Я не кажу ні

Щоб збагнути вдачу Аделе, розповім тільки про те, що трапилось першої шлюбної ночі.

Кажуть, по ранку судять, який буде день. Отож після вечері у ресторані за Тібром, після тостів, урочистих побажань, обіймання та тещиних сліз, ми пішли до моєї квартири, що над моєю крамницею метизних товарів на вулиці дель Аніма. Щойно одружені, ми ще трохи соромились одне одного. Коли ми залишилися у спальні самі, я зняв піджак, навинув його на спинку стільця і, щоб якось подолати ніяковість, сказав:

— От що значить доля... Ти помітила? За столом нас було тринадцять.

Аделе саме знімала нові туфлі, які їй тиснули, а потім стала роздягатися перед дзеркалом шафи.

Вона відповіла відразу й охоче, наче б мої слова розкували її:

— Насправді, Джіно, нас було дванадцять... Десятеро гостей і нас двоє, усього дванадцятеро.

Але ж я рахував присутніх у ресторані, коли складав замовлення, я ж бачив, що нас було тринадцять; навіть мовив Людовіко, одному із свідків:

— Нас тринадцять... Я б не хотів, щоб вийшло на зле.

— Ні, навпаки, вам всміхнеться щастя, — відповів він.

Я сів на край ліжка і, роздягаючись, спокійно заперечив:

, — Ти помиляєшся... Нас було тринадцять... Я навіть звернув на це увагу Людовіко.

Аделе не відповіла, бо саме знімала через голову плаття, але тільки зняла його, випалила:

— Ти неуважно рахував. То на вулиці нас було тринадцять, але ж потім Мео пішов.

Тепер я, стоячи в самих трусах, сам не знаю чому роздратувався:

— Та що це за єгипетська дванадцятка і при чому тут Мео?.. Я ж кажу тобі, що підрахував іще в ресторані.

— Ет, знову, — відмахнулась вона, підходячи до шафи, щоб повісити плаття. — Значить, у тебе вже двоїлося від випитого...

— Якщо я й випив, то хіба дві чарочки разом з шипучкою.

— А все-таки, — сказала вона, — нас було дванадцять... А ти не пам'ятаєш, бо ти п'яниця і пам'ять тебе зраджує.

— Хто п'яниця? Я? Нас було тринадцять.

— А я тобі кажу: дванадцять.

— Тринадцять.

— Ні, дванадцять.

Ми вигукували вже посеред кімнати, майже ніс у ніс, я в трусах, а вона в сорочці.

Я схопив її за плечі, крикнувши їй просто в обличчя:

— Тринадцять! — Але враз схаменувся і, намагаючись обійняти її, прошепотів: — Тринадцять чи дванадцять, яка різниця... Поцілуй мене!

Але вона впала на ліжко і, не відмовляючись од поцілунку, прошепотіла, можна сказати, коли наші уста майже злилися:

— Але нас таки було дванадцять.

Тут уже я скочив на середину кімнати і вигукнув:

— Поганий початок... Ти моя дружина і мусиш мені коритися. Якщо я кажу тринадцять, значить, тринадцять, і ти не повинна мені перечити.

Тоді вона підвелася з ліжка і крикнула:

— Я твоя дружина, або, точніше, буду нею... Але нас було дванадцять!

— Не вигадуй! Нас було тринадцять!

Пролунав перший ляпас, лункий та сухий.

Аделе сторопіло стояла якусь мить, потім кинулась до дверей вітальні, розчинила їх і крикнула з порога:

— Нас було дванадцять!.. Дай мені спокій... Ти мені набрид! — І зникла.

Після хвилинної розгубленості я оговтався. Підійшов до дверей вітальні — кликав, стукав, благав — даремно.

Одне слово, я провів шлюбну ніч сам, напівроздягнений, куняючи на ліжку; і вона, гадаю, робила те ж саме на дивані у вітальні. На другий день за спільною згодою ми пішли до її матері запитати, скільки нас було. Виявилось, що чотирнадцять, бо двоє малих хлопчаків позлазили зі стільців і гралися під столом. Коли я почав лічити, один з них ще сидів, а коли підраховувала Аделе, заліз під стіл і другий. Отож обоє мали слушність, але як дружина Аделе повелася зле.

