Я прийшов дати вам волю - Сторінка 48

гріх. Чого ж вам не вистачало?

— Зі мною не самі козаки, що, не бачиш? У мене тут усяких...

— Ви ж затіяли.

— Затіяли ви, князю. Не тікали б вони до нас та не розказували, як ви їх там... Собаки! — зірвався Степан на крик.— Стоїть тут рота роззявляє: "ви", "ви-и"... А ви?! Он де ваше місце! — Степан показав.— На дні! Теж туди захотів? Жалість свою випинає стоїть... У вас її зроду не було.

Тепер князь замовк, не хотів більше ні заперечувати, ні запитувати.

Коли розправилися з ненависними, зійшли всі на берег... Кінні теж позлазили з коней. Стали табором і радили раду. І круг ухвалив: "Брати приступом Астрахань".

Рано-вранці, коли ще митрополит служив утреню, прибігли в храм поперелякувані вартові стрільці.

— Чого ви?

— Лихо, святий отче! Стояли ми на варті біля Пречис-тенських воріт, і перед досвітком було нам чудо: отверз-лося небо і на місто посипалися іскри, мов з печі. Багато!..

— Сіє видіння сповіщає, що проллється на нас фіял гніву божого,— сказав митрополит. І заквапився до воєводи. У вирішальні й небезпечні хвилини життя тверезий старик вірив більше сильному.й мудрому — тут, на землі. Біда тільки, що Прозоровський — і не сильний, і не мудрий — сириця, митрополит розумів це, але більше йти нікуди.

— Лихо,— зітхнув воєвода, вислухавши розповідь митрополита про чудо.— Господи, на тебе одного надія. Укріпи місто.

Увійшов піддячий Алексеев.

— Чував про чудо? — спитав його воєвода.

Алексеев глянув на Прозоровського й скривився:

— Це чудо — не чудо. Он чудо, в дворі. Ото чудо!

— Що там? Хто? — підхопився воєвода.

— Стрільці.

— Грошей просять?

— Хіба просять?! Так не просять. За горло беруть!

— Святий отче, я зберу скільки зможу, решту доклади ти. Бо не минути нам лиха.— Воєвода розгублено і з досадою дивився на митрополита.— Рятуймося.

— Скільки ж треба? — спитав той.

— Скільки є, стільки й треба. Звели і Троїцькому монастиреві не поскупитися — заради їхнього життя.

— Шістсот карбованців знайду,— сказав митрополит — Зо дві тисячі монастир дасть. Ти наперед хочеш дати? Треба дати.

— Треба, отче, нічого більше не вигадаєш. Як не крути, а все одно — треба. А то самі візьмуть. Чим зупинимо? Львова, як на гріх, немає. Де ж вони поділися? Чи не лихо з ними яке? Царице небесна, матінко!.. Тугу смертну чую. Казав тоді: не пускати Стеньку оружного! Ні, пустили...

— Та хто ж пустив? — озлився Алексєєв.— Усі разом і пустили. Узялися тепер один на одного звалювати...

— Платити, платити стрільцям,— розпачливо й гірко сказав Прозоровський.— Скільки є, все віддати. Все! Не жадувати. Один раз пожадували...

— Тільки ж ти перед стрільцями не показуй такого поспіху — з платнею,— порадив митрополит.— Статечнішим будь, не метушись.

— Статечнішим... З голим задом будеш статечнішим.

...Стрільці великим натовпом стояли на майдані перед

приказною палатою. Вигукували:

— Де воєвода?! Хай до нас виходить!

— Чого ми служитимемо без грошей?

— Служити — ще нічого! На забій іти невигідно.

— У нас ні грошей, ні запасів немає, пропадати, чи що?!

Хай дає платню!

Вийшов воєвода, поздоровкався із стрільцями. Стріль-'ці промовчали на привітання.

— До цього часу, діти мої,— заговорив воєвода,— казни великого государя до мене не прислано...

— Пропадати, чи що?!

