Втрачені ілюзії - Сторінка 22

Одне слово, друкар обіцяв родині таке безклопітне життя, а своєму братові таку незалежність, що Люсьєн, простуючи вздовж тихої, блискучої у місячному сяйві Шаранти під зоряним склепінням неба, вдихаючи свіже нічне повітря, зачарований Давідовим голосом і Євиною ніжністю, забув про терновий вінок, який світське товариство поклало йому на голову. Пан де Рюбампре нарешті оцінив Давіда. Непостійність характеру знову перенесла поета в життя чисте, трудове й міщанське, яким він жив досі; воно видалося йому кращим і безтурботнішим. Гамір аристократичного світу все віддалявся й віддалявся. Нарешті, ступивши на бруківку Умо, шанолюбець потиснув братові руку й увійшов у тон зі щасливими закоханими:

— А твій батько не буде проти цього одруження?

— Ти ж знаєш, як мало він про мене турбується! Старий живе для себе. Але взавтра я піду в Марсак побачитися з ним і домагатимуся, щоб він перебудував дещо відповідно до наших потреб.

Давід провів брата й сестру додому і як людина, котрій несила далі чекати, попросив у пані Шардон Євиної руки. Мати взяла доччину руку й радісно з’єднала її з рукою Давіда, а закоханий, набравшися сміливості, поцілував у чоло свою прекрасну наречену, яка, зашарівшись, усміхнулась йому.

— Он які заручини в бідняків, — промовила мати, зводячи погляд угору, немов благала господнього благословення. — Ви мужні, дитино моя, — сказала вона Даві— дові. — Над нами тяжіє лихо, і я боюся, щоб воно не перекинулося й на вас.

— Ми будемо багаті й щасливі, — поважно сказав Давід. — Ви зразу ж кинете свою роботу, не будете більше доглядати породіль і разом із дочкою та Люсьєном переберетеся в Ангулем.

Усі троє одне поперед одного розповідали здивованій матері про свої чудові плани; захопившись тією сімейною розмовою, вони заздалегідь утішалися майбутніми радощами, як ото, коли пожинають ще не посіяний хліб. Давіда, якому хотілося, щоб цей вечір тривав вічно, довелось випровадити. Вибило годину, коли Люсьєн вернувся, провівши свого майбутнього зятя до брами Пале. Статечний Постель, занепокоєний незвичайним гармидером, дослухався, принишкнувши за віконницями. Він одчинив вікно і, побачивши в Євипій кімнаті світло, міркував: "Що воно там діється у Шардонів?"

— Що трапилося, хлопче? — спитав він, побачиипш Люсьєна, ЯКИЙ вертався додому. — Чи не потрібна моя допомога?

— Ні, добродію, — відказав поет. — Але ви наш друг, і я можу сказати вам, у чім річ: мати дала згоду на шлюб моєї сестри з Давідом Сешаром.

У відповідь Постель із грюкотом зачинив вікно: він був у розпачі, що раніше не попросив руки панни Шар— дон.

Замість іти в Ангулем, Давід повернув на марсакську дорогу. Він простував не поспішаючи і на сході сонця дійшов до загорожі перед батьківським домом. Під мигдалевим деревом закоханий побачив голову старого Ведмедя, що виднілася із-за тину.

— Добридень, татуї — сказав Давід.

— О, це ти, синку? Яким побитом опинився ти тут

о такій ранній годині? Заходь звідси, — сказав виноградар, показуючи синові на гратчасту хвіртку. — Мій виноград весь у цвіту. Жодного пагінця не побав мороз. Цього року з кожного арпана буде бочок по двадцять. Але ж і добрив я не пошкодував!

— Батьку, я прийшов до вас поговорити про важливу справу.

— Ну, а як почуваються наші верстати? Ти, певно, там загрібаєш золото лопатою.

— Скоро загрібатиму, батьку, але поки що я небагатий.

