З холодним серцем - Сторінка 20

А втім, він і сам помалу розвалювався. Найдешевші кімнати були на горищі, то отам я й жив. І там-таки жив той негр. Його звали Кінг, і в місті він спинився тимчасово. На горищі нас мешкало тільки двоє — він і я, та ще мільйони тарганів. Той Кінг був не дуже молодий, але він працював на будівництві доріг і взагалі на вільному повітрі, отож статуру мав дай боже. Він носив окуляри й багато читав. Дверей він ніколи не зачиняв, і я щоразу, як проходив, бачив його на ліжку майже голого. Він тоді не працював: казав, що відклав з останньої роботи трохи грошей і хоче відпочити. Отож і лежав собі в ліжку, читав, обмахувався віялом та цмулив пиво. Читав він усіляке казна-що — гумористичні книжечки, ковбойські історії. А загалом хлопець був непоганий. Інколи ми вдвох пили пиво, а одного разу він позичив мені десять доларів. Отож я не мав причини його кривдити. Та якось увечері ми сиділи на своєму горищі, задуха була така, що не заснути, і я сказав йому: "їдьмо, Кінгу, прокатаємося". В мене тоді була старезна машина, я пофарбував її в сріблястий колір і охрестив "Срібною примарою". І ми поїхали. Заїхали далеко, аж ген у пустелю. Там було не жарко. Ми спинились і знову взялися до пива. Потім Кінг вийшов з машини, а я за ним. Він не бачив, як я взяв той ланцюг. Велосипедний ланцюг, він лежав у мене під сидінням. Сказати правду, я й у гадці не мав нічого такого, доки не почав. Я оперіщив його по обличчю. Розбив окуляри. А тоді вже молотив без упину... Потім я нічого не відчував, анічогісінько. Я покинув його там і більше ніколи про нього не чув. Мабуть, ніхто його й не знайшов. Хіба що стерв'ятники...

В тій історії була частка правди. Перрі таки знав у Лас-Вегасі негра на ім'я Кінг. Але якщо той і помер, Перрі був до цього непричетний, бо ніколи не зачепив його й пальцем. А найімовірніше, що той Кінг і досі лежав собі десь на ліжку, обмахувався віялом і цмулив пиво...

І ось тепер Дік запитав: "А ти справді вбив його? Усе воно так, як ти розказував?" Перрі не мав хисту до брехні, проте, раз збрехавши, вперто стояв на своєму. "Аякже,— відповів він.— Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі.— І раптом сказав: — Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися..."

Він мав велику підозру, що й Дік у це не вірить. Бо Дік нехай хоч трохи, а таки пройнявся його містичними передчуттями. Отож і крикнув: "Ану замовч, ти!.."

Машина рушила далі. Попереду, ярдів за сто, підтюпцем біг собака. Дік скерував на нього. То був дряхлий, ледве живий дворняга, облізлий та худокостий, і, коли машина заскочила його, удар вийшов хіба що трохи сильніший, аніж би від зіткнення з птахом. Дік був задоволений.

— Ага! — сказав він, як завжди, коли наїжджав на собаку (такої нагоди він ніколи не проминав).— Ага! Отут тобі й амба!

*

Минув День подяки, скінчився мисливський сезон, але чудове бабине літо й далі дарувало ясні, погожі дні. Останні приїжджі журналісти, втративши надію на те, що злочин буде колись розкрито, залишали Гарден-Сіті. Але жителі округи Фінні аж ніяк не вважали справу вичерпаною, а надто ті голкомбці, що вподобали для зустрічей "Гартменове кафе".

— Відколи зчинилася ця халепа, у нас тут тільки встигай повертатися,— сказала місіс Гартмен, озираючи своє затишне володіння, пропахле тютюном та кавою і вщерть заповнене фермерами, найманими робітниками й скотарями, що сиділи й стояли де тільки можна.

