Я прийшов дати вам волю - Сторінка 51

— Роззяв рота, Сьомко. Дивись!.. Дивись, сучий сину! Де так роблять?! Може, в тебе в палатах? Ну, милосердний козел?! — Степан щосили трусонув Иосифа.— Всю Русь на карачки поставили з вашими молитвами, в гробину вас, у три господа бога мать!.. Мужик слова сказати не смій — ви тут як тут, ряси смердючі! Молись Альощиному Ісусові! — Степан вихопив із-за пояса пістоль.— Молись! Альошко, підстав йому свого Ісуса.

Альошка підстрибав до митрополита, притулив перед ним іконку до стіни.

— Молись, уб'ю! — Степан підняв пістоль.

Митрополит плюнув на іконку.

— Убивай, лиходію, мучителю!.. Карай, пес смердючий! Будь ти проклятий!

Степана пересмикнуло від цих слів. Він зціпив зуби... Пополотнів.

Матвій упав перед ним на коліна.

— Батьку, не стріляй! Не спокусись... Він — хитрий, він навмисне хоче, щоб народ відлякати од нас. Він — старий, йому вже й так помирати скоро... він хоче муки прийняти! Не вбивай, Степане, не вбивай! Не вбивай!

— Сука продажна,— втомленим, трохи захриплим голосом сказав Степан, засовуючи пістоль за пояс.— Іуда. Правду тобі сказав Никон: Іуда ти! Чоботи цареві лижеш... Не богові ти раб, цареві! —Степана знов охопила лють, він не знав, що робити, куди подітися з нею.

Иосиф ревно клав перед Богородицею земні поклони, шепотів молитву, на отамана не дивився.

Степан тужливо оглядівся довкола... Подивився на митрополита, ще оглядівся... Раптом підбіг до іконостаса, вибив ікону Божої Матері й закричав на митрополита, як у бою:

— Не бреши, собако! Не брешіть!.. Якби знав бога, хіба б ти зобидив каліку?

— Батьку, не треба так...— ахнув Альошка.

— Бий, ріж, рубай усе,— смиренно сказав Иосиф.— Дурень ти, дурень заблудлий... Що ти робиш? Не її ти вдарив.— Він показав на ікону.— Свою матір ударив, пес.

Степан вирвав шаблю, підбіг до іконостаса, кілька разів рубонув з плеча виті позолочені стовпчики, та сам, видно, жахнувся... постояв, важко дихаючи, глянув сторопіло на шаблю, наче не знав, куди подіти її...

— Господи, прости його! — голосно молився митрополит.— Господи, прости!.. Не відає він, що коїть. Прости, господи.

— Ух, хитрий старик! — вихопилось у Матвія.

— Батьку, не треба! — Альошка заплакав, дивлячись на отамана.— Страшно, батьку...

— Прости йому, господи, що підняв руку, — не відає він...— Митрополит дивився вгору, на розп'яття, і хрестився безперестану.

Степан кинув шаблю в піхви, вийшов з храму.

— Хто породив його, цього недолюдка?! — тужно крикнув митрополит, дивлячись услід отаманові.— Не могла вона його приспати грудного в постелі...

— Цить! — закричав раптом Матвій.— Ворона... Туди ж — із прокляттям! Поверни його на себе, прокляття своє, безстиднику. Посіпако... Руки короткі — проклинати! На себе оглянься... Никона ви як?.. А, мабуть, язики не повідсихали,— живі-здорові, жебраки.

Похмурий ішов Степан крізь гульбище, яке розмахнулося вшир. Козаки й астраханці на всю губу гуляли. Побачивши отамана, загорлали з усіх боків.

— Будь здоров, батечку наш, Степане Тимофійовичу!

— Дай тобі, боже, багато літ бути живим і здоровим, заступнику наш!

— Слава батечкові Степанові!

— Слава вольному Донові!

— З нами чарку, батьку?

— Гуляйте,— сказав Степан. І ввійшов у приказну палату.

Там на столі, застеленому дорогим килимом, лежав мертвий Іван Чорноярець. Івана вбили в нічному бою.

Нікого в палаті не було.

Степан важко опустився на табуретку в головах у Івана.