— Але я дам вам свого скільки можу! Дамо вам із скарбниці митрополита; Троїцький монастир теж допоможе. Тільки ж ви не дайте взяти нас боговідступникові й зрадливцеві. Не піддавайтесь, брати й діти, на його зрадницьку принаду, постійте доблесно й мужньо проти його лиходійської сили, не шкодуючи життя свого за святу соборну й апостольську церкву,— і буде вам милість великого государя, яка вам і на думку не спаде!

Похмурі, непроглядно чужі обличчя стрільців. Ні, це не опора в біді смертельній, ні. Нічого і втішати себе марно.

Воєвода, митрополит, іноземці-офіцери розуміли це.

— Пан... Іван Семеновічш,— заговорив Бутлер від імені найближчих своїх, що стояли тут же на ганку.— Мі просить пофернуть наш сфобода, котрий нам дан, колі мі прийшоф на цей берег. Мі пофинні фіконувать інший накас царська феличність... Мі будем їхать Персія.

— Іди ти к дияволу,— неголосно сказав воєвода.— Втікати зібрався? — І повернувся до Бутлера: — Зачекати треба, капітане! Служба цареві тепер тут буде. Тут! Устигнете в Персію.

— Чшому? Мі пофинні Персія...

— Отут буде і Персія, і Туреччина, і... чорт з рогами. Не можна нас кидати. Не можна! Недобре так! Не по-божому!

— Бути лихові,— сам собі сказав митрополит.— Щури побігли. Ну, держись, Астрахань! Це вам не Заруць-кий, це сам сатана йде. Пресвята Мати Божа, укріпи хоч цих людей, дай сили, царице небесна, матінко. Треба стояти!

Скликавши духовенство, митрополит улаштував хресний хід навколо всього Білогорода. Вийшло урочисто й печально; всі розуміли: лихо неминуче, старалися від душі.

Попереду несли ікону Божої Матері; прекрасний лик Матері, яка пригорнула до себе немовля, вселяв у душі людей святий жах далекої страти на горі.

Обходили довкола стіну.

Щоразу, як процесія доходила до воріт, служився молебень.

Прозоровський з військовими оглядали міські укріплення. Обійшли також стіни, оглянули гармати, порозводили по бійницях і по стрільницях стрільців з рушницями, з бердишами, з рогатинами, порозставляли гармашів, затинників біля затинних пищалей; біля всіх воріт поставили ворітників. Щоб припинити всякий зв'язок міста із зовнішнім світом, звеліли позавалювати всі ворота цеглою.

На стінах товклися не тільки стрільці, гармаші й за-тинники, а й посадські — хто з пищаллю, хто з самопалом, хто з сокирою або списом, а інші з камінням. Понаносили купи дров, наливали у великі казани воду — щоб потім, під час штурму, кип'ятити її й прямо з казанів лити зверху на обложників.

Однак великого пожвавлення не помітно; з тривогою і з неабиякою цікавістю поглядають із стіни вдалину.

— 1 ільки не бійтеся, хлоп'ята! — підбадьорював воєвода.— Нічого вони з нами не зроблять. Посидимо щонайбільше з тиждень. А там військо надійне: гінці наші зараз до Москви під'їжджають...

— А де ж це князь Семен? — запитували воєводу.— Які вісті від нього?

— Князь Семен... Він прийде! Гінців на Москву ми надійних послали, бистрих — скорю добіжать. Постійте, діточки, за царя і церкву святу, не дайте лиходієві учинити розбій — цар і господь не зоставлять вас.

Військо Разіна стало на урочищі Жарені Бугри — уночі приготувалися штурмувати Астрахань.

А вже й скрадалася ніч, сутеніло.

Степан був спокійний, навіть веселий, дивний... Вогнищ не велів розкладати, ходив потемки з осавулами серед козаків і стрільців, неголосно говорив:

— Ну, ну... Страшнувато, хлопці. Кому ще страшно?

З пітьми озивалися — теж весело, неголосно:

— Годі тобі, батьку!.. Чого?

