Я прийшов дати вам волю - Сторінка 43

Не бійся, лиха не вчиню.

— Зі мною він разом. Гляди, Степане... займеш його — мене займеш. А мене за все життя ніхто жодного разу не зміг зайняти. Не знайшлося такого.

Степан з усмішкою подивився на Уса:

— А князь Борятинський... Ти як та дівка: ночувала — і забула, з ким.

Ус замовк — образився. Був він як дитина, цей Ус: зла зовсім не пам'ятав, а образитися міг надаремне... Матвій про нього сказав: "Гармата дерев'яна — тільки лякати нею".

— Не дмись, я не по злобі. Тікати і я вмію, Васю. Добре б — не тікати... Аби так зуміти...

— Для чого Матвій потрібен?

— Сподобався мені цей мужик твій. Розумний. Ти бережи його.

— Сподобався, а сам стукнути хотів... Першого ж разу.

— Налякати хотів і першого разу. Видно, натерпівся він за своє життя всякого... Га? З таких — розумні виходять. Де ж ти його взяв?

— Усе там же! — Ус весело й задирливо подивився на Степана.— Як з-під Москви тікали, там і підібрав. Пристав до нас... а кидати було шкода. Натерпівся він, справді, багато. Де тільки не бував! А розказує не все... Навіть не знаю звідки. Рязанський, мабуть... Не питав.

— Розумний мужик, справді. Ходімо мирову з ним вип'ємо. З Рязані він.

— Звідки ти знаєш?

-т— Та він сам сказав недавно. Та й по вимові чути.

— Ну, мирову? — зовсім повеселів Ус.

— Мирова, що нам з тобою, лаятись, чи як?

— Це інша річ, я не люблю лаятися. Не відставай тоді від мене, а я наддам ходи. Як зачую, де вино, так мене не вдержиш: наче вітряк, ногами махаю.

Матвій, побачивши Степана, встав з лави... Усміхнувся гірко. Але не особливо злякався. Сказав:

— Так...

— Сиди, я тобі не боярин.— Степан посадив Матвія, сів навпроти.— Мирову хочу з тобою випити.

Матвій хитнув головою:

— А я вже богу душу віддавати зібрався. Ну, мирову то мирову. Краще мирову, ніж панахидну. Так-бо? — Матвій засміявся сам, отамани не засміялися.

— Не сказав ти свого слова: як краще йти — уверх, униз? — спитав Степан, уважно й серйозно вдивляючись в обличчя аж надто цікавої йому людини.

— Ти сам знаєш не гірше за мене. Вниз.— Матвій теж прямо глянув у вічі отаманові.— Коли це справді війна, то — вниз.

— Униз.— Степан усе дивився на Матвія.— Ти ба!..

Матвій усміхнувся і з особливим зацікавленням подивився на отамана.

— Не боюсь я тебе, грізний отамане,— заявив він спокійно і навіть весело.

— Недавно ж убити тебе міг,— серйозно сказав Степан.

— Міг,— погодився Матвій.— Може, й уб'єш коли-небудь. А все одно не боюсь.

— Як так?

— Люблю тебе.

— Гм...

— Один час дуже я бога полюбив... Чого тільки з собою не робив! — мучив себе по-всякому, голодом морив... навіть на горбатій женився... Ну — полюбив, наче спокій на душі, молюсь. Пожив трохи — ні, не можу: чистісінький обман. Облишив. Ну, й більше вже — на кого ж іще надіятися? Все. А з богом ніяк не можу — не можу його всього в голову взяти, не дано. Душа, відчуваю, мертва в мене...

— А чого ж ти хочеш? Сподіваєшся ж. Чого треба?

— Хочу чого?—Матвій помовчав.— Сам не знаю. Жалко людей, Степане Тимофійовичу, ох, жалко! Навіть і не знаю, звідки вона, така жалість. У самого ж — у чому душа держиться, мізинцем звалити можна, а я кинувся весь білий світ жаліти. Таж аби тільки жалів! Ну й іди собі в монастир — жалій на здоров'я, молись. А то ж руки сверблять — теж би комусь у зуби сунути. Злюся. Просто мука, істинний Христос. І не втечеш од них нікуди, од людей, і на них дивитися — серце розривається: горе гірке виє. Он він, цар, церкви розмахнувся зводити — а що?.. А мужикові все тісніше й тісніше, уже й вибір став: або до поміщика в ярмо, або в монастирське — от і все, весь наш вихід.

