Я прийшов дати вам волю - Сторінка 42

Ус, хоч який, здавалося, незграбний, рвучко підвівся і вдарив по руці з пістолем знизу. Гримнув постріл: куля влучила в іконостас, в ікону Божої Матері. В обличчя їй.

Матвія висмикнули з-за столу, штовхнули до дверей...

Степан вихопив ножа, коротко, різко змахнув рукою... Ніж пролетів через усю хату і ввігнався глибоко в двері — Матвій устиг зачинити їх за собою.

Степан повернувся до Уса... Той ще раніше поклав руку на пістоль.

Довго дивилися один на одного.

У хаті всі мовчали, і така це була гнітюча тиша, нестерпна.

Степан дивився не страшно, не погрозливо, швидше — з цікавістю, запитально.

Ус ждав. Теж досить спокійно, мирно.

— Якщо ви зараз піднімете руки один на одного, я вийду й скажу козакам, що ніякого походу не буде: отамани їх обдурили,— сказав Іван Чорноярець.— Отак. Думайте теж, поки є час.

Степан перший одвернувся...

Якийсь час іще мовчав, наче згадуючи щось, потім спитав Івана спокійно:

— Звідки це ти взяв, що ми руки один на одного піднімемо?

— До слова прийшлось... Щоб лиха не скоїлося.

— Я слухаю вас. Куди йти?—спитав усіх Степан.

— Уверх,— твердо сказав Ларко.

— Навіщо? —допитувався Степан.

— Униз підемо, у нас, один біс, за спиною той самий чоловік із сокирою опиниться — стрільці ж десь у дорозі. Йдуть.

— І в Астрахані стрільці.

— В Астрахані нас знають. Там Іван Красулін. Там посадські — всі за нас... Звідти з сокирою не нагрянуть.

— Ми ще про тих нічого не знаємо,— засперечався з Ларком Сукнін.— Може, й ті до нас схиляться, верхні, з Лопаті ним.

Розмова точилася мляво, вимушено. Козаків тепер, коли біда прошуміла мимо, цікавила... прострелена Божа Мати. Раз у раз та й оглядалися на неї. Увижалося в цьому якесь недобре знамення. Це гнітило гірше від біди.

Степан зрозумів настрій козаків. Але поки що мовчав. Йому цікаво було: переборють самі козаки цей острах за спиною чи він їх гнутиме й не звільнить. Він слухав.

— Погано, що ми про них не знаємо, погано, що й вони про нас теж не знають. А йдуть вони з Москви та з Казані. А там про нас доброго слова не скажуть,— говорив Іван.

— Будь-де, а зіткнутися доведеться,— наполягав Ларко; він один не звертав уваги на прострелену ікону.

— Воно—так...— знехотя погодився Федір Сукиін.

— Так-то воно так,— зітхнув Стир — аби тільки бовкнути що-небудь.— Не скрізь тільки треба самим на роги пертися. А то воно... оце... до добра теж не доведе.

— Униз підемо, у нас війська приросте, уверх — не ручаюсь,— подав голос Прон Шумливий, козак, якого визволили разінці з царицинської в'язниці — сидів там за крадіжку.

— Воно — так...— сказав знову Чорноярець.

— Скисли! — вигукнув прикро вражений отаман. І передражнив осавулів:—"Воно — так", "Воно — та-ак".— Помовчав і, повернувшись, заговорив спокійніше: — Мій це гріх — я вистрілив. Я ж не цілив у лоба їй, ненароком вийшло... Що ж тепер — і будемо сидіти, як сичі? Закрптилку прострелив!..— Степанів голос зміцнів.— А як дзвонити почнуть на всю Русь — проклинати? Куди побіжите? Ех, друзі мої, порадники...— Степан обвів очима "порадників", зітхнув: чи то й справді ніхто з них не вселяв йому щасливої віри, чи то прикинувся, що самі тільки гіркі й небезпечні думки обсіли раптом його, коли він уважно подивився на сподвижників своїх.

— Незвично, Степане, через те й... боязко,— захотів пояснити Іван Чорноярець свій та інших стан.— Не щодня ж ти їх прострелюєш, оці... закоптилки.

