Я прийшов дати вам волю - Сторінка 33

А як щось про те дізнаєтесь, і вам би про те про все відписати до нас, великого государя, достоту невдовзі з жильцем з Гарасимом Євдокимовим, котрого послано до вас із цією нашою, великого государя, грамотою. А наше, великого государя, жалування по вашому чолобиттю, гроші, та сукна, та порох, та свинець, та хлібні запаси, та вино надіслано до вас на Дон буде із станичниками вашими без умоління".

Воронезькому воєводі Василеві Єпифановичу Уварову писали:

"Відомо нам, великому государеві, учинилося, що многі боярські і всяких чинів людей холопи, втікаючи з Москви та з городів, приєднуються до донських станичників і йдуть різними дорогами на Дон.

І як до тебе ця наша, великого государя, грамота прийде, а донські станичники почнуть приїздити на Воронеж, і ти б велів у них боярських і всяких чинів людей холопів оглядати. І коли крім них, донських козаків, об'являться збіглі холопи або Інші якісь люди, і ти б у них тих людей велів брати і розпитував кріпко, хто звідки втік, і тих збіглих людей у донських станичників велів брати й садовив у в'язницю й писав про те до нас, великому государю. Та й у Воронезькому повіті в наших, великого государя, двірцевих волостях і всяких чинів людей у селах велів заказ учинити суворий: коли якісь люди об'являться без проїжджих, кінні чи піші, і тих би людей аж ніяк ніде не пропускали, а приводили б їх до тебе у заїжджий дім. І ти б тих людей по тому, розпитуючи, садовив у в'язницю і писав до нас, великому государю, а відписи велів подавати в Посольському приказі".

Наказна пам'ять жильцеві Гарасимові Євдокимову:

"А прибувши на Дон до отаманів і козаків, веліти про себе сказати, щоб йому дали місце, де йому постояти, і наказати їм, отаманам і козакам, щоб вони були всі в зборі. І коли вони зберуться, і йому, Гарасимові, іти до них, отаманів і козаків, у круг і відтак у крузі отаманам і козакам поклонитися рядовим поклоном.

А по тому отаманів і козаків спитати про здоров'я і сказати: Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всея Великої і Малої і Білої Росії самодержець і многих держав і земель східних і західних і північних отчич і дідич і спадкоємець і государ і володар, звелів вас, отаманів і козаків, спитати про здоров'я; а після того подати отаманам і козакам великого государя грамоту.

І йому ж, Гарасимові, будучи на Дону, вивідати будь-що достоту: де нині Стенька Разін, і чи з ним отамани й козаки у згоді чи не в згоді, і чи є між ними зв'язок; і чи до того Стеньки козаки, до його злого умислу, на всяке лиходійство чи не пристають...

І як його, Гарасима, з Дону відпустять і йому, взявши в отаманів і козаків відпис, їхати до Москви негайно. А їдучи дорогою на Дон і з Дону назад, стерегтися йому Стеньки Разіна, щоб його на дорозі з великого государя грамотою десь у себе не затримали.

А прибувши до Москви, з'явитися йому і отаманів та козаків відпис подати в Посольському приказі".

2

Тим часом настала жадана весна...

Гуде в Черкаську козацький круг: вибирають станицю до Москви з жильцем Гарасимом Євдокимовим. До Москви зібрався жилець, додому... А тепер допивав чаї та меди в отаманському домі.

І ось у круг увійшов Степан Тимофійович Разін. Це був гість нежданий. З'явився він раніше свого війська, яке пливло на стругах униз Доном у Черкаськ.

— Куди станицю вибираєте? — спитав Степан голосно, різко.

— Одпускаємо з жильцем Гарасимом до великого государя,— відповів Корній, явно розгубившись перед грізним своїм хреіцеником.

— Від кого він прибув?

— Від государя...

— Покликати сюди Гарасима! — звелів Степан.— Зараз дізнаєтесь, од кого він приїхав.— І, обвівши поглядом принишклих козаків черкаських, підвищив голос:— Усіх пройдисвітів боярських стали приймати?!