— Збіговисько старих плетух — зневажливо процідила її двоюрідна сестра, поштмейстерка Клер, що саме на той час заглянула до кафе.— Весною, коли повно роботи, вони б тут не байдикували. А так урожай зібрано, зима на носі, робити нема чого, от вони й стовбичать тут, лякаючи одне одного всякими страхіттями. Ти бачила статтю Вілла Брауна в "Телеграм"? Вона зветься "А це не злочин?" То в ній говориться: "Час уже покласти край безвідповідальним балачкам". Бо це також злочин — плескати язиками свідомі брехні. Але чого іншого можна сподіватися? Поглянь навколо. Це ж усе гадюки, мерзотники, словоблуди. Ти бачиш тут хоч одну порядну людину? Ха! Де там у біса!

Одна поголоска, що пішла з "Гартменового кафе", стосувалася Тейлора Джонса, господаря, чиї володіння межують з фермою "Долина". На думку багатьох завсідників кафе, саме містер Джонс і його сім'я, а не Клаттери, мали бути жертвами вбивці.

— Воно ж куди логічніше,— доводив один з прибічників цього погляду.— Тейлор Джонс має такі статки, які Гербові ніколи й не снилися. То от уявіть собі, що злочинець був не тутешній. Можливо, його найняли на це діло, і він тільки з розповідей знав, як дістатися потрібного будинку. Отож і виходить, що він дуже легко міг помилитися: не там повернув — і замість Тейлорової садиби опинився в Гербовій.

Цю "версію Джонсів" переказували з уст в уста, а надто самим Джонсам — людям статечним і розважливим, що вперто не піддавалися паніці.

Довгий прилавок, кілька столиків, ніша з електричною жаровнею, холодильником і радіоприймачем — оце і все "Гартменове кафе".

— Але нашим гостям тут подобається,— каже господиня.— Хоч-не-хоч, а подобається. Бо більше податись їм нікуди. Хіба що їхати за сім миль в один бік чи за п'ятнадцять у другий. А втім, і в нас приємна місцинка, та й кава стала добра, відколи Мейбл тут робить.— (Мейбл — це місіс Гелм).— Після того нещастя я сказала їй: "Мейбл, ти тепер без роботи, то чом би тобі не стати мені за помічницю в кафе? Будеш трохи куховарити, трохи стояти за прилавком". Отак і домовились... Єдине, що погано: кожен, хто сюди приходить, чіпляється до неї з розпитами. Як та що там було. Але Мейбл — це не сестриця Мерт. І не я. Вона жінка небалакуча. Та й не знає вона нічого особливого. Не більше, ніж будь-хто інший.

І все ж "Гартменова братія" не облишала підозри, що Мейбл Гелм дещо таки знає, але воліє тримати язика на припоні. І так воно, звісно, й було. Дьюї мав з нею кілька розмов і попрохав, щоб усе, про що вони говорили, лишилося таємницею. А особливо щоб вона ніде не прохопилася про зниклий радіоприймач та про годинник, знайдений у туфлі Пенсі. Тому вона й сказала одній знайомій:

— Кожен, хто читає газети, знає стільки ж, як і я. Навіть ще й більше. Бо я газет не читаю...

На початку грудня два завсідники кафе в один день заявили про свій намір спакувати речі й виїхати не лише з округи Фінні, а взагалі із штату Канзас. Один з них, фермер-орендар, що працював на Лестера Маккоя, відомого в Західному Канзасі великого землевласника, сказав:

— Я вже розмовляв з містером Маккоєм. Намагався пояснити йому, що тут діється — і в Голкомбі, та й у цілій околиці. Як люди не можуть спокійно спати. Моя стара й сама не спить, і мені не дає. Отож я й сказав містерові Маккою, що хоч місце мені тут до душі, але нехай шукає іншого орендаря. А ми подамося десь-інде. Поїдемо до Колорадо. Може, там буде трохи спокійніше...

*

Сяяло сонце. Невелике рибальське суденце "Естреліта" стояло на якорі в спокійному морі. На борту було четверо: Дік, Перрі, молодий мексіканець і Отто, багатий німець середніх літ.

