Я прийшов дати вам волю - Сторінка 45

Тоді хоч якась надія буде.

— Підвести під присягу! —ще раз сказав митрополит.— Пристрашити!..— Він теж був страшенно роздратований.— А на гвалт кричати — це ми наостанку зробимо. Зберемося в голосі й гаркнемо. Може, навіть Стеньку тим налякаємо...

Астраханці розгубилися.

Разінці йшли швидко, вдень і вночі, не зупиняючись. Для цього вперед, на один кінний перехід, під сильною охороною висилали коней, підгодовували, і на них, від-почилих, пересідали козаки. Потомлених теж підгодовували, порожнем обганяли військо й знову чекали, щоб везти козаків далі. Козаки з коней переходили в струги, відсипалися й знову сідали на коней. Громада стрімко рухалася на південь, на Астрахань. У війську панувала тверезість. За цим стежили сотники, осавули. Ніхто, й отаман теж, не мав права випити, хоч питва везли з собою багато.

Степан з усіма разом переходив з коня на струг, нашвидку їв, спав і знову сідав на коня. Був він серйозний у ці дні, не кричав, не лаявся. Так завжди було, коли він втрачав дорогу людину. Так було, коли він втратив у Персії Сергія Кривого.

Якось надвечір отаман їхав поряд з Матвієм Івановим. Розговорилися про смерть. Цілковита внутрішня свобода Разіна, повсякчасна робота розуму, неспокійна вдача — сили, які зіштовхували його з думками важкими, нерозв'язними. То він не розумів, чому цар — цар, то злився та обурювався: як це люди можуть бути підневільними і водночас — живуть, сміються, народжують дітей... То він раптом перестав розуміти смерть — людини нема. Як це? Зовсім? Що, Стир так і лежатиме тепер на високому березі Волги? Вічно? Для чого ж усе було? Для чого він жив? Смерть... Та що це, що?

— Степанку,— посміхнувся Матвій,— покійників же на землі більше, ніж живих.

— Хріновина виходить, Матвію: самі хробаки й живуть на землі? А ми для чого? Для прокорму їхнього?

— Виходить, так.

— Тьху!.. Аж бридко. А що ж ти мені про бога плів? Я забув... Ану, розкажи толком. Я, знаєш, іконку одну бачив у Соловках — Божа Мати, я її всю збагнув, усю в голову взяв. Не знаю, як тобі сказати,— збагнув. Сидить хороша, душевна християнка... як моя мати. Я нею замилувався, досі її пам'ятаю. Ну?.. Виходить, вірю я?

— Це не те, Степане Тимофійовичу.

— Що ж? А ти як хотів вірити?

Матвій пристроїв ступати свого коника в ногу з разін-ським.

— Полюбити я його хотів, бога... Не зміг — не дано: весь, видно, гріхами поточений, як трухлява колода, де вже там полюбити, чим?.. А любові нема, немає й віри, сама тільки омана. Я он на горбатій був оженився — і що? Ні собі радощів, ні... І їй теж мука. А теж — хотів полюбити. Ось, мов, ніхто не любить, а я буду. Душу її любитиму...

— Ну, і як? — сміючись запитав Степан.

— Не міг. Натужувався, натужувався — ні, нема моїх сил на те, втік. Усе кинув і — куди очі дивляться. Там і кидати... бурлака ж я. Ні, брат, душі не обдуриш.

Вони трохи відстали від інших, ніхто не заважав розмовляти. І не чудно їм було — на височенному березі Волги, верхи, ковтаючи куряву, збиту передніми,— вести цю заглиблену розмову. Та Степанові було цікаво, і Матвієві цікаво.

— Ну, а як же з богом? — хотів зрозуміти Степан.

— Теж не зміг полюбити. Якби полюбив, я й знав би, як жити,— а не можу. Думки чорні в голову лізуть. Думаю: та він сам боярин добрий, бог той. Любить, щоб перед ним тільки стелилися. А він подивиться: помогти тобі чи ні. Він іще подумає. Від таких богів на землі діватись нікуди. Ось які думки! Хіба так можна?

— А царя за що не жалуєш?

