Все ясно - Сторінка 32

Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. "Ви ж знаєте цього чоловіка", — не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. "Так, — сказала вона, — це Саф-ран". — "Ну от", — сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. "Ну, а от біля нього — ви!" — "Ні, — сказала вона, — решту я не знаю. Вони не з Трохимброду". — "Ну, це ж ви його врятували?". — "Ні, — сказала вона, — не я". — "Августина?" — спитав він знову. "Ні", — сказала вона і встала з-за столу. "Ну, але ж ви його врятували", — сказав він. Вона закрила обличчя руками. "Вона не Августина", — сказав я герою. "Прошу?" — "Вона — не Августина". — "Не розумію". — "Так", — сказав Дєд. "Ні", — сказала вона. "Вона не Августина", — знову сказав я герою. "Я думав, шо це вона, але то не вона". — "Августино", — знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. "Вона просто соромиться, — сказав Дєд, — ми її дуже вразили". — "Напевно, нам треба їхати далі, — сказав я. "Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати". "Це не той випадок", — відповів я. "Про що ви говорите?" — не вгавав герой. "Дєд упевнений, шо саме вона і є Августина", — переклав я йому. "Попри те, що вона це заперечує?" — "Ага, — сказав я, — його важко зрозуміти".

Жінка повернулася з іншої кімнати з ящиком, на якому був напис ЗАЛИШКИ. Вона поклала його на стіл і зняла кришку. У ньому виявилася ціла купа фотографій, шматки паперу, стрічки й латки одягу, і ще якісь різні дивні речі, типу гребінців, кілець та квітів, які вже стали як папір. Вона почала витягувати кожен предмет окремо й демонструвати їх нам, хоча мені, як і раньше, здавалося, шо звертається вона тільки до мене. "От фото Баруха на тлі його старої бібліотеки. Він сидів біля книжок цілий день, хоча, ви знаєте, він навіть не вмів читати! Просто казав, що любить книги, любить думати про них, навіть не читаючи. Він завжди йшов на прогулянку з книжкою під пахвою, і до того ж, випозичав найбільше книжок із містечкової бібліотеки з усіх жителів штетля. І що за дурниця! А оце, — з цими словами вона витягнула ше одне фото, — це Йосиф і його брат Цві. Я завжди гралася з ними, коли вони приходили зі школи додому. Маленька частинка мого серця належала Цві, але я йому в цьому ніколи не зізнавалася. Все збиралася це зробити, але не зробила. Я була така гарненька дівчинка й носила в свому серці частинки від різних людей. Коли я розповідала про все це Лії, вона казала, що збожеволіє від тих розповідей, і говорила Через ті частинки усіх твоє серце скоро перестане проганяти кров!" — жінка засміялася з самої себе й замовкла.

"Августино", — сказав Дєд, але вона не почула його, не обернулася на його голос, а тільки продовжувала перебирати пальцями ці старі предмети, ніби вони лежали у воді. Тепер вона знову зверталася тільки до мене. Дєд і герой для неї не існували.

"Ось обручка Рифки", — сказала вона й надягла перстень собі на пальця. "Вона була сховала її у глечика, а глечик закопала. Я це знаю, бо вона розповіла мені. Сказала "На всяк випадок". Тоді багато хто так робив. Тут довкола в землі повно перстенів, грошей, фотографій і різних єврейських речей. Я змогла знайти тільки деякі з них, а решта — всі в землі". Герой ні разу не запитав мене, про шо вона говорить, він узагалі мене ні про шо не питав. Може, він здогадувався, шо вона каже, а може, не вважав за потрібне питати.

"А оце Гершль", — сказала стара, вдивляючись у фото на світлі від вікна. "Йдемо, — сказав Дєд, — переклади йому, шо ми йдемо". — "Не йдіть", — попросила вона. "Замовкни", — обірвав він її, хоча цього не треба було робити так грубо, навіть якшо вона не Августина. "Вибачте, сказав я їй, — продовжуйте, будь ласка". —"Він жив у Колках, це штетль по-сусідству з Трохимбродом. Гершль і Елі були найкращими друзями, але Елі мусів застрелити Гершля, бо інакше би застрелили й Елі". "Та замовкни", — знову сказав Дєд і цього разу навіть гримнув рукою по столу. Але вона не замовкла. "Елі не хотів стріляти, але мусив". — "Та ти ж брешеш про все це". "Він не навмисно", — сказав я жінці, киваючи на Дєда, бо не розумів причин його агресії. "Дєда…" — "Можеш тримати свої байки при собі", — сказав Дєд. "Я тільки чула, як про це розказували, — відповіла вона, — і я думаю, що то правда". Я розумів, шо він зараз доведе її до плачу.