Гарасима вже тягли голутвенні... Жилець перелякався й помітно втратив начальницький вигляд.

— Од кого ти приїхав, сучий сину: від государя чи від бояр? — спитав у нього Степан.

— Приїхав я від великого государя Олексія Михайловича з його государевою грамотою,— відповів Гарасим поспішно й поліз за пазуху, витяг барвисту грамоту.— Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, усея Великої і Малої і Білої Росії самодержець і багатьох держав і земель східних і північних отчич і дідич і спадкоємець і государ і володар, звелів усіх вас, отаманів і козаків, спитати про здоров'я...

— Брешеш! — гримнув Степан.— Не від царя ти приїхав, а вивідачем до нас!

— Та ось же грамота!.. З печаткою...

— Від бояр ти приїхав, собако! — Степан підступив до жильця, вихопив у нього грамоту, розірвав, кинув під ноги собі, втоптав у грязюку. Та ще й харкнув на неї.

Круг здивовано загув: такого в Черкаську не бувало.

Жилець раптом відчув прилив посольської хоробрості.

— Як ти смів, розбійнику!.

Степан розвернувся й затопив послові в пику; той одле-тів під ноги разінцям, які вийшли тепер наперед, одтіс-нивши домовитих. Голутвенні взяли жильця в стусани.

— У воду його! — гукнув Степан.

Корній кинувся був захищати Гарасима, але його відкинули геть. Посла поволокли до Дону.

— Степане, що ти робиш?! — закричав Корній.— Зупини!..

— І ти того схотів?! Гляди!

— Я велю тобі! — спробував уплинути Корній погрозою.— Хто тут військовий отаман? Ти чи я?! Зупини їх!

— Орудуй своїм військом, коли ти отаман, а я буду своїм. У воду жильця!

— Степане... синку... голови всім постинають, що ти робиш! Зупини їх! — благав Корній: за кого, за кого, а за жильця в Москві спитають, і не із Степана ж спитають!

Степан пішов геть із круга.

— Стьопко, та це ж — війна! Ти розумієш, дурню? — гукнув услід йому Корній.

— Війна, хрещений. Війна,— відповів Степан.

Жильцеві Євдокимову зв'язали руки, наклали за пазуху

каміння, розмахали й кинули у воду. Жилець голосно кричав — погрожував карою небесною. Погрожував царем...

Степан з'явився на березі.

— Не знайшли Фролка? —спитав він у козаків, що обступили його.

— Нема, сховався. Чи поїхав куди. Ніде нема.

— Нехай перекажуть йому,— говорив на ходу Степан,— вилазь, мовляв, Фролко, іще раз одпускає тобі провини твої отаман. Нехай вилазить, не займу. Он наші веслують... Скажіть: круг буде. Корнія і старшину продажну гнати. Наш буде круг!

Степан з братом Фролом в оточенні осавулів і сотників вийшов до того місця Дону, де приставала його флотилія на чолі з Іваном Чорноярцем.

Причалив до берега головний струг... Іван вистрибнув і пішов назустріч отаманові.

— Як прийшли? — запитав Степан.

— Бог милував-—усі при доброму здоров'ї. Усіх, э ногаями,— три тисячі й сімсот.— Іван мав святковий вигляд: діждався походу.

— Добре. Ізстружків не вивантажуйся... Витягни, які течуть, просмоліть. Збери всіх теслярів Черкаського — робіть нові, скільки встигнете.

— Корнія бачив?

— Бачив. Скажи козакам, круг буде. Мої як там?

— Он,— показав Іван,— усі цілі.

Із струга сходили бабця Мотря й Олена з Афоньком.

— Покликати?

— Потім. Нехай додому йдуть. Ходімо на круг, Іване, Федоре, ходіть-но до мене, погомонимо.

