Я прийшов дати вам волю - Сторінка 40

бистра: оком не встигнеш змигнути.

— Може,— погодився Матвій. І пішов з намету.— Піти другого заступника пошукати... Теж де-небудь землю буцає.

— Кого це? — спитав Чорноярець.

— Василя Родіоновича мого.

6

До Волги вийшли проти ночі. (За версту вище Царицина).

Почали спускати на воду струги й човни. Зручне місце спуску показав посадський чоловік Степан Дружинкін, який утік із Царицина. Він же радив отаманам, Разіну й Усові:

— Ви теперечки так: хтось один річкою нехай попливе, другий — кіньми, берегом... Та потихеньку й оточите місто. Уранці вони попрокидаються, голубчики, а вони оточені, ххех...— Дружинкін не міг приховати радості, що охопила його.— Стіни, ворота — вони, звичайно, міцні. Та хіба надовго? Хто там їх дуже держатиме?..

— Воєводою хто сидить? — запитав Степан.— Андрій?

— Тимофій Тургенев. На своїх стрільців, які в місті, у нього надії мало, він зверху інших жде. Та коли іде вони прибудуть! Від них досі ніякого знаку...

— Багато жде?

— З тисячу, кажуть. З Іваном Лопатіним ідуть. Треба б, звичайно, до них у городок увійти. Ах, славко було б, Степане ти наш Тимофійовичу, надія ти наша!.. Помстилися б ми тоді!..

— Родіоновичу, попливеш із стругами,— звелів Степан.— Я з кінними й з пішими. Шуму ніякого не роби. Прийдеш, станеш. Пошли мені сказати.

— Гаразд,— мовив Ус. І пішов туди, де спускали на воду струги. Все ж гнітило його підначальне становище, не звик він отак. Одначе — терпів.

Коли зовсім стемніло, рушили без шуму до Царицина водою і сушею.

Уранці, прокинувшись, царицинці справді виявили, по вони надійно оточені з суші і з води.

Воєвода Тимофій Тургенев і з ним з десяток стрільців (голова й сотники, та прислуга, та небіж, та кілька жильців) дивилися з міської дерев'яної стіни, як розташовується уздовж стін табір Разіна.

— Скільки так на око? — спитав воєвода в голови.

— Тисяч із сім, а то й більше.

Воєвода зітхнув.

— Тижня не продержимося... Пропали наші гозі-воньки!

У місті гув дзвін.

Степан, Ус, Федько Шолудяк, Сукнін, Чорнояревь, Ларко Тимофеев, Фрол Разін, Матвій Іванов — ці внизу теж оцінювали обстановку.

— Ну? — спитав Степан.— Якої думки, отамани?

— Брати,— сказав Шолудяк,— чого ним милуватися.

— Брати?.. Брати то брати, а як?

— Приступом! Понав'язуємо драбин, дочекаємось нічки—і з Ісусом Христом!..

— Ісус що, мастак міста брати? —спитав Ус.

— Аякже! Він угорі — йому все видно,— відрізав уїдливий Шолудяк.

— Годі гризтися,— обірвав Степан.— Родіоновичу, Іване, які думки?

— Підождати поки що,— сказав Іван Чорноярець.— Треба якось із городянами змовитися.

— Розумне слово,— підтримав Матвій Іванов.— Стіни стінами, але ж і їх обороняти треба. А чи є в них там така охота? Обороняти. А коли й є, то...

Під'їхав козак, доповів:

— Царицинці, п'ятеро, бажають Степана Тимофійо-вича бачити.

— Давай їх.

Підійшло п'ятеро посадських із Царицина.

— Як же вийшли? — спитав Степан.

— А ми до вас іще... Учора вдень мовби рибалити попливли, та й зосталися... Нас Стенька Дружинкін попередив. Побалакати до тебе прийшли, отамане.

— Ну, давайте.

Стир з оравою зубоскалів пересварювався з царицин-ськими стрільцями. Ті скупчились на стіні, далі від начальних людей, з великою цікавістю розглядали разінців.

— Що, м'ясники, тоскно, мабуть, стовбичити там? Хочеш, загадку загадаю?—спитав Стир.— Одгадаєш, будеш розумник.

— Загадай, старий, загадай,— озвалися зі стіни.

