Все ясно - Сторінка 33

"Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому". — "Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми". — "Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою — нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому". — "Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла". — "А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це". — "Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи". "Брід?" — спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. "Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід — усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому". І я розказав. "У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці".

Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. "Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя". — "Угу, тобі й має бути соромно", — сказав Дєд. "Не соромтеся", — сказав я їй. "Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти". — "Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти". — "Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура". "Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити", — сказав я жінці. "Тоді я взагалі більше нічого не казатиму", — додала вона. "І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте". — "Тоді я більше нічого й не буду робити". "Але вона все бреше", — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.

"Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин". — "Пішли у двір", — сказав я Дєду. "Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним". — "З ним?!" — перепитав я, вказуючи на Дєда. "Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох". Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. "Нам треба вийти", — сказав я герою. "Чому?" — "Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі". — "А про що саме?" — "Нам тут бути не можна".

Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. "Ми би могли потеребити для неї кукурудзу", — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.

"Але я не знаю, що робити", — сказав герой.

"І я теж".

Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.

"Про шо поговоримо?" — спитав я, відчувши обопільне бажання говорити. "Я не знаю". — "Ну, має ж бути якась спільна тема". — "Може, ви хочете знати ще щось про Америку?" — спитав герой. "Та, от шось не можу нічого зараз придумати". — "Ви знаєте що-небудь про Таймс-Сквер?" "Ага, — сказав я, — це в Манхетені, на перехресті 42-ї вулиці і Бродвею". — "А знаєте про людей, котрі всенький день проводять перед ігровими автоматами й розтринькують усі свої гроші?" "Ага, — сказав я, — це в Лас-Вегасі, в Неваді, я читав про це статтю". — "А як щодо хмарочосів?" — "Ну, так, звичайно, близнюки Міжнародного Торгового Центру, Емпаєр Стейтс Біддінг, Сіарз Тавер". Не розумію чого, але мене не тішило все це, шо я знав про Америку, мені навпаки було соромно.

"А що ще?" — запитав він. "Розкажи мені більше про свою бабку", — попросив я. "Про мою бабусю?" — "Ну так, ти ж згадував про неї в машині. Про ту, шо з Колок". — "Ви пам'ятаєте ту розмову?" — "Ну да". — "А що ж би ви хотіли знати?" — "Ну, скільки їй років, наприклад". — "Я думаю, що їй приблизно стільки ж, скільки й вашому дідові, але виглядає вона набагато старшою". — "Аяк вона виглядає?" — "Вона маленька. Тому називає себе креветкою — це кумедно. Не знаю, якого кольору було її волосся насправді, але зараз вона фарбує його на жовто з коричневим, щось подібне на колір волоття кукурудзи. А очі в неї різного кольору: одне синє, а друге зелене. А ще в неї жахливі варикозні вени". — "Шо за варикозні вени?" — "Ну, вени в неї на ногах, по яких біжить кров, вони надзвичайно випуклі й виглядають дуже негарно, якось фатально". — "Ага, — сказав я, — у Дєда таке саме є. Де тому, шо коли він робив, то постійно був на ногах і от так сталося". — "А в моєї бабці вони ще з війни: їй довелося пройти пішки через усю Європу, щоби врятуватися. А для її ніг це було занадто". — "Вона пройшла пішки через усю Європу?!" — "Пам'ятаєте, я розповідав вам, що вона покинула Колки ще до того, як прийшли нацисти?" — "Ну, пам'ятаю". Він на мить спинився. Тоді я знов вирішив ризикнути усім зразу: "Розкажи мені про неї і про себе".