Перед кожним кругом Степан розмовляв з "головатими" — першими своїми помічниками: отаман не те щоб наказував, як треба їм говорити на крузі, але й не приховував, чого він жде від круга, якої ухвали,— радив, куди гнути.

Зібрався круг голутвенних. Ні Корнія Яковлева, ні старшини, ні домовитих тут нема. Тільки — свої.

Степан, дочекавшись теплих днів, рушив події; він розумів: силу, яку він тепер зібрав, треба спрямувати, застій і зволікання згубні для діла і його отаманства.

Степан знову сидів трохи осторонь, на пагорбі.

У круг вийшов Іван Чорноярець.

— Козаки! Настала пора виступати нам. Куди? Моя думка: під Азов! Спробуємо ще раз... Як?! Любо?! — Так умовилися з отаманом: оголосити на вибір усі можливі шляхи.— Азов, хлопці?!—ще раз гукнув Чорноярець. І навіть для чогось рукою показав у бік Азова.

Круг промовчав. Чорноярець — це ще не "голова".

Іван одійшов убік, до Степана. Степан мигцем глянув на нього і знову заходився похльоскувати канчуком чобіт. Він слухав круг.

Вийшов Федір Сукнін.

— Моя думка: на калмиківі — голосно сказав він.

Круг мовчав.

— На калмиків, брати! — ще раз закликав Федір.

І знову круг відповів мовчанням. Федір теж долю війська за чупринку не тримає.

Федір пішов, не виказуючи засмучення.

Дивилися на Степана. Ось у чиїй руці доля...

— Батьку, яка твоя думка?! — гукнули.— Скажи!

Степан зволікав. Степанові треба розпалити обстановку.

— Скажи, батьку! — горлали.— Більш нікого слухати не будемо! Скажи сам!..

Степан підвівся на пагорбі. Помовчав... Оглянув усіх.

— Думка моя: пора нам побачитися з боярами! — сказав він міцно й просто. Помовчав, обвів усіх поглядом і ще сказав: — Га?

— Любо!! — ухнув круг. Ждали цього.

— Постояти б нам тепер усім і зрадників на Русі повиводити, і чорному люду дати волю!

— Любо, батьку! — радісно ревла громада. Давно ждали цього: цілу зиму потихеньку плекали ці думки — про зрадників бояр, тепер горлали відкрито, тому й раділи.

— Як же йти? — спитав Степан.

Ось почався різнобій. Це кревно стосувалося всіх тут.

— Волгою! —гукали донці.— Дорога знайома!

— Доном! Навпрошки, мимо Танбова!—закликали прийшлі.—г Нам ця дорога теж знайома.

Гамір зчинився неймовірний. Там і тут штовхали вже один одного в груди. Це питання корінне — як іти. Як іти, так і воювати, донці, котрі тямковитіші, розуміли це;

збіглі мужики гарні в рідних своїх місцях, там один битий молодець вартий трьох: там він і поквитається швидко з боярином, і дорогу покаже вірну, і з собою підмовить не дружка, то кума, не кума, то свояка... А донцям люба Волга, і Степанові теж, але треба зараз перекричати прийшлих, не самі ж вони тепер.

— Мимо Танбова,— ми там весь хліб по селах полупимо! Чим Дон годуватиметься? Звідки привезуть?! У нас тут дітлахи лишаються,— надривався козак, звертаючись до прийшлих.

— Зате — наша рідна дорога!—стояли на своєму прийшлі.

— Нам Волга така сама рідна!

— Хто до нас на Волзі пристане?! Мордва косопуза?!

— А хоч і мордва! Не люди, чи що? Не сама мордва, а й татарин, і калмик пристане! — гнули своєї козаки.

— А що з ними робити? — горлали прийшлі.

— Аз тобою що робити? Ти сам голий як бубон прийшов. Тебе прийняли?! А ти тепер пику од мордви відвертаєш? На Волгу, браття! Там — привілля!

— Ходімо поки що до Паншина. Там іще разок помізкуємо,— сказав Степан.— Туди Васько Ус пообіцяв прийти.