?" "Ні", — знову відповіла вона, тільки її друге "ні" звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше "ні".

"Ви бачили когось із цього фото?" — допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.

"Ні", — сказала вона знову, але вже якимось третім "ні".

Я передав фото в її руки. "Ви бачили когось із цієї фотографії?" "Ні", — знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.

"Ви бачили когось із цієї фотографії?" Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: "Ні". "Ви бачили когось із цієї фотокартки?" "Ні", — сказала вона й поклала фото собі на коліна.

"Ви бачили когогось із цієї фотокартки?" — допитувався я.

"Ні", — сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.

"Ви бачили когось із цієї фотокартки?"

"Ні", — вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.

"Ви бачили когось із цієї фотокартки?"

"Ні", — сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.

"Ви бачили когось із цієї фотокартки?" — допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.

"Ні, — сказала вона, — я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими".

І тут я ризикнув.

"А хто— то з цієї фотокартки міг бачити вас?"

Впала ше одна сльоза.

"Я так довго на тебе чекала".

Я показав у бік машини: "Ми шукаємо Трохимбрід".

"О, — видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, — ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід".

Сонячний годинник, 1941 — 1804 — 1941

Великими пальцями рук вона ледь спустила мережані трусики, підставляючи свої опуклі геніталії під звабливі дотики вологих потоків літнього сонячного тепла, котре несло з собою запахи лопухів, березової кори, паленої гуми та бульйону з яловичини; ці запахи змішувалися з її власним тваринним ароматом і летіли до носів людей, котрі жили на північ, немов послання з дитячого "Зіпсутого телефону", щоби врешті хтось десь далеко підняв голову й запитав: Борщ? Вона спеціально повільно стягнула мережану матерію з литок, так начебто цей рух мав виправдати все її існування, кожну годину праці її батьків і слугувати платою за кисень, який вдихали її груди. Так, начебто це мало виправдати сльози її дітей, які колись могли б оплакувати її спокійну тиху смерть, якби їй не судилося загинути разом з усією штетлевою громадою — загинути надто молодою, як і всі у тій громаді, — ще до того, як у неї могли народитися діти. Вона склала трусики шість разів у формі краплини й засунула їх у верхню кишеньку його чорного шлюбного костюма якраз до половини, залишивши зовні декілька скла-дочок-пелюсток, як то завжди роблять із хусточками.

Це для того, щоби ти думав про мене, — сказала вона, — аж поки…

Мені нагадування не потрібні, — сказав він, цілуючи легкий вологий пушок над її верхньою губою.

Швидше, — хіхікнула вона, однією рукою поправляючи йому краватку, а іншою — підтягуючи шнур, який звисав у нього між ногами, — ти запізнишся. Біжи хутчіше до свого Годинника.

Вона втишила поцілунком те, що він хотів був їй сказати й підштовхнула його до виходу.

Було вже літо. Кільця плюща на пощербленому портику Синагоги потьмяніли від спеки. Ґрунт знову набув кольору кави і став достатньо м'яким, аби можна було садити помідори та м'яту. Кущі бузку залицялися до перил веранди, ті від несподіванки лущилися й губили дрібні трісочки, котрі одразу ж підхоплював і ніс теплий літній вітерець. Чоловіки зі всього містечка вже чекали довкола Сонячного Годинника, коли, задихавшись і змокрівши від поту, на майдан прибув мій дід.

Сафран уже тут! — проголосив Високий Рабин під оплески присутніх, — наречений прибув! Скрипковий септет негайно почав традиційний Вальс Сонячного Годинника, старші на кожен такт били в долоні, а дітвора висвистувала своє тра-та-та.

ХОР ЧОЛОВІКІВ СПІВАЄ ВАЛЬС СОНЯЧНОГО ГОДИННИКА ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕЗАБАРОМ ОДРУЖИТЬСЯ

Оххххххх, збирайтесь усі,[вставити ім'я нареченого] вже з нами,

Причепурися краще, хлопне, твій шлюб не за горами.

Велику справу маєш зробити,

Бо є дівча [вставити ім'я нареченої], що змусить тебе пояс розпустити.

Ооооооотак, цілуй його вуста, торкнись його коліна,

Молись пташкам і бджолам, щоб була у вас дитина.

Щасливо одружитись

І в ліжку опинитись, і там ох-ох-ох-ох…

{Повторювати від початку до нескінченності]

Мій дід змусив себе заспокоїтися, спинився, аби відчути, що ширінка в нього на штанях дійсно застебнута, а далі рішуче ступив у довжелезну тінь Годинника. Йому належало виконати священний ритуал, через який проходив перед одруженням кожен з чоловіків Трохимброду, відтоді, як з моїм пра-пра-прадідом трапився трагічний випадок на млині. Він повинен був відкинути своє холостякування, а з ним, теоретично, і свої любовні подвиги — пустити все це за вітром. Коли він підходив до Годинника (довгими, виваженими кроками), то найбільше його вразила не краса церемонії, не притаманна всіляким організованим ритуалам нещирість і навіть не його велике бажання, щоби поруч була і за ним спостерігала циганська дівчина — його правдива любов; він зненацька зрозумів, що він уже більше не маленький хлопчик. Він виріс і став подібним на свого пра-пра-прадіда: густі брови нависали над його ніжними, по-жіночому м'якими очима, його ніс так само був горбатим, а губи в одному кутику рота нагадували половинку букви О, а в другому — перевернуте Л. Певність та смутна задума: він посів належне місце в родині, виглядав точнісінько так, як батько батька батька батька його батька, і саме через це, через його роздвоєне підборіддя, яке вказувало на родову мішанину генів (у кожному поколінні порушувану війнами, хворобами, коханнями і зрадами), саме завдяки всьому цьому йому належалося визначене місце в довгій низці його родаків — у цьому була певність і постійність, але разом з ними на нього лягав тягар приналежності, котрий мав назавжди скувати його свободу. Відтепер він уже не був повністю вільним.

Він також усвідомлював свою рівночасну належність до кола одружених чоловіків, котрі давали такі ж клятви і вклякали на тому ж місці, де зараз стояв він.