— Гм... до бога хоче ближче — з церквами.

— Тепер почав я на людей надіятися, Степане. На тебе ось...— Матвій, немов схаменувшись, що сказав зайве, змовк.

— Це ти з любов'ю до мене вилетів... Я знаю для чого,— жорстко сказав Степан.

— Для чого? — щиро спитав Матвій.

— Щоб надалі не страшитися мене. Сказав: "люблю" — у мене рука не здійметься більше...

— Ти що, кат, чи як, що тобі треба обов'язково здійняти на мене руку?

— Не говори супроти.

— Ти бач який!..

Увійшов із сіней Ус із четвертиною вина.

— Ти переховав?—спитав він Матвія.— Насилу

знайшов.

— Спитав би... Я тепер і сам не від того, щоб випити.

Мирова у нас із отаманом.

— Ти все-таки не вискакуй зайвий раз із язиком,— ще порадив Степан.— А то... Сам потім побиватимусь, та пізно. Не знаєш мене...

-— Я все про тебе знаю, Степане.

Тільки налили по чарці — вбіг козак (один із тих, що пливли в човні):

— Батьку, стрільці!

— Де? —посхоплювалися всі.

— На острові, за сім верстов звідси... Із тисячу, нам здалося. Про нас не відають, гріються на сонечку, пуза повиставляли... Ми з Єрмилом неводець хотіли закинути далі від городка, підпливаємо, а їх та-ам...

— Де, який острів?

— Грошовий називається. За сім верстов, уверх.

— З тисячу?

— З тисячу. Дванадцять гармат. Про нас — ні сном ні духом: вилежуються на травичці, багаття палять...

— Зараз вони в нас повилежуються. Це ж ті, яких із Казані ждуть. Ая-яй! Клич усіх до мене! Зараз ми їх стрінемо. Тільки — нікому поки що ні слова про стрільців! Ніякого шуму! Ая-яй! — Степан мов на їжака наступив: заметушився по хаті, забігав.— Ая-яй!.. А ми байдикуємо тут, вина розпиваємо. Ну, мало нас били! Таж як могли накрити! Ні, мало, мало били ще...

Бій із стрільцями був наперед вирішений.

Степан із стругами відплив на лугову сторону. Нагірною стороною (правим берегом) пішла кіннота на чолі з Усом. На стінах міста лишилися Чорноярець і Шолу-дяк. З гармашами.

Стрільці справді не знали про перебування разінців у Царицині. І гірко поплатилися за свою безпечність.

Вони готувалися славно й мирно пополуднувати, як раптом з двох боків на них посипалися кулі — з правого берега (острівець, де стояли, був недалеко від крутояру) і з води, зі стругів.

Стрільці кинулися на свої судна. Степан дав їм сісти. Але так, щоб вони не зрозуміли, що їх заманюють у пастку: немовби це само собою вийшло...

Перед боєм Степан швидко й точно розказав, що робити кожному. І передбачив, як поведуться стрільці, котрих заскочили зненацька. Він говорив:

— Родіоновичу, бери дві тисячі кінних, підеш горою... Я перепливу на лугову сторону, підійду до них поміж островами ближче, зчиню стрілянину. Як почуєш, що я почав, виїзди на яр і смали. Вони на стружки кинуться — пливти. Я їм дам — посідають. Федоре, Фролко... Ларко, передайте, хто з нами попливе: щоб поперед мого стружка не вигрібали. Хай м'ясники посідають, хай думають, що уникнули долі своєї. Почнуть до міста вигрібати — я їм дам. Баграми не зчіплюватися, на кулі держати. Федько, Іване...

— Який же Федько?

— Шолудяк. І ти, Іване: на стіні будете з гармашами. Підпливуть на ядро — смаліть. На низ надумають утікати, ти їх стрічай, Прон. Усі добрали толку?