— Ще раз, будь ласка,— попрохав Отто, і Перрі, акомпануючи собі на гітарі, заспівав приємним, трохи хрипкуватим голосом:

Сьогодні ми живі на цьому світі —

І люди ганять нас за кожний гріх.

А як умрем і ляжем в домовину —

Вони кладуть лілеї нам до ніг.

Приносьте ж квіти мені живому...

Перебувши тиждень у Мехіко-Сіті, Перрі з Діком гайнули на південь: Куернавака, Таско, Акапулько. Отам-то, в Акапулько, вони й познайомилися з добрягою Отто. "Підчепив" його Дік. Але той джентльмен, гамбурзький адвокат у відпустці, "вже мав приятеля" — молодого тубільця, що прозивав себе Ковбоєм.

— Виявилося, що на нього можна звіритись,— згодом казав Перрі про Ковбоя.— Де в чому підлий був, як Іуда, та загалом свій хлопець, молодчага. Дікові він теж сподобався. Ми добре поладнали.

Ковбой знайшов для татуйованих мандрівників кімнату в домі якогось свого дядька, взявся допомагати Перрі вдосконалюватись в іспанській мові, ділився з ними тим, що перепадало йому від багатого відпускника з Гамбурга. Коштом останнього всі вони пили, їли й купували жінок, і їхній щедрий благодійник, як видно, вважав, що витрачає гроші недаремно,— хоч би тільки заради Дікових анекдотів, від яких був у захваті. Щодня Отто наймав "Естреліту", оту рибальську шхуну, і всі четверо вирушали в море. Ковбой керував судном; Отто малював олівцем і вудив рибу; Перрі наживлював гачки, мріяв, співав, а часом теж брався вудити; Дік не робив нічого — тільки бурчав, жалівся на хитавицю й лежав на сонці осовілий та байдужий, мов ящірка по обіді.

— Ось воно нарешті,— казав Перрі.— Оце і є справжнє життя.

Та він знав, що таке життя довго тривати не може. І справді, кінець йому мав настати того ж дня. Другого ранку Отто від'їжджав назад до Німеччини, а Перрі з Діком поверталися до Мехіко-Сіті — цього домігся Дік.

— Авжеж, голубе,— сказав він, коли вони обговорювали свої дальші плани,— усе воно пречудово. Сонечко гріє спину і все таке інше. Але грошенята — кап-кап, та й нема! А як продамо машину, що в нас зостанеться?

Відповідь на це була дуже невтішна, бо на той час вони уже встигли спустити майже все добро, набуте внаслідок отого фокуса з чеками в Канзас-Сіті: й кінокамеру, й запонки, й телевізори. Продали навіть бінокль і сірий транзистор "Зеніт" — одному полісменові, з яким Дік познайомився в Мехіко-Сіті.

— Ось що нам треба робити: вертатися до Мехіко, продати машину, а тоді я, може, знайду роботу в якомусь гаражі. Та й взагалі там нам легше буде прожити. Більше можливостей. Е, слухай, та можна ж навіть вдатися до тої-таки Інес.

Інес була повія, що спинила Діка на сходах Палацу мистецтв у Мехіко-Сіті (ці відвідини входили до великої екскурсії по місту, на яку Дік погодився, аби тільки потішити Перрі). Їй було вісімнадцять років, і Дік обіцяв одружитися з нею. Але те саме він обіцяв і Марії — п'ятдесятилітній жінці, вдові "знаменитого мексіканського банкіра". Вони познайомились одного вечора в барі, а вранці він отримав свою винагороду — сім доларів.

— Ну, то як? — спитав Дік у Перрі.— Заженем тарадайку, знайдемо роботу й збиратимем грошву. А тоді побачиш, що буде.

Наче Перрі не міг сказати наперед, що з того буде! Припустімо, вони візьмуть за старий "шевроле" дві-три сотні.