Все ясно - Сторінка 45

Як я вже тебе інформував, ніхто ж не знає, шо я хожу ночами на пляж. "Я тут", — сказав я, хоча розумів, шо звучить це по-ідіотськи. Але шо я ше міг сказати? Він підійшов, спинився і сказав: "Маю до тебе одне питання".

Це був перший випадок, який я пам'ятаю, шо Дєд звернувся до мене напряму, не кажучи про шось третє. Тобто, він не згадував ні про Батю, ні про героя, ні про свою сучку, ні про телевізор, ні про їдло. "А шо таке?" — спитав я, бо передбачав, шо він сам питання задасть не скоро.

"Я би хотів тебе про шось попросити, але ти мусиш сообразити, шо я тільки прошу тебе позичити мені одну штуку, і ше ти маєш сообразити, шо можеш мені відказати, і шо я за це на тебе не обіжуся і не буду сердитися". "І шо ж це за штука?" — я абсолютно не міг собі уявити, шо я таке маю, чого би Дєду було треба. Я взагалі не міг собі уявити, які в Дєда можуть бути потреби.

"Я би хотів, шоб ти позичив мені трохи валюти", — сказав він. Чесно кажучи, мені зразу стало дуже соромно. Це ж треба було, шоб він пропахав усе життя, а тепер просив у свого внука гроші. "Я дам", — сказав я. А дальше я не сказав ні слова і це моє "я дам" мало замінити всі ті слова, які я би міг сказати Дєдові, "я дам" означало всі питання, які я міг спитати в Дєда, і всі його відповіді, і всі мої відповіді на його відповіді. Але замінити все це було неможливо. "А нашо тобі?" — спитав я.

"Шо нашо?"

"Ну нашо тобі моя валюта?"

"Бо мені не хватає".

"Не хватає на шо? Нашо тобі гроші?"

Він повернувся обличчям до води і замовк. Чи це і була його відповідь? Далі він помалу намалював носком коло на піску.

"Я впевнений, шо її можна знайти, — сказав нарешті він, — це забере чотири дні, ну, може, п'ять, не більше тижня. Ми підійшли так близько".

Тоді я знову сказав "я дам", і він знову промовчав. Мені треба було тоді сообразити, шо Дєд набагато старший за мене, а значить, набагато розумніший, а навіть якшо це не так, то все ж таки заслужив, шоб я не турбував його питаннями. Але замість того я сказав: "Не, ми не були близько".

"Були, — сказав він, — точно були".

"Та ну, ні за яких п'ять днів ми б її не знайшли. На це пішло би днів п'ятдесят".

"Я просто мушу це зробити".

"Чого, мусиш?"

"Ти не поймеш".

"Але я хочу поняти. Я пойму".

"Ні, ти не зможеш".

"Це через Гершля?"

Він знов намалював ногою коло.

"Ну, тоді візьми мене з собою", — сказав я, хоча зовсім не планував цього говорити.

"Нє", — сказав він.

Мені знову захотілося попросити його "візьми мене з собою", але я знав, шо він знову скаже "нє", і шо я не зможу чути це шоб не заплакати, і шо я не хочу плакати перед Дєдом.

"Ти не спіши з рішенням, — сказав Дєд, — я не думав, шо ти рішиш так скоро. Я взагалі думав, шо ти мені відмовиш".

"А чого це ти думав, що я тобі відмовлю?"

"Бо ти не розумієш, шо твориться".

"Все я розумію".

"Нє, нічого не розумієш".

"Але ж цілком можливо, шо я погоджуся".

"Я би дав тобі за це шо-небудь з того, шов мене є, і ця річ була би в тебе доти, поки я не верну тобі гроші — а до цього не довго".

"Візьми мене з собою", — знову сказав я, хоча й не думав, шо скажу — само вирвалося з рота, як ті речі, шо повипадали з Трохимового воза.

"Нє", — сказав він.

"Ну, будь ласка, — попросив я, — зі мною ж буде легше. Я можу багато чим помогти".

"Мені треба знайти її самому", — сказав він, і в той момент я подумав, шо як я дам йому гроші і він поїде, то я вже свого Дєда більше не побачу.