— Що? — Матвій, коли не знав, як відповісти, перепитував — збирався з думками.

— Царя, питаю, за що не любиш? Глухий, чи що?

— А ти?

— Я тебе питаю!

— А мені цікаво, як ти скажеш...

— Хитрий ти, Матвію. Всі мужики хитрі.

— А ти не хитрий?

— Чого ти зарядив: "а ти", "а ти"?.. Дятел. Я тебе питаю!

— Ти теж хитрий, Степане. Може, так і треба.

— Де це я хитрий?

— Та з царем з тим же... Не жалуєш і ти його, а як треба людей із собою підбити, кажеш: я за царя! Хух!.. За царя. За волю, Степане,— прямо, не кривити б душею. Ну, знову ж — не знаю. Тобі видніше. Погано тільки. Якось усе... наче й добре діло люди зібралися робити, а без обману — аніяк! Що за чорт за житуха така. У нас, чи що, в самих так, у росіян? Ти ось татар знаєш, калмиків — у них теж так?

— Де там я їх знаю!..— задумливо, не зразу озвався Степан.

Степанові неохота було говорити про це: велика це штука — людей підняти на тяжке діло довгої війни. За волю, за волю, за царя — теж за волю, але хай буде за царя, тільки б сміливіше йшли, тільки б не порозбігалися після першого прочухана. А там уже... там уже не їхній клопіт. За волю ж бо не дуже-то швидко піднімаються мужики: на бояр, та за царя... Так уже не терпиться їм — перед царем плазувати. І нема такої голови, яка б розтовкмачила: навіщо це людям треба?

— Така сама людина — жінка народила,— став міркувати вголос Степан.— Чого ж так повелося? Посадили одного і давай перед ним рачкувати. О!.. Подуріли, чи що? Для чого це? Цар. Що цар? Ну й що?

— Диявол його знає! Бояться. А тому — наче так і треба, наче вже він — не він і до вітру не під себе ходить. Так і повелось... А коли оперезати добряче поліном, то й ноги витягне, як я, приміром...

Степан дивився вперед — наче не слухав. Матвій замовк.

— Ну? — спитав Степан.

— Що?

— Оперезати, кажеш?

— Приклад це я тобі!.. Така сама людина, мовляв, теж туди дорога — до хробаків, а от, бач, що робиться...

— Мгм... Та ще коли приклад той вибрати важкенький — осиковий. Га?

Засміялися.

— А що Никон? — спитав раптом Степан із щирою й давньою цікавістю.— Подобається мені той піп! Вистачило ж духу з царем посваритись... Га? Як думаєш про нього?

— Ну й що?

— Як що?.. Молодець! А до нас не схилився, хрін старий. Теж, видать, хитрий.

— Навіщо йому? Він своє метикує... їм, як двом ведмедям, тісно стало в барлозі. Це з жиру, Степане: один другому ненароком на мозоль наступив. Ти б іще царя додумався з собою підмовляти...

— Ні, я таких стариків люблю. Візьму ось та й оголошу: Никон зі мною йде. Га?

— Навіщо це? — здивувався Матвій.

— Так... Народ повалить, мужики. Патріарх... найвищий піп, як Стир казав. Мужики сміліше підуть.

Матвій мовчав.

— Чого мовчиш?

— Роби як знаєш...

— А ти як думаєш?

— Знов за ножа схопишся?

— Та ні!.. Хіба я шкуродер, чи що?

— Дурість це — з Никоном. "Народ повалить". Ех, звідки знаєш ти народ! Так прямо й кинулись до тебе мужики — дізналися: Никон іде. Тьху! Піднявся волю з народом добувати, а народові ж і не віриш. Мало мужикові, що ти йому волю пообіцяв, дай йому ще й попа високого. Ну й дурень... Ходімо волю добувати, тільки я тебе попом заманю. Ні, Степане, ні царем, ні попом не треба обманювати. Дурість це.

— Цить! Заговорив!..— Степан уп'явся в Матвія суворим поглядом.— Багато! Ворох зразу вивалив... Розумака.

Матвій, не довго думаючи, підстьобнув коника й поскакав уперед, зник у лавах кіннотників.

