Втрачені ілюзії - Сторінка 20

— А то б ви не стали так нас розчаровувати!

— Єво! Єво! — відказав Давід. — Я б хотів бути Люсь— єнові братом. Тільки ви можете дати мені це право, яке дозволить йому приймати мою допомогу, а мені — присвятити йому себе з тією самою святою любов’ю, з якою ви йдете на жертви заради нього, але я додам до всього і свою розважливість. Єво, моя кохана, у вашііг владі надати Люсьєнові скарбницю, з якої він міг би черпати, не відчуваючи незручності. Хіба братів гаманець не те саме, що й власний? Якби ви знали, на які думки наводить мепе нове Люсьєнове становище! Якщо він і надалі хоче залишатися у мене фактором, йому не личить жити в Умо, вам пе личпть працювати, як простій робітниці, вашій матері не личить займатися своїм ремеслом. Коли б ви погодилися стати мені за дружину, все б уладналося. Люсьєн жив би в мене на мансарді, поки я не споруджу для нього помешкання над прибудовою в глибині двору, в тому випадку, якщо батько не захоче звести над будинком третій поверх. Ми влаштували б йому безтурботне життя, життя незалежне. Бажання підтримати Люсьєпа додасть мені сили забагатіти, чого б я ніколи не домігся заради самого себе. Тільки від вас залежить дати мені право на таку відданість. Може, настане день, коли він поїде в Париж, єдине місце, де він зможе виявити себе, де його здібності будуть оцінені й винагороджені. Життя в Парижі дороге, і навіть нам трьом важко буде там його утримувати. До того ж вам і вашій матері хіба пе потрібна буде підпора? Дорога Єво, виходьте за мене з любові до Люсьєна! Може, згодом, ви полюбите й мене, коли побачите, як я прагну допомагати вашому братові й зробити щасливою вас. Ми обов скромні в своїх запитах, нам небагато треба; Люсьєнове щастя буде для пас головною турботою, і його серце буде скарбницею, в яку ми покладемо свої статки, свої почуття, свої прагнення — все!

— Нас розділяють суспільні умовності, — сказала Єва, розчулепа самозневагою цієї великої любові. — Ви багаті, а я бідпа. Треба палко любити, щоб стати над ці перепони.

— Виходить, ви мене не досить любите? — вигукнув Давід, прикро вражений.

— Але ваш батько може не погодитись...

— Гаразд, гаразд, — відповів Давід. — Якщо заковика тільки в моєму батькові, ви будете моєю дружиною. Єво,

' моя люба Єво, ви за одну мить полегшили мені життя. На жалт", я не вмів висловити щнрпх почуттів, якими повнилося моє серце, і дуже страждав. Скажіть, що вй мене хоч трошки любите, і я знайду в собі мужність розкрити вам свою душу.

— їй-богу, я від ваших слів зніяковіла, — сказала вона. — Та коли вже пішло па відвертість, признаюся, що я ніколи в житті не думала ні про кого, крім вас. Я бачила у вас чоловіка, належати якому — честь для всякої жінки, але я, проста робітниця, не сміла навіть сподіватися на таку щедру долю!

— Годі вам, годі, — мовив Давід і сів на перила греблі, до якої вони вернулися; бо вони мов у нестямі ходили туди-сюди по одній і тій самій місцині.

— Що з вами? — спитала вона, вперше виявляючи милу стурбованість, яку жінка відчуває до близької людини.

— Мені хороше, — сказав він. — Коли попереду бачиш щаісливе життя, радість мовби засліплює розум, пригнічує душу. Чому я почуваю себе щасливішим, ніж ви? — мовив він засмучено.— Ну, та я знаю.

Єва глянула на Давіда грайливо й запитливо, піби вимагаючи пояснення.

— Люба Єво, я дістаю більше, аніж даю. Я завжди любитиму вас палкіше, ніж ви мене, бо в мене більше підстав вас любити: ви — ангел, а я — простий смертний.

— Я не така вчена, — усміхаючись, відповіла Єва. — Але я вас дуже люблю...

— Так, як Люсьєна? — перебив він.

— Досить, щоб стати вам за дружину, щоб присвятити вам себе і не завдати вам жодних прикрощів у спільному нашому житті, яке з самого початку обіцяє бути не дуже легким.

— А ви помітили, люба Єво, що я покохав вас того ж таки дня, коли вперше побачив?

— Яка жінка не відчуває, що її люблять? — спитала вона.

— Дозвольте мені розвіяти ваше хибне уявлення про мов сумнівне багатство. Я бідняк, дорога Єво. Авжеж, мій батько спокійнісінько розорив мене; він хотів мати зиск із моєї праці; він повівся зі мною, як поводяться зі своїми боржниками більшість так званих добродійників. Якщо я й забагатію, то тільки завдяки вам. Це не слова закоханого, а плід тверезих міркувань. Я повинен відкрити вам свої вади, вони величезні, як на людину, котрій треба здобути собі багатство. За своєю вдачею, звичками, заняттями, які мене захоплюють, із мене нікудишній комерсант, я людина не діловита, а розжитися ми зможемо лише на якомусь промисловому підприємстві. Якщо мені й вистачить розуму відкрити золоту копалину, то я, звичайно, не зумію розробити її. Але ви, що з любові до брата вдавалися до найдрібніших розрахунків, ви, як справжній комерсант, маєте нахил до ощад— пості, до терпеливого очікування, і ви зберете врожай із того, що я носію. Наше стаповище — адже я давно зараховую себе до вашої родини — таким тягарем лежить на моєму серці, що я день і ніч думаю, як би нам забагатіти. Деякі знання з хімії та спостереження над попитом ринку навели мене на шлях одного прибуткового винаходу. Я ще не можу сказати нічого певного і передбачаю великі труднощі. Може, нам ще кілька років буде сутужно, та я винайду спосіб виробництва, над яким сушать голову й інші. Якщо ж мені поталанить відкрити його першим, це принесе нам велике багатство. Я нічого не казав Люсьєнові; йому, людині надто запальній, це може піти на шкоду; прийнявши мої мрії за дійсність, він стане житн на широку ногу та ще й улізе в борги. Тому прошу зберігати мою таємницю. Тільки ваша ніжність, ваша дорога дружба може втішити мене в цих тривалих випробовуваннях, а прагнення збагатити вас і Люсьена додасть мені рішучості й наполегливості...