"Ну то хоч Ігорчика візьми".

"Нє, — сказав він, — тільки сам". Мовчанка. А потім: "І Баті не говори".

"Ну, ясно", — сказав я, бо й не збирався оповіщати про це Батю.

"Це має бути наша тайна".

Оця остання річ, яку він сказав, найсильніше Опечаталася в моєму мозку. До мене це не доходило, аж поки він не сказав — це справжня тайни. Між нами є шось, про шо знаємо тільки ми двоє і більше ніхто на цілому світі не знає і знати не зможе. Це тайна нас двох разом, а не двох окремо.

Тоді я оголосив йому, шо з відповіддю не затримаю.

Але я не знаю, Джонатан, шо робити, і я би хотів, шоб ти мені підказав, як поступити правильно. Я знаю, шо правильна відповідь зовсім не обов'язково має бути. Може бути дві правильних відповіді, а може, їх і нема зовсім? Мені цікаво, шо ти скажеш. Обіцяю звернути увагу на твою думку. Але не обіцяю, шо коїтиму гармоні ІІпо до неї, бо є речі, про які ти не можеш знати. (Ну і, ясно, я прийму рішення ше до того, як ти отримаєш цей лист. Наша комунікація завжди Іхнірвана в часі.)

Я не дурень, я знаю, шо Дєд валюту повернути мені ніколи не зможе. І це значить, шо ні я, ні Ігорчик в Америку так і не попадемо. Наші мрії взаємно ліквідуються. Я ше такий молодий, а Дєд "юг такий старий — тому ми заслуговуємо на свої мрії, але втілити й ту, і другу неможливо.

Я знаю, шо ти скажеш. Ти скажеш: "Я надішлю тобі грошей". Ти скажеш: "Можеш повернути мені гроші, коли вони в тебе будуть, або можеш взагалі їх не повертати, і більше про це не будемо". Я знаю, шо ти так скажеш, бо я знаю, шо ти добра особистість. Але це неприйнятно. По тій же причині, шо і Дєд не хоче мене взяти з собою, і я не можу взяти твою валюту. Такі речі не вибирають. Розумієш? Будь ласка, спробуй зрозуміти. Ти єдиний, хто розумів мене з півслова, і я тобі скажу, шо тебе з півслова можу зрозуміти теж тільки я.

Чекатиму на твого листа нестримно.

З відкритим серцем, Олександр

Увертюра до ясності

Поки ми повернулися в готель, було вже так пізно, шо аж рано. За стійкою портьє тяжким сном спав власник. "Горілка, — сообразив Дєд, — нам всім треба випити". — "Та чого ж втрьох, давайте вчотирьох", — сказав я, киваючи па Семмі Дейвіса Молодшого, який цілий день вів себе дуже добропорядно. От так вчотирьох ми й рушили в бар. "А, вже вернулися", — сказала офіціантка, коли нас побачила. "І єврей знов з нами", — додала вона. "Стули пельку", — сказав Дєд, причому це не був якийсь душероздираючий крик — Дєд сказав це тихо, так, ніби знав, то вона має просто-напросто закрити рот. "Ну, вибачте", — відповіла офіціантка. "Та не пережинайте", — сказав я, бо не хотів, шоб вона через таку дурницю була вороже до нас налаштована; по того ж, коли вона нахилялася, я міг бачити її цицьки. (І для кого я це написав, Джонатан? Я ж більше не хочу виглядати гидотним, і вже не намагаюся бути смішним.) "Ні, ви дивіться, — сказав Дєд, — тепер по відношенню до єврея треба проявляти м'ягкість". — "Що відбувається? — спитав герой, — чому нас не пускають?" — "Ану, попроси пробачення, як має бути", — знову звернувся Дєд до офіціантки, яка насправді була зовсім юною дівчиною, ше молодшою за мене. "Пробачте, що назвала вас євреєм", — сказала вона. "Вона просить пробачення, шо назвала вас євреєм", — переклав я герою. "А звідки вона це знає?" — "Вона знає, бо я їй це сказав за сніданком". — "Ви їй сказали, що я єврей?" — "Так треба було". — "Це коли ми пили мокачино?" — "Мушу виправити: то була кава". — "Шо він там белькоче?" — спитав Дєд. "Було би ліпше, — сказав я Дєду, — якби ми заказали столик і багато випити, і ше би добру закуску". — "А що вона ще про мене сказала? — не замовкав герой. — Вона ще що-не-будь говорила? Між іншим, у неї цицьки виглядають, коли вона нахиляється". (Ага, Джонатан, це ти сказав, пам'ятаєш? Я це не видумав, так шо тобі й відповідати.)