"Тобто, що значить про неї і про себе?" — "Ну я ж тільки хочу послухати". — "Та я й не знаю, про що розповідати". — "Ну, розкажи про той час, коли ти ше був малим, і про те, яка вона була тоді". Він засміявся. "Коли я був маленьким?" "Так, шо-небудь розкажи". — "Коли я був маленьким, — почав він, — то полюбляв під час родинних обідів сидіти в неї під спідницею. От це я пам'ятаю". — "Ну так і розказуй". — "Гм, довгий час я про це взагалі не згадував". Я мовчав, шоб він зміг продовжувати. Часом це було важко через надмірну тишу, яка висіла довкола. Але я розумів, шо тиша потрібна йому, шоб говорити. "Тоді я проводив руками вгору-вниз по її варикозних венах. Навіть не знаю, нащо я це робив і коли почав, просто робив і все. Я був малим, а всі малі, думаю, щось таке витворяють. А згадав я це, бо перед тим говорив про її ноги". Я не озвався жодним словом. "Це ніби смоктати свій великий палець. Я робив це й мені було добре, от і все". Мовчи, Алекс, мовчи, ніхто тебе не змушує розмовляти. "І увесь світ я бачив крізь її сукні. Я бачив усе, а мене не бачив ніхто. Там ніби був мій форт, моя таємна схованка. Але я ж був ще зовсім малий. Чотири рочки, ну, може, п'ять, не знаю точно". Моє мовчання давало йому змогу продовжувати. "Я почувався там безпечно й спокійно. Дійсно так, там були справжня безпека і справжній спокій. І я це відчував". — "Ти відчував безпеку і спокій від чого?" — "Не знаю, безпеку і спокій, а не не-безпеку і не-спокій".

"М— да, красива історія". —"Це правда, я не вигадую". — "Та я знаю, шо ти це не придумав". — "Часом, коли ми говоримо, то просто вигадуємо. Але все сказане відбувалося насправді". — "Та знаю я, знаю". — "Та ні, насправді так було". — "Та вірю я тобі". — Далі знову запала тиша. Вона була така важка й така довга, шо за якийсь час я знову був змушений заговорити: "А коли ти припинив ховатися в неї під спідницею?" — "Не знаю. Може, тоді мені було п'ять або шість. А може, і трохи пізніше. Напевне, я відчув себе надто дорослим, щоби таким займатися. А може, хтось мені сказав, що так не робиться". — "А шо ти ше пам'ятаєш?" — "Що ви маєте на увазі?" — "Ну, я хочу послухати про неї. Про неї і про тебе". — "Чому вас це так цікавить?" — "А шо, ти не хочеш говорити?" — "Ну, я пам'ятаю її вени, запах моєї таємної схованки, як я про неї звик думати, я взагалі про все це думав, як про велику таємницю; а ще я пам'ятаю, як бабця мені раз сказала, що мені пощастило, бо я смішний". — "Так, Джонатан, ти дуже смішний". — "О, ні. Це якраз найменше, чого б я хотів". — "А чого? Смішним же бути кльово". — "Та ні". — "Як же так?" — "Я звик думати, що гумор — це єдине мірило того, який світ прекрасний і, водночас, жахливий, єдиний шлях зрозуміти всю велич і глибину життя, розумієте?" — "Так, звичайно". — "Але тепер я думаю якраз навпаки: гумор — це найкращий спосіб утекти від цього прекрасного і, водночас, жахливого світу". — "Джонатан, поінформуй мене ше, про те, як ти був маленьким". Він знову засміявся. "Чого ти смієшся?" Знову рже. "Ну, давай, розкажи". — "Коли я був маленьким, то по п'ятницях увечері відвідував дім своєї бабусі. Не кожну п'ятницю, але більшість із них. Коли вона мене зустрічала, щоби повести до себе, то з усією силою хапала мене у свої знамениті обійми, так що навіть відривала мене від землі. А коли я мав повертатися додому наступного обіду, то мене знову підносила в повітря сила її любові. А сміюся я тому, що тільки за багато років зрозумів,. що у такий спосіб вона перевіряла мою вагу". — "Перевіряла твою вагу?" — "Коли вона була нашого з вами віку, то харчувалася недоїдками, мандруючи Європою босоніж. Тому для неї було надзвичайно важливо — куди важливіше, ніж забавити мене, — щоби я після відвідин її дому набирав ваги. Думаю, що вона б хотіла, аби її внуки були найтовстішими у світі". — "Так розкажи мені більше про ці твої п'ятниці. Про все: зважування, гумор і хованки під спідницями". — "Думаю, що я вже розповів досить". — "Але ти ж мусиш говорити. Хіба ти думаєш, шо я змучився, і хочеш мене пожаліти?" — "Коли я залишався в бабусі на ніч, то ми виходили на її ґанок і вигукували в темряву слова. Це я також пам'ятаю. Ми вигукували якомога довші слова, які тільки могли згадати. Наприклад, я кричав: "Фантасмагорія!"". Він знову засміявся. "Просто мені згадувалося саме те слово. А вона тоді кричала якесь слово на ідиші, якого я не розумів.