— А вонп все лихословлять про мене, — сказав старий, — оті буржуа, чи то пак, пан маркіз і пан граф, мовляв, своїми добривами я псую вино! Ну навіщо вона, ота наука? Тільки мозок каламутити. Сам подумай: ці пани мають сім, рідко коли вісім бочок вина з арпана і продають його по шістдесят франків за бочку; тим самим виторговують якісь чотириста франків із арпана, та й то, коли рік урожайний. А я маю по двадцять бочок і продаю їх по тридцять франків за одну. Шістсот франків виторгу! То хто, виходить, у дурні пошився? Якість! Якість! А що мені з вашої якості? Ну й тримайтеся за неї, за свою якість, панове маркізи! Як на мене, найліпша якість — це грошики. То що ти там казав?..

— Я одружуюся, батьку, і прийшов попросити вас...

— Попросити? Про що? Нічогісінько в мене, синку, нема... Женися собі, я не проти, але давати тобі нічого не дам... Я ж зовсім скапцанів: грош* за душею нема. Виноградники геть-чисто розорили. Оці два роки — ніякого тобі зиску! За се плати, за те плати, як не податки, то добриво, то ще якась напасть. Держава все забирає. Зі шкурою дере. Вже два роки виноградарі трудяться задурно. В цьому році нібито й заноситься на врожай, дак па тобі! — на бочки ціна підскочила. Злупили по одинадцять франків за штуку! Весь урожай — в кишеню бондарям! І чого це тобі забандюрилось женитися до збирання винограду?

— Та я тільки вашої згоди прийшов просити, батьку!

— Ну, це інше діло. А кого ж ти береш, цікаво знати?

— Я одружуюся з Євою Шардон.

— Що ж то за одна? Який у неї посаг?

— Вона дочка покійного пана Шардона, аптекаря з Умо.

—. І ти полакомився на умівську дівку? Ти, буржуа! Королівський друкар в Ангулемі! Оце тобі плоди освіти! От і посилай діток у колеж! Так, так... Видно, вола багатійка, сину? — сказав із ласкавою усмішкою старий виноградар, підходячи до Давіда. — Якщо ти береш дівчину з Умо, то, виходить, грошви у неї — і кури не клюють! Ну й добре! Тепер хоч за оренду дому заплатиш! Ти ж знаєш, синку, що заборгував мені за два роки й три місяці дві тисячі сімсот франків. Ото до речі, нарешті розплачуся з бондарем. Не був би ти мені син, я міг би злупити з тебе й відсотки. Хай там що, а діло є діло! Ну, та бог з ними, відсотками. Де моє не пропадало! Так, так. А скільки ж за нею дають?

— Скільки дали за моєю матір’ю.

Старий виноградар мало не бовкнув: "Невже всього тільки десять тисяч франків?" — але схаменувся, згадавши, що відмовився звітувати синові про материну спадщину, і вигукнув:

— Виходить, нічогісінько!

— Багатством моєї матері були її розум і врода.

— Іди-но на базар із цим крамом та й побачиш, що дадуть тобі за таке добро. Лихо з тими дітьми! Слухай, Давіде, коли я женився, у мене було всього багатства, що паперовий ковпак на голові та дві руки, я був злиденний Ведмідь. А тобі ж я дав чудову друкарню! З твоїм ремеслом, з освітою тобі треба женитися на якійсь ангулемській крамарці і взяти за нею тисяч тридцять— сорок. Кинь ти оту любов, я тебе сам оженю! Тут усього за милю від мене живе вдова, років їй десь тридцять із гаком, мірошниця, дак у неї добра на сто тисяч буде. Оце тобі до пари! Її землі межують із марсакськими. От би прилучити їх до моїх — добрячий би вийшов у пас

маєток! Ото б я в ньому порядкував! Подейкують, ніби вона хоче побратися зі своїм прикажчиком Куртуа, та він же тобі нерівня! Я господарюватиму на млині, а вона хай собі маніжиться в Ангулемі.

— Батьку, я вже заручився!