Ми пішли за офіціанткою до нашого столика в кутку. Взагалі-то ми могли би сісти за який-небудь інший стіл, бо тепер були в ресторані самотні та ексклюзивні. Я міг тільки будувати припущення, чого вона нас посадила в кутку. "Що вам подати?" — спитала дівчина. "Чотири порції горілки, — мовив Дєд, — одну з них у мисочці. А у вас є шось таке поїсти, у чому би не було м'яса?" — "Хіба арахіс", — відповіла вона. "Це дуже добре, — сказав Дєд, — тільки псині арахісу не давати, вона як тільки доторкнеться до нього, то зразу ж захворіє". Я зразу ж переклав це героєві, бо подумав, шо йому буде весело. Але він тільки слабо усміхнувся.

Коли офіціантка повернулася з випивкою і мисочкою горішків, ми вже обговорювали наш нинішній день і складали плани на завтра. "На 19.00 його треба доставити на поїзд, так?" — "Так, — сказав я, — так що ми повинні покинути готель в обід, шоби позбутися будь-якої небезпеки". — "А може, у нас ше буде час трохи пошукати?" — "Не думаю, — сказав я, — і де шукати? Нічого не лишилося. Нема в кого спитати. Ти пам'ятаєш, шо вона сказала?" Герой нас більше ні про шо не питав, не встрявав навіть з яким-небудь малесеньким питанням. Він узагалі був зовсім поглинутий своїм арахісом. "Без нього було б легше", — сказав Дєд, показуючи очима на героя. "Але ж це його шукання", — сказав я. "Чого це?" — "Ну, тому шо ми шукаєм його діда". "Та не шукаєм ми його діда, ми шукаєм Августину. І вона не більше його, чим наша". У такому ракурсі я про це не думав, але це була правда. "Про що ви там говорите? — запитав тут Джонатан. — До речі, можеш попросити офіціантку, щоби принесла ще горішків?"

Я попросив офіціантку забезпечити нас ше одною мискою горішків, і вона сказала: "Я зроблю це для вас, хоча власник дав інструкцію нікому більше одної порції горішків Не давати. Але ви для мене винятки, бо мені дуже жаль, шо я назвала єврея євреєм". — "Дякую, — сказав я, — але жалітися нема на шо". — "А що ми робимо завтра? — запитав Джонатан. — Я маю на сім вечора сісти на поїзд, правильно?" — "Абсолютно вірно". — "А до того, що ми будемо робити?" — "Я зовсім не впевнений. Нам треба дуже рано виїхати, бо на вокзалі треба бути за дві години до поїзда, а ше туди три годині їхати, і ше ми можем заблудитися і стати зовсім загубленими". — "Виглядає так, що нам найкраще вирушити прямо зараз", — розсміявся Джонатан. А я не сміявся, тому шо знав, шо нам треба рушити рано не через всі ці ускладнення, про які я йому тільки шо сказав, а тому шо більше нема за чим шукати. Нам так нічого й не вдалося

"Давайте глянемо у "НА ВИПАДОК"", — сказав Дєд. "Ш-шо?" — перепитав я. "Ну, той ящик, давай глянем, шо там". — "А може, це погана ідея?" — "Та ну шо ти — відказав Дєд, —і чого б то?" — "Ну, може, Джонатан має його обстежити конфіденційно або, може, той ящик взагалі ніхто не має обсервувати?" — "Стара далі йому ящик з якоюсь ціллю". — "Ну так, — сказав я — але, може, ця ціль не мала нічого спільного з тим, шоб ящик оглядали.