— Ось, Ваню...— сказав. І задумався, дивлячись у вікно. І сюди, в кам'яні покої, допліскувалось гучне свято.

Довго сидів так отаман — немов прислухався до свята, і нічого не чув.

Рипнули двері... Увійшов Сьомко Різаний.

— Що, Сьомко? — спитав Степан.— Не туляється? Сьомко промугикав щось.

— Мені теж не туляється,— сказав Степан.— Навіть пити не можу. Місто узяли, а радощів... немає, не можу анітрохи в душі нашкребти. Ось як буває.

І знову довго мовчав. Потів спитав:

— Ти в бога віриш, Сьомко?

Сьомко ствердно кивнув головою.

— А віриш, що ми затіяли добре діло? Бач, піп галасує... бога топчемо. Хіба ми бога ображаємо? У мене на бога злості немає. Бога топчемо.. Та чому ж? Як це? Як це ми бога топчемо? Ти не думаєш так?

Сьомко похитав головою, що — ні, не думає так. Але його непокоїло щось інше — те, з чим він прийшов. Він став мугикати, показувати: показував хрест, робив страшне обличчя, став навіть на коліна... Степан не розумів. Сьомко підвівся й дивився на нього безпорадно.

— Не второпаю.. Ану, ще,— попросив Степан. Сьомко показав бороду, митру на голові — і на храм,

звідки він прийшов, де й довідався про щось важливе, жахливе.

— Митрополит?

Сьомко закивав, замугикав ствердно. І все пояснював: митрополит щось зробить.

— Каже? Ну... Що ж митрополит? Що він, козел? Дається там, мабуть? Нехай...

Сьомко показав на Степана.

— Про мене? Еге? Дається? Ну й чорт з ним! Сьомко впав на коліна, заніс над головою хрест.

— Хрестом уб'є мене?

— Мме... е-е...— Сьомко заперечливо затряс головою. І ще пояснив: щось страшне зробить із Степаном — митрополит зробить.

— А-а!.. Прокленуть? У церквах прокленуть?

Сьомко закивав ствердно. І запитливо, з тривогою вп'явся очима в Степана.

— Зрозумів, Сьомко: прокленуть на Русі. Ну й... нехай проклинають. Не біда... А Івана тобі жаль?

Сьомко показав, що — жаль. Дуже... Подивився на Івана.

— Сиджу ось, не можу повірити: невже Івана теж немає зі мною? Він мені братом був. Він був хороший... Жаль.— Степан помовчав.— Винищимо всіх бояр, Сьомко, тоді легко нам буде, легко. Цар заноровиться — царя під зад, свого знайдемо. Люди хоч відпочинуть. Скрізь на Русі козацтво заведемо. Отак... Це по-божому буде. Ти женитися не хочеш?

Сьомко здивувався й показав: ні.

— А то б оженили... Першу-ліпшу красуню боярську обвінчаю з тобою. Наглянеш, скажи мені — весілля справимо. Піди поклич Федора Сукніна.

Сьомко пішов.

Степан підвівся, почав ходити по палаті. Зупинився над небіжчиком. Довго вдивлявся в нерухоме обличчя друга. Поторкав навіщось його лоб... Поправив на грудях руку, сказав тихо, як останнє заповітне напучення:

— Спи спокійно, Ваню. Вони за це кров'ю заплатять.

Прийшов Сукнін.

— Піди до митрополита в палати, візьми старшого сина Прозоровського, Бориса, і приведи до мене. Вони там з матір'ю.

Сукнін пішов був виконувати.

— Стій,— ще сказав Степан.— Візьми й другого сина, меншого, і обох повісь за ноги на стіні.

— Другий же зовсім малий... Не треба, може.

— Я кому сказав! — гаркнув Степан. Та подивився на Федора — в очах не злоба, а благання й сльози стоять. І сказав тихо й непохитно: — Треба.

Сукнін пішов.

Увійшов Фрол Разін.

— Там Васько розходився... Про тебе в шинку горлає що попало.

— Що горлає?

— Він, мовляв, Астрахань узяв, а не ти. І Царицин він узяв.

Степан гірко скривився, як від полину; накульгуючи, швидко підійшов до вікна, подивився, вернувся... помовчав.

— Дурень,— сказав він.— Здорово п'яний?

— Ледве на ногах...