— Ти куди зібрався, Іване? — перебив нетерпляче отаман.— Куди пішов?

Іван через простодушність не зрозумів запитання. Мовчав. Дивився на Степана. І Степан дивився на нього. Ждав. Дуже хотілося йому, щоб Іван сказав: "На Русь пішов, на бояр", і тоді Степан на це гахнув би чимось сильним, вагомим — він, видно, приготував — чим.

— Га?

— Не збагну тебе,— зізнався Іван.— Нікуди ще не пішов, сидимо ось, гадаємо — куди.

— На бояр, батьку! — вискочив кмітливий Стир. Він сидів на покуті, якраз під простреленою Божою Матір'ю.— На Русь!

— А-а! Он ви куди!..— з готовністю повернувси до нього Степан.— А хто ж там, на тій Русі, нехристи?

— Хрещені, як же...

— То якого ж ви диявола? Ненароком прострелив ікону, а в них уже й жижки затремтіли. А коли вони, бояри, візьмуть та хресний хід перед нашим військом учинять? А вони учинять — бог же їхній. Візьмуть та з іконами вперед вишлють? Що ж ми?

— Як це — бог їхній? — не зрозумів Стир.

— А чий? Твій, чи що?

— Наш теж... Ісус же.

— Бог, може, й наш, та попи — їхні. А за кого попи, за того й бог. Ніби ти не знаєш, старий чоловіче! Не надивився за своє життя?.. Ось я й питаю: візьмуть вони і вийдуть навстріч нам з іконами? Як тоді?

Осавули мовчали. Становище, в яке поставив отаман козацьке військо, нелегке. Незрозуміло, як тоді? Не було ніби такого. Щось не пригадували козаки, щоб коли-небудь...

— Не було такого ніколи,— сказав Іван.

— Не було? — озлоблявся Степан.— Буде! Це легко зробити, це не воювати. Ось — винесли. Як ми тоді, я питаю? Ну?

— Давайте про діло говорити! — ухилився був Ларко Тимофєєв.— Про ікони якісь затіяли...

— Це — діло! — сердито сказав Степан. І стукнув кулаком об стіл.— Я питаю: як бути, коли бояри й попи...

— А хто нас веде?! — теж раптом озлився Аарко.— Степан Разін, я чув? Ось я й питаю Степана: як нам тоді бути, Степане?

— Ти не вали все на мене. Я вас питаю! І велю відповідати: як бути?

Раптом двері відчинилися, і ввійшов Матвій Іванов.

Всі оглянулися... Сторопіли: ніхто не ждав такого.

Матвій з незбагненною сміливістю прямо йшов до столу й дивився на отамана. Навіть насмішкувато дивився.

— Загадки загадуєш, отамане, а відповіді не знаєш. А заговорив ти про найголовніше... Ось послухайте, як бути.— Матвій серйозно оглядів усіх. Особливо значуще подивився на отамана. Взагалі, здається, Матвієві подобалося повчати. Так подобалося, що він і страх забув.— Тут вас, козаки-отамани, можуть легко піймати. Вишлють на вас жінок, та дідів, та мужиків дурних з іконами... Та коли й не вишлють, а накличуть спочатку на вас огуду божу: і вийде, що ви — вороги людям, а веде вас сам сатана під виглядом Стеньки Разіна... А йдете ви — всіх убивати й різати. Ось де лихо! Тут вам і кінець. З військом воювати можна, військо можна здолати, народу не здолаєш. Татарин — не цей татарин, а той, давній,— він сильніший за вас був, а застряв: з народом пішла війна. Пропаще діло.

— Яка ж відповідь? На загадку... Ти знаєш? — запитав Стир, украй зацікавлений.

— Знаю. Через те й зайшов... Може, батько і вб'є мене опісля, але не підказати вам — це був би мій гріх. Скажу, потім робіть як знаєте. Відповідь така, козаки-отамани: треба вам попереду попів і бояр розказати мужикові: ідете ви робити боже діло. Як Христос учив? Швидше верблюд пролізе через вушко голки, ніж багатий попаде в рай. Оце і все: піднялися проти багатих, а бідних ідемо заступити від гнобителів... Ось. Нас, мовляв, може, сам господь бог послав.

