Все ясно - Сторінка 46

Може, він якраз для того, шоб його ніколи не відкривали". "А тобі хіба не інтересно?" — перепитав мене Дєд. "Та нє, я дуже навіть допитливий". —"Про що ви розмовляєте, хлопці", — встряв тут у розмову герой. "Ти б не хотів обсервувати "НА ВИПАДОК?"" — "Що ти маєш на увазі?" — "Ну, той ящик, який тобі сьогодні презентувала Августина. Ми могли б заглянути в нього". —може, це й добра ідея?" — "Я не впевнений. 5 саме спитав". — "Ні, я якраз не думаю, що це погана ідея. Нащось вона мені його дала, правильно?" — "Ага, оце якраз то, шо висловив Дєд". "Здається, ми не маємо жодної поважної причини, щоб його не відкрити". — "Я не передбачаю ні одної". — "І я так само". — "Але". — "Але?" — "Але ж ні", — виронив я. "Але ж що?" — "Нічого. Але це було твоє рішення". — "Ну і твоє теж". — "Відкривайте вже цю довбану пачку!" — скомандував Дєд. "Він каже, шо нам варто відкрити цю довбану пачку". Джонатан витягнув ящик з-під свого стільця й помістив її на стіл. "НА ВИПАДОК" було написано на одній стінці ящика, і ближче я помітив, шо ці слова були написані й стерті багато разів — написані, стерті, а потім знов написані. "Мммм", — промимрив герой, вказуючи на червону тасьму, якою був перемотаний ящик. "Та це тільки для того, шоб він не розпався", — сказав Дєд. "Це шоб він не розпався", — переклав я. "Напевне", — сказав герой. "Або, шоб ми не могли його екзаменувати". — "Але ж вона нічого не мала проти, щоб ми заглянули всередину. Вона би щось сказала у такому випадку, як ти вважаєш?" — "Думаю, шо так". — "Твій дід вважає, що ящик варто відкрити?" — "Ага". — "А ти?" — "А я не зовсім впевнений". — "Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не певен?" — "Ну, думаю, не така вже це проблема, якшо ми його відкриєм. Бабка би нам точно шось сказала, якби хотіла, шоб ми нічого не чіпали". — "Та відкривайте же цей довбаний ящик!" — накалявся Дєд. "Він каже, шоб ми відкривали довбаний ящик".

Джонатан розрізав стрічку, яка була багато разів намотана довкола ящика "НА ВИПАДОК", і відкрив його. Напевне, ми всі думали, шо то буде бомба, бо коли ми його відкупорили, а він не бабахнув, то ми всі сиділи, як обпльовані. "Ну, все не так уже й погано", — сказав Джонатан. "Все пройшло прекрасно", — переказав я Дєду. "Ну, як я і казав, — відповів той, —я і казав, шо то не буде погано". Потім ми заглянули в ящик. Інгредієнти в ньому були такі ж, як і в ящику "ЗАЛИШКИ", але всього того було ше більше. "Звісно, вона хотіла, щоби ми його відкрили", — сказав Джонатан. Він глянув на мене й засміявся, потім засміявся я, а тоді вже й Дєд. Ми сміялися, бо розуміли, як це недотепно виглядало, коли ми сиділи і гнили, відкривати ящик чи, може, не? А ше ми сміялися, бо було стільки всього, чого ми не знали, і ми розуміли, шо є ше повно всього, чого ми ше не знаємо.