— Давіде, нема в тебе ділової жилки, бачу, ти вилетиш у трубу. Якщо ти й справді зійдешся з отією умів— ською дівкою, я через суд стягну з тебе орендну плату,

бо не бачу попереду нічого доброго. О мої верстати, мої бідолашні верстати! Скільки грошей викинув я, щоб вас змащувати, берегти в чистоті, щоб ви працювали справно! А тепер тільки й втіхи, що надія на добрий урожай...

— Батьку, досі, здається, я мало завдавав вам прикрощів...

— А ще менше платив за оренду будинку, — відказав виноградар.

— Крім згоди на мій шлюб, я прийшов просити, щоб ви надбудували третій поверх над домом і влаштували помешкання над флігелем у дворі.

— А дзузьки, у мене жодного су нема, сам здоров внаєш. Та й означало б це кинути гроші на вітер, бо який мені з того зиск? Хе! Який меткий, — примчав, ще й па світ не зоріло, та й загадав ціле будівництво, що й королю не до снаги! Хоч ти й Давід, але я не маю Соломонових скарбів. Ні, ти, певно, розуму відбився. Видно, годувальниця підмінила мені дитину!.. Ну й зародить на цій гілці винограду! — сказав він, перебиваючи сам себе і показуючи на виноградну віть. — От де дітки! Вони не ошукають свого батька: я їм гною, вони мені —" плоди. А ти? Віддав я тебе до колежу, із шкури пнувся, щоб ти в люди вибився, в самого ж Дідо. навчався! І що з того вийшло? Невісточку-безприданницю приводиш мені з Умо! Ото б не їздив ти по науку в Париж, жив у мене на очах, то й батьківське слово шанував би: оженився б оце на мірошничці, дістав би сто тисяч капіталу, та ще й на додачу млина. А так... Ну, що ти в голову собі забрав, ніби я в нагороду за отакі синівські почуття палаців тобі понабудовую? Що ж воно справді виходить? Хіба в домі, де ти живеш, свиней двісті років тримали, що твоя дівуля з Умо не може там спати? Подумаєш! Та що вона, королева французька?

— Гаразд, батьку, я виведу третій поверх своїми коштами. Хай батько багатіє за рахупок сина. Хоч це й но по-людському, але в житті трапляється й таке.

— Е-е, синашу, то платити за оренду дому грошей нема, а будувати цілий поверх для своєї кралі кошти знайшов? Ач, який хитрун, рідпого батька надумав у дурні пошити І

Діло повернулося так, що згоди дійти було важко, і старий зловтішався: адже він загнав сина на слизьке і міг тепер, нічого йому не давши, виглядати дбайливим батьком. Отже, Давід домігся від старого лише згоди на шлюб і дозволу здійснити на власні кошти необхідні перебудови в батьківському домі. Старий Ведмідь, взірець батьків давньої закваски, виявив синові ласку тим, що не вимагав платні за оренду й не відібрав заощаджень, про які той так необачно бовкнув. Давід повернувся додому зажурений; він упевнився, що в разі якогось лиха, йому годі сподіватися на допомогу від батька.

У всьому Апгулемі тільки й розмов було, що про мимовільну шпильку єпископа та про відповідь пані де Баржетон. Подробиці тієї події були так перекручепі, перебільшені й прикрашені, що поет став героєм дня. З вищих сфер, де бушувала ця злива пліток, кілька крапель упали й на простих городян. Коли Люсьєн ішов по Больє, прямуючи до пані де Баржетон, він помітив, що молодики поглядали на нього із заздрістю й почув кілька фраз, які потішили його гордість:

— От щасливець І — сказав писар стряпчого на ім’я Пті-Кло, Люсьєнів товариш по колежу; він був дуже негарний із себе, і Люсьєн ставився до нього з поблажливою зверхністю.

— Воно й не диво! Вродливий, здібний — то й пані де Баржетон без тями від нього, — мовив на те один із дворянських синків, що був на вечорі, коли поет читав вірші.

Люсьєн із нетерпінням че^ав години, коли застане Луїзу саму: він хотів дістати схвалення цієї жінки, яка стала вершителькою його долі, на шлюб сестри.