— Це ми й без тебе знаємо, як казати,— мовив Ларко єхидно.— Ненець знайшовся...

— Ви знаєте, треба, щоб мужик теж знав. Оце я й хотів сказати.

— Усе? — спитав Степан, якось чудно глянувши на Матвія, чи то дивуючись з цього чоловіка, чи милуючись весело.

— Все. Запам'ятайте, що сказав. А то вам погано буде.

— Спаси боже! Як не запам'ятати... Тепер я зроблю те, чого не зумів недавно.— Страшно насупивши брови, Степан потяг із-за пояса пістоль... Ус миттю розвернувся й ногою загріб табуретку під Степаном. Табуретка вилетіла; Степан упав. І, сидячи на підлозі, навів пістоль на Уса...

Ус пополотнів. Але жоден м'яз не здригнувся на його доброму обличчі. Він дивився на Степана. Вихопити свого пістоля він все одно не встиг би... І він ждав. На його могутній покраяній зморшками шиї спухала поштовхами товста, синювато-багрова жила, наче скрикувала про життя.

Степан підвівся. Сунув пістоль за пояс,

— Там же кулі нема,— сказав нехотя.— Витріщили

очі... Погратися не можна з дурнями.— Видно, йому самому огидною стала ця "гра" — набридло: цілий

ранок сьогодні він тільки те й робить, що хапається й хапається за пістоль. Сам як дурень зробився.— Попливли далі.— Степан підняв табуретку, сів, глянув на двері...

Матвія в приказній хаті вже не було. І ніхто про нього більше не нагадав, не сказав нічого. Ранок якийсь кособокий видався; ранок же який —— переможний, а все чимось та затьмарюється.

— Далі, то й далі,— безтурботним голосом мовив Ларко.

— Куди ж пливемо?

— Тільки одне хочу вам сказати, і затямте: все, що тут зараз сказав Матвій,— це щира правда.— Степан помовчав, щоб як слід удумалися в його слова.— Мені тільки прикро, козаки-отамани, що мужицька голова виявилася розумнішою... за ваші.— Не сказав — "за наші", сказав — "за ваші".— А я від вас добивався... Це наука вам.— Степан подумав і все-таки додав: — І мені теж. Давайте корінь копати... І ще один наказ: ми на війні, хлоп'ята, і нічого щоразу на всі боки оглядатися — то прибили кого згарячу, то... в іконку поцілили. Та як же без цього? На війні ж!.. Ви що?

Двоє козаків на невеличкому верткому човнику веслували щосили вниз за течією. Видно, старались триматися ближче до берега — до кущів. Перемовлялися сторожко.

— Скільки налічив?

— Триста набрав у голову й збився. З тисячу буде. Дванадцять гармат.

— Сміло вони... порозвалювалися, наче так і треба.

— Не знають, того й сміло.

— Хоч би остерігалися трохи...

— Не лякані ані разу.

— Воно й ми — ждемо, чи що, їх? Я чув, вони ще десь із-під Казані тільки-тільки вивернулись... А вони — ось вони, голубчики, пуза вже тут гріють.

— Де ж тепер батько?

— У приказі, мабуть? А де ж?.. Там.

— Буде діло... Звідки, гадаєш: із Москви?

— З Москви, певно. З казанськими разом. Ех, роз-гулятися-а-а! Аж слина тече. Накрити можна... як цуценят решетом.

— Дасть бог, накриємо.

Рада скінчилася; отамани, осавули розходилися з приказного дому.

— Іване, оглянь стіни,— звелів Степан.— Візьми Пронька з собою — йому тут головою лишатися. Підбирай віжки, Прон: людей даремно не кривдь, не сваволь — кругом усе вирішуйте...

Ус ішов із Степаном.

— Калган не болить? — спитав Ус просто.

— Ні.

— А то ходімо, в мене є четвертина доброго вина. У воєводи в погребі знайшли. До-бре винце!

Степан думав про інше.

— Де зараз твій Матвій? — спитав він.

— Тобі для чого? — насторожився здоровенний Ус.

— Треба побачити його...