"От скріпка, — сказала знову жінка, — її носила Міріам, заколюючи нею волосся, щоб не спадало на чоло. Вона завжди гасала туди-сюди. Вона би вмерла, якби постійно сиділа на місці, знаєте, любила постійно щось робити. Я знайшла цю скріпочку в неї під подушкою. І це правда. А хочете знати, чого та скріпка була під подушкою? А це тому, що вона тримала її усю ніч у руці, щоб не смоктати свого великого пальця! Та погана звичка була в неї дуже довго, навіть коли їй було вже дванадцять років! І тільки я про це знала. Вона би мене забила, якби знала, що я розповідаю комусь про її великий палець, але я вам скажу, що якби ви до нього уважно придивилися, якби тільки звернули увагу, то побачили би, що він у неї завжди був червоним. І вона цього постійно соромилася". Жінка сховала скріпку назад у ящик ЗАЛИШКИ й витягла звідти нове фото.

"А от оце я пам'ятаю: Кальман та Ізя — вони були такими жартунами". Дєд, крім як на Авгус-тину, більше ні на шо не дивився. "Дивіться, як Кальман тримає Ізю за носа! Ото жартун! Вони так бавилися цілими днями, а Тато їх називав трохимбрідськими клоунами. Він казав: "То такі клоуни, що їх навіть до цирку не пустять"". — "Ви з Трохимброда?" — спитав я. "Вона не з Трохимброда", — сказав Дєд і відвернувся. "Я звідти, — сказала стара, — я єдина, хто залишився". — "І шо це означає?" — спитав я, бо просто не розумів, "їх усіх убили", — сказала вона, і я почав перекладати все, шо вона сказала герою. "Не вбили тільки одного-двох, хто встиг утекти". — "Вам повезло", — сказав я їй. "Нам не повезло", — сказала вона. "Це неправда", — торочив своє Дєд, хоча я не знав, до якої частини сказаного стосуються його слова. "Це правда. Нікому би не побажала залишатися єдиним, хто вижив". — "Ліпше би ти здохла зі всіма", — сказав Дєд. (От оцю фразу я би точно викреслив.)

"Запитай її, чи вона знала мого діда". — "А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика". Я знову показав їй фото. "Звичайно", — сказала вона і знову втупилася в мене. "Це Саф-ран — перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він — малим хлопчиком. Скажи це йому", — з цими словами вона взяла мою руку в свою. "Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала". — "Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала". — "Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?" — "Двох дітей?" — перепитав я. "Так", — сказала вона. "Так, він це знає, — сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. "І як тобі це вдається?" — спитав її Дєд.

"От, — сказала вона після довгих пошуків, — от фотографія, де я і Сафран удвох". Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. "А от ми перед його будинком, — сказала вона, — я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину". — "Тоді ти була би його бабкою", — сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. "Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була". — "А як її звати було?" — запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби "ні, я тобі не скажу", а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона — Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. "Я знаю, шо у мене має бути ше одна… — сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, — ага, от… — вона витянула ше одне жовте фото, — от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля".

Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках — так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав — здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. "Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому". — "Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини", — переклав я. "Спитай її, як усе відбувалося", — попросив герой. "Було дуже гарно, — сказала женщина, — мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива". — "Це було дуже красиво, — переклав я герою, — всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували". — "Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок", — попросив герой і ткнув пальцем на фото. "Ви не могли би нас відпровадити до того дому", — спитав я. "Там нічого нема, — сказала вона, — я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті". — "Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?" — "Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому". — "Покажіть нам, де це", — казав Дєд. "Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід". — "Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, — сказав Дєд, — так шо, ви покажете нам Трохимбрід?"

Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. "Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому". — "Думаєте про що?" — запитав я. "Скажи йому". — "Вона думає про це кожен день", — переклав я герою.