З холодним серцем - Сторінка 17

До аеропорту й назад. А то часом спинялись біля придорожнього кафе, брали кока-колу й сиділи собі в машині, слухаючи радіо. Приймач був весь час увімкнений, бо ми самі не мали чого казати одне одному. Лише вряди-годи Боббі прохоплювався кількома словами про те, як він любив Ненсі і що тепер йому ніколи й дивитись не схочеться на якусь іншу дівчину. Ну, а я була певна, що Ненсі цього не схвалила б, отож так йому й казала. Ще пригадую, як ми поїхали до річки,— здається, це було в понеділок. Спинилися на мосту. Звідти добре видно будинок Клаттерів. І садок містера Клаттера, і лан, що тягнеться в далечінь. Ген оддалік серед поля горіло вогнище: то спалювали речі, винесені з будинку. Куди не кинь оком, скрізь щось нагадувало про лихо. На березі річки ми побачили людей з сітями й баграми, але то були не рибалки. Боббі сказав, що вони шукають зброю: ножа, рушницю...

Ненсі любила річку. Літніми вечорами ми часто їздили туди на їхній Бейб — на отій гладкій старій конячині. На березі не спинялись, а заїжджали просто у воду. Потім Бейб бродила собі по мілкому, а ми грали на флейтах і співали. Тішилися прохолодою... От я все думаю: що тепер з нею буде? З Бейб. Кеньйонового собаку Тедді взяла одна жінка з Гарден-Сіті. А він утік і прибіг назад до Голкомба. То вона знову приїхала й забрала його. Кошеня Ненсі, Жевжика, взяла я. А от Бейб... Мабуть, її продадуть. Уявляю собі, як розсердилася б Ненсі, як сварилася б...

А іншим разом, напередодні похорону, ми з Боббі сиділи обіч залізниці. Сиділи й дивилися, як проминають поїзди. Якесь на нас найшло заціпеніння, мов на тих овець у сніговій. Аж раптом Боббі прочнувся й каже: "Треба б піти провідати Ненсі, ми повинні бути з нею".

І ми поїхали до Гарден-Сіті. До похоронного бюро, воно на Головній вулиці. Здається, з памп був ще менший брат Боббі. Атож, таки був. Бо я пригадую, ми заїхали по нього до школи. Він ще сказав, що наступного дня уроків не буде, щоб усі голкомбські школярі могли піти на похорон. Потім став розповідати нам, що кажуть у школі. Мовляв, усі певні, що це діло рук "найманого вбивці". Мені й слухати його не хотілося. Поголоски, чутки — Ненсі так цього не любила... Та й чи не однаково мені, хто це зробив? Якось не має воно для мене великого значення. Мою подругу вбито. І навіть якщо я знатиму, хто вбивця, її все одно не вернеш. А щось інше хіба важить?..

Спочатку нас не хотіли пускати. Це вже там, у похоронному бюро. Сказали, "до Клаттерів нікому не можна, крім родичів". Але Боббі не відступився, і зрештою хазяїн бюро — він знав Боббі й, мабуть, пожалів його — сказав: "Гаразд, заходьте, тільки щоб тихо". Ой, краще б нам туди не заходити...

...Чотири труни зайняли весь невеликий хол похоронного бюро, вщерть заповнений квітами. До початку похорону на труни мали накласти віка, і то цілком слушно, бо, незважаючи на всі зусилля хоч якось поліпшити вигляд жертв, враження вони справляли моторошне. Ненсі лежала в своїй червоній вельветовій сукні, її брат — у яскравій картатій сорочці; батьків убрали більш строго: містера Клаттера — в темно-синій фланелевий костюм, його дружину — в такого ж кольору крепову сукню. Особливо страшні в усій цій картині були голови небіжчиків, цілком обгорнені вагою,— наче розпухлі кокони, удвічі більші за дитячу повітряну кулю. Вата була чимось обприскана, мов штучний сніг на новорічній ялинці.

Сьюзен одразу ж подалася геть.

— Я вийшла надвір і сіла чекати на Боббі в машині,— згадувала вона.— На другому боці вулиці якийсь чоловік згрібав листя. От я і втупила в нього очі. Боялася їх заплющити, бо відчувала: як заплющу, то зразу зомлію. Так і сиділа, й весь час дивилася, як він згрібав те листя, а тоді почав його палити. Дивилася, але майже не бачила його, бо перед очима в мене все стояла ота сукня. Я ж так добре її знала! Ми разом з Ненсі добирали матерію. Вона сама придумала фасон і сама її пошила. Пригадую, як вона хвилювалася, коли вперше її надягла. На якусь вечірку... Я тільки й бачила отой червоний вельвет. І в ньому Ненсі. Вона танцювала...

*

Канзаська "Стар" надрукувала великий звіт про похорон Клаттерів, але Перрі побачив той номер газети лише на третій день. Лежачи на ліжку в номері готелю, він навіть не те щоб читав, а ковзав очима по рядках, а деякі абзаци й зовсім пропускав.

