Я прийшов дати вам волю - Сторінка 35

Дуже тільки не голоси — хай поспить.

— Ох, та на кого ж ти нас покидаєш?.. Та чого ж тобі не живеться вдома? Та чи так уже гірко тобі, з нами? Та рідний ти мі-ій...— з болем непідробним голосила Олена.

Степан підвів голову, якусь хвилю тупо дивився на дружину... Зрозумів, що це прощаються з ним-.

— Ну, мать твою... Одспівують уже,— сказав невдо-волено.

Опустив голову, попросив:

— Перестань.

З

Ішли на стругах угору Доном. А верхівці —берегом.

Усіх охопила хмільна радість. Безмежна була віра в новий похід, у щастя отаманове, в його удачу.

Весна трудилася на землі. Могутня, весела сила її обіцяла скоре тепло, життя.

Степан їхав берегом.

Останніми днями він. наблизив до себе Федька Шолу-дяка. Подобався йому цей. зовсім позбавлений— страху та совісті вихрест, калмик родом, шибайголова, нічний ро-бітничок. Був він і справді рідкісний чоловік—спритністю, кмітливістю, незвичайною витривалістю й терпінням.

Федько їхав поряд із Степаном, дрімав у сідлі: напередодні добряче випили, він не проспався. Похмелитися отаман нікому не дав. І сам теж не похмелився.

Степан трохи відстав... І раптом щосили уперіщив Федькового коня канчуком. Кінь підскочив, Федько дивом усидів у сідлі, наче, скажи, приріс до коня, тільки голова смикнулася.

Степан засміявся. Похвалив:

— Молодець.

— Е-е, батьку!.. Мене з сідла та з молодиці тільки смерть стягне,— похвалився Федько.

— Ну? — не повірив Степан.

— їй-богу!

— А хочеш, виб'ю? Під заклад...

— Хочу. Поспати. Дай виспатися, тоді виб'єш.

Степан знову засміявся, похитав головою:

— Іди в стружок виспися.

Федько підстьобнув коня й поскакав, веселий, до берега.

Ззаду отамана торкнув козак, який щойно під'їхав, сказав неголосно:

— Батьку, там біда в нас...

— Що? — стрепенувся Степан; усмішку його мов вітром здуло.

— Іван Чорноярець козака зарубав.

— Як? — Степан очманіло дивився на козака, не міг зрозуміти.

— Зовсім — на смерть, голова одлетіла.

Степан різко сіпнув повід, розвертаючи коня... Але побачив, що сам Іван їде до нього в оточенні сотників і козаків. Вигляд в Івана пригнічений.

Степан почекав, поки вони під'їдуть, сказав коротко:

— їдь за мною.— Підстьобнув коня й поскакав у степ, у бік од війська.

Іван скакав за ним. Мовчали.

Далеко від'їхали... Степан осадив коня, почекав Івана.

— Як вийшло? — зразу спитав він осавула.

— П'яні вони... Полізли один на одного, до шабель дійшло. Я присмирити хотів, він — на мене... Козак добрячий.— Іван чомусь глянув на свою правицю, немов боявся побачити на ній козакову кров.

— Хто?

— Макар Заїка, хоперець.

— Ну?^

— Ну й рубонув... Сам не знаю, як вийшло. Не хотів.— Іван хмурився, не міг підвести голови.

Степан мовчав.

— А чого такий весь? — раптом розлючено спитав він.

— Який? — не зрозумів Іван.

— Тобі не осавулом зараз із таким виглядом, а гній вичищати з хліва! Тільки заревти лишилося!..

— Жаль козака... Не хотів же. Що ж мені, веселитися тепер?

— Ти цей жаль забудь! Рубонув — рубонув, ну і все. А нюні розпускати перед військом — цього я тобі не дам. Ти — вожак! Станься завтра: дістане мене стрілець якийсь, хто все в руки візьме? Хто, коли осавули мої гірші за сонних курей? Треба про це думати чи ні? Жаль? Ніч настане — пожалій. Сам.

Помовчали.

— І мені жаль. Іншим часом я б тебе живого разом з убитим закопав,— докінчив Степан.— За козака.