— А стіни? Чого... Подушками, чи що, звідти кидатимуться? Це ви... не храбруйте поки що: можна гриб з'їсти, та треба за ним полізти.

— Бог дасть, батьку!..

— Бог дасть, хлоп'ята, бог дасть... Воно й обмирати загодя — негоже, справді. Звичайно, стіни високі, та ми лазити вміємо. Еге?

Чи розумів Степан, що треба йому отак походити серед своїх, поговорити, чи й зовсім не думав про це, а хотілося самому подати голос, та й тільки, послухати, як озиватимуться,— та саме вчасно він затіяв цей обхід, дуже це вийшло добре, доречно. Голос у Степана грубий, сильний, а коли він не горлає, не злиться, голос його — рідний, розумний, милий навіть... Він наче все підсміюється, та відчувається, що — люблячи, відверто, без потайного образливого умислу. Красивий голос, уся душа його в ньому — велика, сильна. У кого душа з перевивом, там голос непростий, плетений, там теж буває красиво, але завжди підозріло. Тільки нелукава душа вчувається в голосі виразно і просто.

— Ну, все готове? — спитав Степан осавулів, коли зовсім стемніло. Вони стояли купкою на краю лобастого пагорба; знизу, з мокрої долини, тягло сирістю; мирно кумкали жаби.

— Готове.

— н ічка ж підгодила...— Степан помовчав, подихав вільно вологим повітрям болітця. І став розказувати свій задум.

Говорили всі тихо, спокійно.

— Ми з тобою, Іване, підемо Болдинською протокою, Федір з Василем прямо полізуть. З протоки ми звернемо в Черепаху...

— Угледіти б її, ту Черепаху...— сказав Іван.

— Пошли вперед, хто знає... він нам мигне вогником.

— Ну?

— З Черепахи ми з Іваном запливемо в Кривушу, там не промажемо, там я знаю, і ми опинимося з південного боку городка: нас там не ждуть. А ви, Василю, Федоре, як підступите до стіни, то мовчіть поки що.

А коли почуєте наш "нечай", валіть із шумом. Де-небудь та перемахнемо... Раніше за нас тільки не лізьте: треба з усіх боків оглушити. З богом, хлопці! Візьмемо городок, ось побачите.

15

Тягучу тишу ночі розірвали дзвони. Задзвонили всі дзвіниці астраханські: козаки пішли на приступ.

— Дерзайте, браття й діти, дерзайте мужньо! — голосно говорив воєвода, оточений стрілецькими головами, дворянами, дітьми боярськими, піддячими й приказ-ними.— Дерзайте! — повторював воєвода, одягаючись у панцир.— Нині настав слушний час за великого государя постраждати, доблесно, навіть до смерті, сподіваючись на безсмертя й великі нагороди за мале терпіння. Коли тепер не постоїмо за великого государя, то всіх нас спіткає дочасна смерть. Але хто хоче, в надії на бога, одержати блага й утіхи зі всіма святими, той постраждає з нами в цю ніч і в цей час, не схиляючись на принади боговідступника Стеньки Разіна...

Це скидалося у воєводи на довгу молитву. Його погано слухали; озброювались хто як, хто чим. Воєводі підвели коня, критого попоною. Він не сів, пішов пішки до стіни. Коня навіїцось повели слідом.

— Дерзайте, діти! — повторював воєвода.

— Раді служити великому государю вірою і правдою, не шкодуючи живота, навіть і до смерті,— якось дуже вже спокійно озвався голова стрілецький Іван Красулін.

— Куди він ударив, розбійник? — спитав його воєвода.

— На Вознесенські ворота.

— Туди, діточки! Дерзайте!

Сурмили сурми до бою, бевкали дзвони; там і тут чулася стрілянина, і наростав зловісний шум розпочатого штурму.

— І ніч же вибрали розбійницьку. Нічогісінько не видно... Паліть хоч смоляки, чи що! — звелів воєвода.

— Смоляків! — підхопили в пітьмі різні голоси.

Біля Вознесенських воріт — стрілянина з обох боків,

але не надто густа.