Сидить качка на плоту,

Хвалиться козаку:

Ніхто мимо мене не пройде:

Ні цар, ні цариця,

Ні красна дівиця!

— Одгадаєш, свою долю взнаєш.

— То, діду, не загадка. Ось я тобі загадаю:

Ідуть лісом,

Співають неладом,

Несуть дерев'яний пиріг З м'ясом.

— Стрільця несуть ховати! — відгадав Стир.

Козаки зареготали.

Стир розохотився:

— А ось — одгадай. Одгадаєш, узнаєш мою таємну про тебе думку.

Піймав я корівку В темних лісах;

Повів я корівку Мимо Лобкова,

Мимо Бровкова,

Мимо Очкова,

Мимо Носкова,

Мимо Щочкова,

Мимо Ушкова,

Мимо Роткова,

Мимо Губкова,

Мимо Ускова,

Мимо Бородкова,

Мимо Шийкова,

Мимо Грудкова,

Мимо Ручкова,

Мимо Плечкова,

Привів я корівку На Нігтикове,

Тут я корівку І вбив.

Хто буде?

— Скажіть у місті,— наказував Степан п'ятьом цари-цинцям,— військо, яке зверху ждуть, іде, щоб усіх цари-цинців порубати. А я прийшов, щоб відстояти місто. Воєвода ваш — зрадник, він змовився із стрільцями...

Він боїться, що ви до мене перекинетесь, і хоче вас усіх винищити, для того й стрільців жде: у них таємна змова, ми від них гінця перехопили з листом.

П'ятеро вклонилися.

— Передамо, батечку, все як є. І про воєводу скажемо.

— Скажіть. Нехай дурнями не будуть. Не мене треба боятися, а воєводи. Чого ж мене боятися? Я — свій... що я зроблю?

П'ятеро пішли.

Степан покликав Уса:

— Родіоновичу!

Ус підійшов.

— Залишишся тут. Стій, дарма не рипайся. Я поїду єдисанів трусону. За ними боржок один є... І худоби прижену: мо', довго стояти доведеться, їсти нічого. Гуляти не давай. Не байдикуйте. Варту весь час держи. Іван, Федько Шолудяк зі мною поїдуть. А в місті, гляди, щоб не знали, що я поїхав. Варту держи суворо.

.— Не довго там.

— Скоро. Вони за один перегін звідси, я знаю де.

Уночі Степан на чолі загону на триста душ, кінні,

тихо вирушив у напрямку великої стоянки єдисанських татар. Боржок не боржок — в отамана з ними діла давні,— а їсти незабаром нічого буде, справді; треба думати про це.

Другого дня вранці в табір до Уса з'явилася делегація від жителів міста. Двоє з тих, що вчора були. Усіх — дев'ятеро.

— Батьку-отамане, звели виходити з міста воду брати. У нас дітки там... Якою запаслися, вийшла, а вони просять. Худоба реве голодна, пастися треба виганяти...

— А чого ж до мене прийшли? — спитав Ус.

— До кого ж нам іще?

— А як вийшли?

— Воєвода випустив під заклад — у нас там дітки... А випустив, щоб з тобою умовитися — по воду ходити. Дітки там, батьку-отамане.

— Скажіть воєводі, щоб відімкнув місто. А заноровиться, візьміть та самі замки позбивайте. Ми вам нічого поганого не зробимо.

— Не велить, бач. Воєвода...

— А ви — кілком його по довбешці, він зговірливий стане. З воєводами тільки так і треба розмовляти — вони тоді все ураз утямлюють.

— Ми вже й те кумекаємо там... По правді, того й прийшли — розпитати гарненько,— признався старший.— Ви вже не підведіть тоді. Ми там чутку пустили: стрільці, мов, на нас ідуть, ну — задумалися... Ви вже теж тут не сплохуйте...

— Ідіть і робіть своє діло. Ми своє зробимо.

— Народ, правду сказати, до вас прихилитись бажає. А чого ж Степана Тимофійовича не видно? Де він?

— Він на стружках,— відповів Федір Сукнін.

Царицинці пішли, ще раз попросивши наостанку, що

ви вже тут... "теє...".

— Усіх осавулів до мене! — розпорядився Ус.— Бути напоготові. Починайте ворушитися — наче готуємося до приступу: нехай вони стрільців своїх на стіни позаганяють. Нехай самі теж сюди дивляться, а не назад. Встановлюйте гармати, заряджайте... Ворушись, хлоп'ята! Дивись, даром городок візьмемо!