— Хто з ним? — Степан сів у дерев'яне крісло.

— Всі його... чуприндирі, танбовці. Трохи Івана Красуліна не зарубав. Той хотів його приструнчити...

Степан підхопився, швидко пішов з палати.

— Ходімо. Зараз він у мене Могилів візьме.

Але в палату назустріч йому теж рішуче й швидко ввійшов Ларко Тимофеев, уштовхнув Степана назад у покої... Люто вп'явся отаманові в очі.

— Якщо ти думаєш,— заговорив Ларко, роздуваючи ніздрі,— що ти один тільки відповідаєш за нас, то ми так не думаємо. Настругав іконок?!

Степан розгублено, не встигнувши ще заслонитися гнівом як щитом, дивився на осавула.

— Ти що, здурів, Ларко? —спитав він.

— Я не здурів! Це ти здурів!.. Ікони кинувся рубати. А митрополит їх усім показує. Кличе в церкву й показує... Замість свята... горе вийшло: злякалися всі, дай боже ноги — з церкви. На нас дивитись бояться...

До Степана тільки тепер дійшло, як несподівано й точно вдарив митрополит: адже він зараз нажене на людей страху, відверне їх, багатьох... О, проклятий, мудрий старик! Оце дав так дав.

Степан сів знову в крісло. Подивився на Ларка, на брата Фрола... Хитнув головою.

— Що робити, хлопці? Не подумав я... Що робити, кажіть? — заквапив він.

— Замкнути церкву,— підказав Фрол.

— Як замкнути? — не зрозумів Ларко.

— Зовсім замкнути... не пускати туди нікого.

— Га? —скинувся з надією Степан.

— Ні... бачили вже,— заперечив Ларко.— Так гірше.

— А як? — трохи не в один голос запитали Степан і Фрол.— Як же? — ще спитав Степан.— Порозбігаються ж, справді.

— Сам не знаю. Вийди на ганок, скажи: "Згарячу, мов, я..."

— Ну,— несхвально сказав Степан.— Це що ж... Звісно, що згарячу, але ж — ікони! А там мужики: послухати послухають, а вночі все одно потай потягнуться. Де Матвій? Ану, Фроле, знайди Матвія.

— Е-е! — вигукнув Ларко.— Давай так: я миттю знайду ченця якого-небудь, навчу його, він вийде і всім скаже: "Там, мовляв, митрополит ікони понищені показує: мовляв, Стенька порубав їх — не вірте: митрополит сам примусив порубати їх, а звернути на Стеньку". Га?

Брати Разіни, здивовані швидким вивертом безсоромного Ларка, мовчки дивились на нього. Осавул міркував, ніби в ненависний дім скрадався: знав, де ступити нечутно, як пристукнути господаря і де вискочити у разі біди,— все знав.

— Де ти такого ченця знайдеш? — спитав Степан перше, що спало на думку; Ларко часто його дивував.

— Господи!.. Знайду. Що, ченці жити хіба не хочуть? Усі жити хочуть.

— Іди,— сказав Степан.— Іди зупини митрополита вредного.— Дав я з ним маху.

— А ти потім вийдеш і присоромиш митрополита привселюдно. Скажи: "Ай-яй, старий чоловік, а такий наклеп на мене..."

— Ні,— заперечив Степан,— я не піду. Сам присором його гарненько. А батько, скажи всім, п'яний лежить. Ні, не п'яний, а... кудись пішов з козаками. Знайди, знайди скоріше ченця, надавай йому всякої всячини — хай розголосить усім, що ікони рубав. Гарна в тебе голова, Ларко. Не п'єш, ото вона й думає добре. Молодець. Ой, як я сплохував!

Тверезий Ларко і з ним Фрол пішли залагоджувати діло. Ларко замолоду трохи не на смерть отруївся "сивухою" і з того часу не міг пити. Мучився через це — сором діймав, але ніяка сила не могла змусити його випити хоч ковток вина: пробував — одразу все вилітало назад, опісля був скрегіт зубовний і страждання. Так і жив — мерином серед жеребців донських. Може, через те й злостився зайвий раз.

— Ми з Федьком Шолудяком соромитимемо митрополита,— сказав спритний осавул Фролові,— а поки що ченця пошукаємо...