— Я так і здогадувалась, — мовила Єва, уриваючи Да— віда, — що ви один із тих винахідників, котрому, як і моєму бідолашному батькові, потрібна дружина, яка взяла б на себе піклування про обох.

— Виходить, ви мене любите! О, не бійтеся сказати про це — у самому вашому імепі я вбачаю символ кохання. Єва була єдиною жінкою в цілому світі і те, що для Адама становило матеріальну істину, для мене істина моральна. Боже мій! Невже справді ви мене любите?

— Та-ак! — сказала вона протяжливо, ніби хотіла вбгати в це просте слово всю повноту своїх почуттів.

— Сядьмо тут, люба, — сказав він, узявши Єву за руку й підводячи її до довгої колоди, що лежала біля самих коліс паперової фабрики. — Дайте мені подихати вечірнім повітрям, послухати кумкання жаб, помилуватися на тремтливе сяйво місяця, віддзеркалене у воді; дайте мені увібрати в себе природу, в кожній билинці якої я вбачаю своє щастя, природу, що вперше постала переді мною в усіх своїх чарах, осяяна любов’ю, прикрашена вами. Єво! Кохана моя! Це перша у моїм житті мить незатьмареної радості, яку мені дарувала доля! Не думаю, щоб Люсьєн почував себе таким щасливим, як я.

Відчувши Євину трепетну руку в своїй руці, Давід зронив сльозу.

— Чи не можна мені взнати вашу таємницю? — ласкаво спитала Єва.

— Ви маєте на те право, бо й вашого батька цікавило це питання, що набрало нині такої ваги. Річ у тім, що з падіпням Імперії майже повсюди входить в ужиток бавовняна білизна, бо вона дешевша проти полотняної. Але напір досі виробляють із конопляного та лляного ганчір’я, тобто із сировини, яка обходиться дедалі дорожче, і ця дорожнеча гальмує французьке книгодрукування, що має невпинно розвиватися. Крім усього, не можна збільшувати кількість ганчір’я. Рам’я накопичується поступово, коли одежина цілком зношується, та й населення всякої країни здає його в недостатпій кількості, яка може збільшуватися лише з приростом того ж таки населення. А щоб сталася помітна зміна в чисельності людей у якійсь країні, потрібна чверть століття і великі зміни у звичаях, у торгівлі чи хліборобстві. Якщо ж потреби паперової промисловості в гапчір’ї збільшаться вдвічі, втричі проти наявної кількості, то Франція буде змушена шукати для дешевого виробництва паперу якоїсь іншої сировини. Ці мої міркування засновані на фактах, які можна спостерігати й тут. Ангулемські паперові фабрики — останні, де досі виробляють папір з лляного ганчір’я, але ми бачимо, як усе більше й більше додають у паперову масу бавовпяного утилю.

На запитання молоденької робітниці, що він розуміє під словом маса, Даїзід став пояснювати їй суть паперового виробництва, і його пояснення буде цілком доречно викласти в творі, матеріальне буття якого завдячує паперу не меншою мірою, ніж друкарському верстатові; але цей довгий відступ у розмові закоханих піде на користь, якщо ми подамо його суть у стислому вигляді.

Папір — винахід не менш чудесний, ніж книгодрукування, за основу якому він править,— був із давніх-давен відомий у Китаї, звідки таємними каналами торгівлі він проник до Малої Азії, де, згідно з деякими переказами, 750 року вже користувалися папером із бавовни, розмеленої й переробленої на рідку масу. Необхідність чимось замінити надто дорогий пергамент привела до винаходу за зразком бомбіцини (так на Сході називають бавовняний папір) ганчір’яного паперу; одні запевняють, що його винайшли в Базелі 1170 року якісь грецькі переселенці; інші гадають — що в Падуї 1301 року, і належить цей випахід італійцеві на ім’я Пакс. Отже, розпиток паперового виробництва йшов повільно, і його історія вкрита мороком, але точно відомо, що за часів Карла VI в Парижі виробляли паперову масу для гральних карт. Коли безсмертні Фауст, Костер і Гутенберг винайшли книжку, ремісники, так само не відомі, як і багато майстрів тієї епохи, пристосували виробництво паперу до потреб книгодрукування. П’ятнадцяте століття, таке могутнє й таке наївне, наклало відбиток наївності свого часу на назви різних форматів паперу і навіть на назви шрифтів. Виноград, Ісус, голубник, горщик, щит, мушля, корона — так називалися гатунки паперу відповідно до водяних знаків, що були витиснуті посеред аркуша і зображували лик спасителя, корону, щит, горщик; пізніше, за Наполеона, водяний знак на аркуші зображував орла — звідки й пішла назва паперу великий орел. Шрифти ціцеро, святий Августін, великий канон дістали свої назви за церковними книгами, творами богословів, трактатами Ціцерона, для друкування яких ці шрифти вперше було використано.