Після того випадку Аделе не раз показувала свій норов. У неї була пристрасть сперечатися за кожну дрібничку. Якщо я казав — біле, вона — чорне; не припускаючи й думки, що вона помиляється, Якби я хотів їй щось довести, то суперечці не було б кінця. Як тоді, наприклад, коли вона цілісінький день стояла на тому, що я не дав їй грошей на покупку, а після цілодобової суперечки гроші знайшлися на підвіконні у вбиральні — вигулькнули, наче хтось виставив там вазу з трояндами.

Суперечка, звичайно, не вщухала, бо вона твердила, ніби то я поклав туди гроші; я ж довів їй на фактах, що такого не могло бути, що саме вона зайшла в те темне місце після того, як узяла гроші.

Або іншого разу, так само роздратовано, вперлась, начеб у Алессандро, бармена з кав'ярні навпроти, чотири сини, а я добре пам'ятаю, що їх у нього троє. Цілий тиждень ми сперечались, бо його не було вдома, а як повернувся, виявилось, що до нашої суперечки в нього було троє синів, а четвертий народився вже опісля. Дурниця, скажете. Бувало, що виходило на її, але головне те, що годі було втовкмачити їй, що не йдеться про слушність, а про її звичку сперечатися за будь-яку дрібницю, яка отруює нам життя.

— Тобі потрібна не дружина, а рабиня, — казала вона.

Отак через ці суперечки ми, як то кажуть, завжди гиркались. Було, тільки скажу щось, навіть неспростовне, як наприклад: "Сьогодні сонячний день" — то я вже дратуюсь на саму думку, що вона зараз заперечить мені. І справді вона відразу каже:

— Ні, Джіно, сьогодні сонця нема, все заволокло хмарами.

Я брав капелюха і тікав з дому, бо якби лишився, то луснув би від злості.

Якось на Рінетта я зустрів Джулію, дівчину, до якої залицявся ще до знайомства з Аделе. Я тоді скоро збайдужів до неї, бо вона здавалась мені не досить незалежною. Що б я не казав, з усім погодиться, ніколи не заперечить, навіть, коли й дурному ясно, що я помиляюсь. Але тепер, одружившись із незалежною дівчиною, я жалкував за Джулією, такою лагідною та поступливою, і аж кусав лікті від досади.

Мені приємно було зустрітися з нею саме через оту відмінну від Аделе вдачу. Я затримав її, щоб побачити, як вона погоджується зі мною, і втішитися, не почувши від неї жодних заперечень. Вона просила пустити її, бо, мовляв, поспішає на базар.

Я сказав, щоб тільки зайвий раз підтвердити свої думки:

— Тепер ти каєшся за ту кривду, що мені заподіяла? Ти вже впевнилась, що я кращий від інших? Скажи, чого ти мене не схотіла?

А я знав напевне, що це неправда, бо сам кинув її, бо не подобалися мені дівчата смирненькі, як вона. Але хотілось почути, що вона скаже на таке підступне звинувачення. Вона ж, бідолаха, почувши таке, аж витріщила очі. Якусь мить мовчала, певне, хотіла відрубати мені, як воно насправді було, але потім таки взяла гору її вдача, і лагідно промовила:

— Джіно, ти, мабуть, хибно зрозумів мене. Я б ніколи тебе не покинула... Я ж так тебе кохала.

Зважте, вона навіть не звинувачувала мене в неправді, як напевне зробила б Аделе; а намагалась м'яко зняти оте звинувачення і, щоб втішити мене, навіть допускала, що, може, і її якась частка вини в тому.

Я тільки гірко посміхнувся на думку про свою дурість, що вибрав собі Аделе. Погладжуючи її личко, я проказав:

— Знаю, що завинив тут я... Ех, шкода. Не було ніякого непорозуміння, усе я накоїв. Це я тільки так, аби щось казати, побачити, що ти на це скажеш.