"Давайте пошукаємо", — сказав Дєд і запустив свою руку в ящик так, як дитина залазить в торбу з подарунками. Він витяг буси. "Гляньте", — сказав він. "Я думаю, шо це перли, — сказав Джонатан, — справжні перли". Перли, якшо вони й були справжніми, виглядали брудними, жовтими і з крупинками якогось болота між окремими бусинками, от як 'їжа застрягає між зубами. "Вони здаються дуже старими", — сказав Дєд. Я переклав це Джонатану. "Так", — відповів Джонатан в унісон. "І ше вони брудні. Напевне, вони були захоронені". — "Що значить захоронені?" — "Ну лежали в землі, як трупи". — "Так, я вже зрозумів. Це треба до того персня з ящика ЗАЛИШКИ". — "Точно". Дєд підніс буси до свічки на нашому столі. Перли, якщо це були справжні перли, були дуже поплямлені й більше не блищали. Дєд спробував відчистити перлини великим пальцем, але вони лишилися брудними. "Дуже гарні перли, — сказав він, — колись я купив дуже подібні твоїй бабці, коли ми перший раз влюбилися одне в одного. Це було багато років тому, але я пам'ятаю, як ті перли виглядали. Я на них потратив усю получку, як же я можу його забути?" — "А де вони зараз? — поцікавився я. — Вдома?" — "Не, — сказав він, — перли і зараз на ній. Це ж була непроста річ, як би вона сама до нього не відносилася". Дєд поклав перли на стіл, і я побачив, шо ця знахідка не навіяла на нього меланхолію, як то можна було прогнозувати, а навпаки — задовольнила його. "А тепер ти", — сказав він мені і стукнув мене по спині, без умислу зробити мені больно, хоч мене і заболіло. "Він каже, шоб я шось звідтам витягнув", — сказав я Джонатану, бо мені було цікаво, як він оцінить те, шо ми присвоїли собі привілегію ритися в ящику нарівні з ним. "Давай", — відповів він. Тоді я засунув руку в ящик.

Я відчув, шо там є багато чудернацьких речей, хоча й не міг зрозуміти, яких саме. Ми не змовлялися, але дотримувалися правила, шоб не заглядати в ящик, коли вибираєш річ, коли її витягаєш на поверхню. Деякі речі, яких я торкався, були гладенькі, ніби скляні кульки або галька з пляжу. А ше були холодні речі, як метал, і теплі, як хутро. Траплялося багато клаптиків паперу. Я це розумів, навіть не дивлячись на них. Правда, я не знав, чи це фотографії, чи записки, чи сторінки з книжок або журналів. Я витягнув те, шо витягнув, — найбільшу річ у ящику. "От", — сказав я і почав розмотувати папір, який був перев'язаний зверху шнурком і білою стрічкою. Забравши шнурок, я розгорнув папір на столі. Джонатан притримував за один край, а я за другий. Зверху писало — КАРТА СВІТУ — 1791. Попри те, шо контури земель на карті трохи відрізнялися від сучасних версій, було ясно, шо це — той самий світ, шо і зараз. "Оце серйозна штучка", — сказав я. Така карта коштує багатьох сотень, а якшо повезе, то й багатьох тисяч доларів. Але це ж додатково й пам'ять про ті часи, коли наша планета ше не була такою маленькою. Я думаю, шо коли зробили цю карту, кожен міг спокійно жити, навіть не знаючи, де він живе. Це знов змусило мене думати про Трохимбрід і про Лісту, про жінку, від якої ми так хотіли, шоб вона була Августиною, і про те, шо вона ніколи не чула про Америку. Можливо, думав я, вона остання людина на землі, яка не знає про Америку. Думати про це було гарно. "Мені вона подобається", — сказав я Джонатану і, мушу зізнатися, шо я не мав ніяких інших причин так говорити. Просто мені подобалася карта. "Можеш забрати собі", — сказав він. "Ти шо, серйозно?!" — "Забирай і тішся". — "Ти мені не можеш її от так віддати. Всі ці речі мають бути разом", — сказав я йому. "Та ну, — відповів він, — вона твоя". — "Впевнений?" — перепитав я його, бо не хотів, шоб він напрягався, даруючи мені карту. "Абсолютно. Нехай це буде пам'ятка про нашу подорож". — "Пам'ятка?!" — "Так, щось, що тобі про неї нагадуватиме". — "Нє, — сказав я тоді, — краще я передарую її Ігорчику, якшо ти тільки на це погодишся", — я знав, шо Ігорчику карта сподобається так само. "Дарую йому її від щирого серця, — сказав Джонатан, — нехай це буде його пам'ятка".