Степан обігнав усіх, звернув убік з дороги, зупинився. Почекав, поки над'їдуть осавули.

— Діду! — окликнув він діда Любима. Коли Любим під'їхав, спитав: —Є в тебе хлопець проворний?

— У мене всі проворні.— Дід Любим підвівся в стременах, став когось видивлятися серед кінних.— Для чого тобі? Можу всіх погукати: сам вибирай — усі молодці славні.

До них підвернули осавули, скупчилися.

— Мені всіх не треба. А одного знайди — в Астрахань поїде, до Івашка Красуліна.

— Гумагу? — здогадався Любим.

— Ніяких гумаг. Узяти все втямки, і до пори до часу нехай усе вмре.

Мимо йшла та йшла кіннота. Із Степаном здоровкалися; він кивав головою, залюблено вдивлявся в своїх козаків.

— Здоров, батьку!

— По чарчині б, Степане Тимофійовичу!.. Горлянки — теє, дере... Куряву б сполоснути!

Степан задумливо мружив очі. Раптом він угледів когось.

— Макея Федоров!

Молодий козак (отой картяр) притримав коня.

— Я?

— Ти. їдь сюди.

Макся під'їхав. Степан усміхнувся на хлопцеву розгубленість.

— Чого ж не здоровкаєшся! Не впізнав, чи що? Я ось тебе впізнав.

— Здоров, батьку!

— Здоров, синку. Як, у карти старих обігруєш?

— Ні! — випалив Макся. І зашарівся.

Степан і осавули засміялися.

— Чого ж ти відпиратися кинувся? Старого обіграти— це треба вміти. Вони хитрі.— Степан зіскочив з коня.— Ходи-но сюди.

Макся теж спішився і відійшов з отаманом убік. Той довго йому щось утлумачував. Макся кивав головою. Потім Степан обійняв хлопця, поцілував і одпустив.

Макся, щасливий і гордий, нікого не бачачи довкола, скочив на коня і з місця взяв у мах.

Кіннота все йшла та йшла.

Степан теж сів на коня, пустив його тихою ступою. Осавули — за ним.

Степан раптом обернувся, покликав:

— Іване, знайди Матвія Іванова. Пришли до мене.

Осавули перезирнулися... Не подобався їм цей Матвій Іванов — баба якась, та ще й балакун. Іван послав козака знайти Матвія, а сам під'їхав до Степана, трохи потіснив його коня вбік.

— Степане... козаки наказали виговорити тобі...

— Ну. Слухаю.

— Цей Матвій... він, видно, гарний чоловік, але ти прямо милуєшся з ним на очах у війська. Ображаються козаки...

— А ти ні?

— Га?

— Тобі, кажу, теж прикро, що я гомоню з мужиком? І Що ви сьогодні, поглухли, чи що, всі?

— Та гомони на здоров'я! Заведи в намет, там і гомоніть... Тільки гляди, аби не став він з толку збивати...

— З якого?

— Ну... мало що в них на думці. Хто їх знає, тих мужиків. А він он який балакун!

— Ти прямо, як за дівкою, за мною пильнуєш.— Степан усміхнувся.— Смішний ти, Іване... Не бійся, він мене з толку не зіб'є.

— Та я не боюсь...

— І не ображайтесь. Ума-розуму отаман набереться — кому від цього гірше? Усім краще буде.

— Од нього — ума-розуму? — здивувався Іван.— Господи...

— Од нього. Не дивись, що непоказний,— усе кме-Тить. Ти, Ваню, таких не відтручуй од себе. У нього он у чому душа держиться — а вона болить за всіх, розумна душа. Не ображайте його.

— Ніхто його не ображає.

— Мені батько розказував про діда, батька свого... здоровий був, пошуміти любив, Стир знав його. Кому завгодно боки намне, а каліку якого-небудь додому приведе, нагодує, напоїть, ще й з собою спати покладе. Мені всіх убогих та бездомних теж жалко... Та ще коли б'ють їх...

— Хто його б'є?

— Я не про Матвія. Та й про нього! Б'ють таких, Іване! Не чуємо ми — стогін стоїть по селах та по містах. І такі ж, росіяни...