Потім я погладив її ще раз по личку, що вона аж зашарілась, і пішов собі. Але перш, ніж звернути за ріг, я озирнувся — вона все ще стояла із закинутою на плече сумкою, вражено дивлячись мені услід.

Був кінець травня, і назавтра ми — Аделе та я — подалися на моторолері до Фреджене, щоб уперше скупатись. Пляж був безлюдний з сліпучим від сонця блакитним небом. Тильний поривистий вітер кидав піском. Зелені піняві хвилі, одна за одною, накочувались на берег. Далі виднілася синя, майже чорна смуга з білими цятками. Аделе казала, що хоче покататись на човні, і хоча море було неспокійне, я, щоб не перечити їй та не чути, що море, навпаки, тихе-тихісіньке, випозичив човник. Я був у плавках, Аделе ж у платті, але, щоб уникнути суперечки, я не казав їй роздягтися. Човняр відштовхнув нас. Я взяв весла і почав гребти проти невисоких хвиль, а коли ми відпливли від берега, завеслував повільніше. Я намагався тримати човник носом до хвиль, щоб вони не перекинули, ніби горіхову шкаралупу, наш човник. Аделе сиділа на кормі, плюскаючись у хвилях. Глянувши на неї вдягнуту та згадавши, що не посмів порадити їй роздягтися, я відчув роздратування: І мені захотілося сказати про зустріч з Джулією. Веслуючи, я розповів їй, як мені забаглось пересвідчитись у добрій вдачі Джулії, про те, як вона погодилась зі мною. Аделе слухала, човен гойдало на хвилях, під кінець сказала спокійно:

— Ти помиляєшся. Винна якраз вона, бо ж сама тебе покинула.

Я загріб веслами сильніше, щоб уникнути великої хвилі, що накочувалася, і сердито відповів:

— Та хто тобі таке наплів? Я сам одного вечора дав їй зрозуміти, що більше її не хочу... Пригадую навіть те місце... На набережній...

Але вона якось злостиво, уся з розкуйовдженим на вітрі волоссям, відповіла:

— Як звичайно, тебе підводить пам'ять... Вона тебе покинула... Казала, що ти сварливої вдачі, як воно і є насправді... І просто неможливо з тобою жити.

— Хто це тобі набрехав?

— Вона сама казала... Через кілька днів.

— Це неправда... Вона сказала так, щоб приховати своє незручне становище. От хитра!

— Та вона тебе кинула, Джіно, не сперечайся... Навіть мати її підтвердила.

— А я тобі кажу, що я.

— Ні, вона.

Не знаю, який лихий мене попутав тієї хвилини. Я стерпів би будь-яку неправду, тільки не цю. Гадаю, що тут заговорило також моє самолюбство. Пустивши весла, я підвівся і вигукнув:

— Я кинув!.. І годі, кінець кінцем. Не хочу більше балакати. І якщо ти будеш сперечатися, торохну тебе веслом по голові, так і знай.

— Спробуй тільки, — сказала попа, — бач як розійшовся, таки правда, що вона тебе кинула.

— Ні, я!

Я стояв посеред, човна і надривався, щоб хвилі не могли заглушити голосу. Я й не помітив, як човен з вільно опущеними веслами повернувся боком до хвиль.

Ще пам'ятаю, як Аделе підвелась ураз і, приклавши долоні до рота, що було сили крикнула мені:

— Ні, вона!

Тої ж миті накотилась висока зелена, наче скло, хвиля з білим гребенем і накрила наш човен. Я опинився у воді з думкою, що човен, на щастя, не перекинуло. І враз мене потягло на дно. Трохи ковтнувши води, я випірнув і, борсаючись проти течії, гукав Аделе, але помітив тільки порожній човен вже досить далеко від себе. Аделе не було видно. Я пустився плисти до човна, гукаючи її і не знаючи, що діяти. Але з кожною хвилею, човен віддалявся.