"Тепер ти", — сказав я Джонатану — якраз була його черга зачерпнути речі з ящика "НА ВИПАДОК". Він відвернувся від ящика і вставив туди свою руку. Довго він не рився. "Ось", — сказав він і витягнув книжку. Поклав її на стіл. Книжка виглядала дуже старою. "Що це?" — запитав він. Я витер пилюку з обкладинки. Ніколи до того я таких книжок не бачив. Написи були на обох обкладинках і навіть всередині обох обкладинок і, звичайно, на кожній сторінці. Здавалося, шо книжка не вміщалася в самій книжці. На корінці писало по-українськи: Книга Минулого. Я сказав це Джонатану. "Прочитай мені що-небудь з неї", — відізвався він. "Від початку?" — "Звідки хочеш — немає значення". Тоді я відкрив книжку посередині й почав читати з середини сторінки. Було дуже тяжко, але я умудрявся на ходу перекладати на англійську. "Вулиці містечка ставали кольоровими від вчинків його жителів, — читав я, — і через те, що використовували всі кольори, скоро було неможливо розрізнити, що помалювали люди, а що — природа. Ґетцель Ґ., як казали, переграв на всіх скрипках — хоч і грати він не вмів зовсім — але струни на всіх скрипках були кольору його пальців. Так само перешіптувалися, що Ґеша Р. готується стати акробаткою, бо як ще роздільна лінія між єврейським і людським кутками могла би стати такою жовтою, як її долоні. А коли на щоках школярок проступав рум'янець кольору рук місцевого святого отця, то дівчат називали поганими іменами". Джонатан підхопив книжку і вивчав її, доки я переказував Дєду прочитане. "Це прекрасно", — проголосив Джонатан, і мушу вам сказати, він дивився на ту книжку, як Дєд раніше дивився на фото ае

(Можеш розцінювати це, як мій подарунок тобі Джонатан. І от так, як я рятую тебе, врятуй і мого Дєда. Ми ж відділені від тебе тільки двома абзацами. Будь ласка, пошукай якусь її

"А тепер ви", — сказав Джонатан Дєду. "Він каже шо тепер знов ти", — переказав я. Дєд ві вернувся й засунув руку в ящик. Ми нагадували трьох дітей. "Там стільки всього, — сказав мені дєд — я навіть не знаю, шо витягувати". — знає шо витягнути", — переклав я Джонатану. "Нам вистачить часу на все", — відповів він "О, може, оце, — відізвався Дєд, — а ні, краще це Щось таке м'яке і гарне. І ше з якимись рухомими частинками". — "Нам буде час на всі речі" — сказав я Дєду, бо ж, Джонатан, згадай, де ми зараз в нашій історії. Тоді нам здавалося шо ми маємо дуже багато часу. "Вот!" — сказав Дєд і витяг фотографію. "А-а, от шо це таке Не везе. Я думав, шо то шось зовсім друге".

Він поклав фото на стіл, навіть не глянувши на нього. Я тоді також не глянув, бо подумав, а нашо мені? Дєд був правий: нічого незвичайного в ньому не було. У ящику лежали ше десь сто подібних фото. Я квапливо глянув на 4 і не побачив у ньому нічого ненормального. На картці красувалися три чи чотири чоловіки. "Давай ліпше ти", — сказав Дєд і я слухняно повернув голову і вставив руку. Саме тому, шо я відвернувся, я міг, поки порпався в ящику, спостерігати за Джонатаном. От моя рука натрапила на м'яку річ, а далі на шорстку. Джонатан, у той момент підняв фото собі до обличчя, але не тому, шо був цікавим чоловіком, а тому, шо просто не мав чим зайнятися, поки я досліджував вміст пачки. От шо я пам'ятаю. Наш герой з'їв повну руку арахісу, а пару горішків опустив вниз для Семмі Дейвіса Молодшого. Потім він зробив малюсінький ковточок горілки У той момент на фото він не дивився.