Іван зітхнув:

— Іншим часом... Іншим часом я сам трохи остерігся б із шаблею — нечистий підштовхнув. Козак же гарний... я його знав добре. А то як сказився: очі червоні, нікого не бачить... аж страх бере. Я вже з ним і так і сяк — не чує нічого й не бачить. Ну, і ось... і вийшло.

— Надалі за пиятикою гляди гарненько. Ні краплі, ні ріски в поході! їдь з-перед очей і не показуйся такий. І козакам не показуйся на очі. Очухайся сам де-небудь.

Іван поскакав назад, Степан — у голову кінноти.

Стурбовані подією, на нього очікували Федір Сукнін, Ларко, Стир, дід Любим. Убивство воїна-козака своїм же козаком — діло рідкісне. Боялися за Івана: якщо отаман не в пору пригадає військовий закон, осавул може накласти за козака головою. Траплялося, ховали в одній могилі обох козаків — убитого і вбивцю його, живого, при цьому зовсім не розбиралися, чому і як сталося вбивство.

Степан налетів на осавулів:

-— Був наказ: у поході в рот не брати?! Був чи не був?

— Був,— озвався за всіх Федір.

— Куди дивитесь?! До дуру вже допиваються!..

Мовчанка.

— Івана не виню, рубонув правильно. Надалі сам рубатиму і вам велю. Усім скажіть! Хай на себе нарікають.

Осавули нишком з полегкістю зітхнули — пронесло з Іваном.

— Макара поховати як годиться,— звелів отаман.— І хреста поставити.

На виду в городка Паншина стали табором. Стояли дві доби, чекаючи, коли підійде із своїми Чортоус; домовилися через посильних зустрітися тут.

Через три дні надвечір на обрії з'явилися вершники Васька Уса.

Василь Родіонович Ус (Чортоус) був на той час літнім, досвідченим воєначальником, пройшов дві війни, похід на Москву... Похід був, правда, невдалий і гіркий — од Москви козаки тікали, кидаючи дорогою мужиків, які до них пристали, але невдача не зламала Василя, не остудила його пристрасті до війни й походів. Був він ще міцний, гордий, московський похід забув.

Степанові сказали про вершників. Він вийшов із намету, теж дивився з-під руки. Він, мабуть, хвилювався:, хотілося схилити славного Васька до себе.

— Кого більше в нього? —спитав у козаків.

— Більше з Вишнього Чиру,— став пояснювати козак, котрий їздив нарочним до Василя,— голота. І запорожці є — ще з війни з ним...

— Ти їздив до нього? —спитав Степан козака.

— Я.

— Як він?

— Нічого... Подивлюся, каже. Що, мовляв, за отаман, подивлюся.

— Козаків прийняти добре,— звелів Степан. І замовк. Ждав. Має звершитися важливе: Ус поставить під верховну команду Разіна свої козацькі загони. Або — не поставить: Ус козак сильний, чутка про нього на Дону добра... Степан його не знав (дім Усів у Роздорах, та й там він буває раз на рік за обіцянкою — вічно в походах); його добре знав Сергій Кривий, Усів дружок. Сергій і розповідав Степанові про Василя. Сергій же сказав, що Ус — козак аж ніяк не дурний, але бикуватий: упреться — з місця не зрушиш, а коли приловчитися й захомутати його — оратиме.

Василь під'їхав до Степанового гурту, зупинився... Якийсь час спокійно, ледь насмішкувато розглядав козаків.

— Здорові були, козаки-отамани!

— Здорові будьте! — відповіли разінці.

— Котрий же Стенька з вас?

Степан змовчав. Повернувся, пішов у намет. За якийсь час од нього вийшов Стир і урочисто оголосив:

— Отаман просить зайти!

Василь, трохи ошелешений таким прийомом, спішився, пішов у намет. З ним разом пішов ще один чоловік, з вигляду не козак. Козаки — разінці й прибулі, Усові — мовчки дивилися на намет. Ніхто не чекав, що славні отамани зустрінуться так... дивно.

— Щось непривітно ти мене стрічаєш,— сказав Василь з усмішкою.— Чи видом я не вдався? Чи образився, що зразу в тобі отамана не впізнав? А чи ти знаєш мене?