Заворушився табір. Почали горлати безладно й рухатися, з тривогою дивилися на стіну. Тягали туди-сюди гармати, махали прапорами... З надією дивилися на стіну й на в'їзні ворота. На стіні лаштувалися до бою стрільці.

Ждав Ус із осавулами: вони стояли біля коней, трохи збоку від погрозливого гвалту. Василь Родіонович чи то зітхав стиха, чи то стиха матюкався, дивлячись на важкі в'їзні ворота.

Довго ждали.

Раптом за ворітьми виникла метушня, почулися вигуки... Двічі чи тричі вистрілили. Потім залунали важкі брязкаючі удари заліза об залізо — схоже, збивали молотом замки. Шум і крики за стіною посилились; постріли — далеко й ближче — заляскали частіше. А молот бив та й бив по засувах.

Козаки з лементом кинулись до воріт. Перед носом у них ворота розчинилися...

Козаки увірвалися в місто.

Царицинці зустрічали козаків, як братів, обіймалися, чоломкалися, тут-таки запрошували в гості. Пам'ятали ще те гостювання козаків, осіннє. Тоді сподобалося — добре погуляли, походили вулицями вільно, гордо... Люди таке довго пам'ятають.

Козацьке військо прогриміло головною вулицею міста і розтікалося тепер провулками... Подекуди в будинках уже скрикувало й сміялося Свято.

Ус сидів у приказному домі, розпоряджався, перетрушував долі городян і служилих людей.

Йому доповіли:

— Воєвода з небожем, прислуга його, троє жильців і вісім стрільців замкнулися у вежі міської стіни.

— Пильнувати їх там як зіницю ока,— звелів Ус.— Скоро підемо до них.

— Піп до тебе, Василю Родіоновичу,— знов увійшов у палату козак.

— Чого йому? — здивувався Ус.

— Не каже. Отаманові, мовляв, скажу.

— Давай.

У палату ввійшов той самий піп, якому Степан погрожував у храмі відрізати патли. Увійшов — широкий, голосний.

— Як звати? — спитав Ус.— Чого ти до мене?

— А де ж це отаман? — гримнув піп, наче в бочку.

— Я отаман. Що, повилазило? — образився Ус.

— Ти, може, й отаман, тільки мені треба найголовнішого, Разю,— гордовито сказав піп.

— Навіщо?

— Хочу послужити православному воїнству во славу вольного Ісуса Христа.

— Молодець! — щиросердо похвалив його Ус.— Піп, а змикитив. Як звати?

— Авраам. А ти хто?

— Хтокало,— сміючись відповів Ус.— Ходімо пити.

7

Вилазка Разіна до єдисанських татар була успішною.

Назад козаки гнали поперед себе навскач великий табун корів, овець, недолітків коней.

Ревище й гул розлягалися далеко навкруги. Козаки горлали... Очманілі від шалених гонів тварини шарахали вбік, кидались на вершників. Свистіли пуги. Клубочи-лася курява.

Степан з Федьком та Іваном їхали трохи осторонь.

Запорошені — ні очей, ні обличчя.

До них підскакали нарочні з Царицина... Щось сказали Степанові. Він радісно блиснув зубами й щодуху помчав уперед, до Царицина. За ним ув'язався Федько Шолудяк. Іван Чорноярець лишився з табуном.

Радісне, святкове бевкання дзвонів усіх міських церков оглушило Разіна. Це сталося якось само собою — висипали зустрічати отамана.

Народ і козаки стояли вздовж вулиці, якою він ішов. Стояли без шапок; хто був ближче, кланявся в пояс.

Назустріч отаманові од приказного дому рушила юрба городян — з хлібом-сіллю. На чолі—отець Авраам.

Степан, хоч весь був припорошений, ішов поважно, гордо дивлячись поперед себе: перше цареве місто на його бунтівному шляху стало на коліна. Славно!

Отець Авраам низько вклонився.

— Здоров, отче! — упізнав його Степан.— Як Микола поживає? Ах, мерин ти, мерин...— Степан засміявся.— Ач, поважний який!..

Піп, видно, приготував що сказати, але збився від таких недоречних отаманових слів.