— Усі.

— З богом!

...Стрільці вигрібалися до міста, гадаючи, що там воєвода. Налягали з усіх сил на весла — швидше під рятівні гармати царицинських міських стін.

Позаду, на відстані пострілу, плив Степан, притискаючи їх до берега. З берега сипали кулями Усові козаки.

Це був не бій навіть, а нищення. Кулі так густо сипались на голови бідолашним стрільцям, що вони і не пробували зав'язати бій. Рятунок, на їхню думку, був у місті, вони рвалися туди.

І коли вже їм здавалося, що — все, кінець бойні, тут вона й почалася. Найжорстокіша.

Із стін міста грянули гармати. Почалася м'ясорубка. Кулі та ядра сипалися тепер з усіх боків.

Стрільці перестали веслувати, заметушилися на стругах. Деякі кидалися вплав... Але й там смерть наздоганяла їх. Розгулялася вона того дня над їхніми головами на всю згубну силу.

Стрільці заволали про пощаду. Небагатьох, хто був ближче до стругів разінців і відбивався ще й після волань про милість, стрільці застрелили самі.

Від Степанової флотилії відокремився один стружок, виплив на простір, щоб його з берега й зі стін видно було; козак начепив на багор каптан і замахав ним. Це був сигнал до відбою.

Стрілянина припинилася.

Все сталося швидко.

Стрільці зійшли на берег, збилися в купу.

Підплив Разін, з'їхав з кручі Ус.

— Що, жарко було?! — голосно запитав Степан, стрибнувши зі струга і прямуючи до полонених.

— Не доведи господи!

— Так жарко, що вже й вода не рятувала.

— По Разіна поїхали?! Ось я і є — Разін. Хто хоче послужити богові, государеві й мені, відходь он до того каменя!

— Усі послужимо!

— Усіх мені не треба. Голова, сотники, п'ятидесятники, десятники — ці нехай осюди вийдуть, ближче до мене: я з ними побалакаю.

Десятка півтора відокремилося од натовпу стрільців... Підійшли ближче.

— Усі ? — спитав Степан.— Усіх показуйте, а то потім усім гірше буде.

Ще виштовхали самі стрільці кількох.

— Хто голова?

— Я голова,— озвався високий, статечний голова.

— Що ж ти, в гробину тебе?! Хто так воює? Ти б іще заголився там, на острові! До кума на млинці поїхав, сучий сину? Дурень сировий... Військо перед тобою чи — так собі?! Усіх у воду!

Козаки кинулися в'язати стрілецьке начальство.

До Степана підійшло кілька стрільців з проханням:

— Отамане... одного помилуй, добрий був у поході...

— Хто?

— Підголовач Федір Якшин. Не кривдив нас. Помилуй, жалко...

— Розв'язати Федора! — розпорядився Степан. І, не бачачи ще, хто той Федір Якшин, гукнув — усім: — Просять за тебе, Федоре!

Відчувши можливість порятунку, кілька чоловік — десятники й п'ятидесятники — упали навколішки, заблагали:

— Отамане, змилуйся! Братці, змилуйтесь!..

Степан мовчав. Стрільці теж мовчали.

— Братці, я хіба вам поганий був?

— Змилуйся, отамане! Братці!..

Степан мовчав. Мовчали й стрільці.

— Отамане, вірою й правдою служитимемо! Змилуйся!

До Степана пробрався Матвій Іванов. Заговорив, дивлячись на нього:

— Степане Тимофійовичу...

—— Цить! Баба,— обірвав його Степан.— Я військо набираю, а не зрадників собі. Зараз усі добрими прикинуться, потім ножа в спину всадять. Не сунься.

Твердість Разіна в бойовому ділі якою була непохитною, такою непохитною й залишалася. Ніщо не могло тут звихнути його напружену душу, навіть жалість до людей,— він зціплював зуби й робив те, що вважав за потрібне робити.

Більше нікого з начальних не помилували.

— Стрільців порозпихати по стружках,— сказав Степан своїм осавулам.— Веслярами. У нас нікого не зачепило?

Осавули промовчали.