— Я тебе знаю,— заспокоїв Степан честолюбного Уса, пильно до нього приглядаючись.— Хто тебе не знає!

Поручкалися.

— Сідай,— запросив Степан.

— Дак мені що ж своїм сказати? Збентежив ти мене, хлопче...

— Сказати, щоб на пості й розташовувались. Ач, збентежився!

Василь виглянув з намету... й повернувся.

— Вони в мене тямковиті — самі зметикували. Ти чого такий, Степанку? Га?

— Який?

— Якийсь — усе придивляєшся до мене... А слава йде, що ти простецький, погуляти любиш... Брешуть? Скільки ж тобі літ?

— Скільки є, всі мої. Це хто? — Степан подивився на Усового товариша.

— Це мій думний дяк, Матвій Іванов. З мужиків... Голова! Завсігди зі мною... Я його називаю — думний дяк.

— Нехай він поки що там подумає.— Степан кивнув.— За наметом. Сам. А ми побалакаємо...

— Я не заважатиму,— скромно, з якоюсь несподіваною внутрішньою гідністю сказав Матвій. Був він, проти свого отамана, зовсім не богатирського вигляду, середній на зріст, кощавий, із зморшкуватим обличчям, на якому одразу привертали до себе увагу очі —мудрі, які все розуміють, із сумною посмішкою. І Степан теж мимоволі на якусь мить задивився в ці очі...

— Свій чоловік,— сказав Ус.— Кажи при ньому сміло.

— Добре, нам таких треба. Дай же нам з отаманом погомоніти,— наполіг Степан.— Вийди.

Матвій вийшов.

— Ти чув, що я надумав?—прямо спитав Степан.

— Чув,— не зразу відповів Ус.— На Москву йти? Чув. Можу дорогу показати... Передній задньому дорога.

— Це якою ти тікав? Погана дорога. Ми іншу знай' демо — надійнішу.

— Хвацький отаман! — з удаваним захватом вигукнув Ус.— Уже й побігати не дасть. А мене дід учив: не вмієш тікати, не ходи на війну. Буває, Стьопо. Що гарячий ти — це добре, а от коли гарячий, та з дуринкою,— це погано. Не ходи тоді на Москву — там таких із дзвіниці головою вниз спускають.

Степан посміхнувся криво й недобре.

— Кріпко тебе там налякали...

— Що ти! Дуже та дзвіниця висока. Не бачив?

— Бачив. Висока.

— Яку ж ти дорогу собі обрав? — запитав Ус.— Чи — навмання, по-в'ятськи?

— Як це — по-в ятськи? — не зрозумів Степан.

— Навмання! Так і кажуть — навмання.

Степан пильно подивився на простодушного Василя Родіоновича.

— Навмання — не знаю, не ходив. Я люблю — на щастя.

А в таборі тим часом налагоджувалися інші стосунки — там не було про що сперечатися. Там усе ясно.

Усові козаки й разінці, на відміну од своїх вожаків, швидко знайшли спільну мову — просту, без колючих зазублин.

Знаходилися давні знайомці, згадувались колишні походи... Задиміли багаття. Гостей готувалися прийняти славно, як і велів отаман.

Разінці заздалегідь причепурилися — напускали туману на прибулих, приндилися — аякже!

Стир зібрав довкола себе цілу ораву, показує, як він "ходив" у Москву до царя.

— Він отакечки сидить на троні... Мишко, сядь.

— Та йди ти,— відмовився Мишко, молодий козак.

— Де мій кум?—згадав Стир.— Він теж бачив царя — покаже.

Дід Любим нацупив на голову вивернуту шапку, усів-ся на трьох покладених одне на одне сідлах. Скорчив нудьгуюче обличчя... Зробився поважний і придуркуватий.

— Ну, де там ті козаки?!—спитав.— Давайте їх сюди, я з ними побалакаю.

— Не так! — вигукнув Стир.— Давай: ти з лазні прийшов.

— А-а!.. Добре.— Дід Любим став несамовито чухмаритися.— В лазню хіба піти...

— Та ти вже прийшов! — загорлали глядачі.

— А-а!..