"На заупокійну відправу по чотирьох жертвах злочину зібралося не менш як тисяча чоловік. Таке велике скупчення людей спостерігалось тут уперше за п'ять років існування методистської церкви... Цього не по сезону теплого дня понад шістсот чоловік прийшли на кладовище Веллі-В'ю, що на північній околиці Гарден-Сіті. Там, біля свіжовикопаної могили, вони звернули до бога свої молитви. Їхні притишені голоси, що зливалися в суцільний низький гул, було чути по всьому кладовищу..."

Тисяча чоловік! Перрі був вражений. Цікаво, скільки ж це коштував такий похорон?.. З голови в нього все не йшла думка про гроші, хоч уже й не така дошкульна, як уранці, коли він прокинувся, не маючи в кишені "ані мізерного цента". Та тепер, завдяки Дікові, їхні справи повернули на краще. Тепер вони мали "нічогенький гріш" — цілком досить, щоб добутися до Мексіки.

Ну й Дік! Ото вже штукар, ото пройда. Еге ж, тут треба віддати йому належне. Просто віри не йметься, як він уміє "напускати туману". Скажімо, отому продавцеві з крамниці готового одягу в Канзас-Сіті, яку Дік вирішив "обробити" для початку. Сам Перрі ніколи не пробував "виписувати чеки". Він нервувався, але Дік сказав йому:

— Від тебе мені треба лиш одного: щоб ти стояв поруч. Не смійся й не дивуйся, що б я не плів. Це така музика, де треба грати на слух.

Як на таку гру, слух у Діка виявився чудовий. Він легко впурхнув у крамницю й весело заговорив до продавця:

— Знайомтеся — мій приятель. Надумав женитись. А я в нього за дружка. Допомагаю спорядитися до весілля. Придбати, так би мовити, посаг, ха-ха-ха!..

Продавець "ковтнув принаду", і за хвилину Перрі, вилізши із своїх грубих джинсів, уже приміряв похмурий темний костюм, що його продавець визнав за "найбільш відповідний до шлюбу". Зауваживши, що статура покупця не дуже пропорційна, він додав:

— Боюся, в нас не знайдеться нічого, що підійшло б без переробки.

— Ет, дарма,— відказав Дік.— До весілля ще цілий тиждень.

Розв'язавши це питання, вони відібрали добру паку різноколірних піджаків та штанів, що, на Дікову думку, мали пасувати для "медового місяця на Флоріді".

— Знаєте, де Іден-Рок? — спитав він продавця.— Це на узбережна біля Майямі. Номер у готелі вже замовлено. Подарунок від її батьків — два тижні по сорок доларів за день. Що ви на це скажете? Отакий собі курдупель, а дівчинку підчепив дай боже — й при тілі, й при статках. А гожим хлопцям, як оце ми з вами...

Продавець подав йому рахунок. Дік поліз до кишені, та раптом нахмурився, клацнув пальцями й сказав:

— А чорт! Забув гаманця.

Перрі подумав, що такою грубою роботою не введеш в оману й "дурнуватого негра". Та продавець, як видно, міркував інакше. Він приніс чековий бланк, і, коли Дік заповнив його, написавши суму на вісімдесят доларів більшу, ніж була в рахунку, тут-таки віддав різницю готівкою.

Коли вони вийшли з крамниці, Дік сказав:

— Отже, в тебе через тиждень весілля? Тоді тобі потрібна обручка.

За кілька хвилин вони під'їхали Діковим старим "шевроле" до ювелірної крамниці. Придбавши по чеку дві обручки з діамантами, вони просто звідти подалися до ломбарду, щоб заставити їх. Коли вони віддавали обручки, Перрі відчув невиразний жаль. Він уже сам наполовину повірив у те, що в нього є наречена, хоч, на відміну від Діка, уявляв її собі не красунею і не багатійкою, а звичайною дівчиною — чепурною, лагідною, можливо, й "з університетською освітою", але в кожному разі — "інтелігентною". Він завжди мріяв познайомитися з такою дівчиною, але ця його мрія так і не справдилась.

Звісно, коли не брати до уваги Кукі, медичної сестри, з якою він познайомився, лежачи в лікарні після отієї лихої пригоди з мотоциклом. Кукі була славна дівчина, і Перрі їй подобався. Вона жаліла його, доглядала, як дитину, заохочувала читати "серйозну літературу" — "Розвіяно вітром", "Моє кохання" тощо. Були між ними потаємні хвилини близькості, говорилося про кохання й навіть про одруження. Та скінчилося все тим, що, одужавши, Перрі розпрощався з нею і замість пояснення дав їй вірша, якого нібито написав сам:

Є плем'я неприкаяних мужчин,

Не всидіти на місці їм і дня;

Блукати по світах воліють без причин,

І хай собі там сльози ллє рідня.

Їм любий простір і морів блакить,

Їх ваблять крутогори верховин.

В них кров циганська буйно струменить,

Вони не знають, що таке спочин.

Коли вже йдуть, то йдуть без вороття,

Серця правдиві у сміливців тих,

Та осоружний їм буденний плин життя,

Нові дороги владно кличуть їх.

Він більше не бачив тієї дівчини й ніколи про неї не чув, проте через кілька років витатуював собі на руці її ім'я, а коли одного разу Дік спитав його, хто це Кукі, він одказав:

— Ніхто... Дівчина, з якою я мав одружитися.

(Те, що Дік був одружений, навіть двічі, й мав трьох синів, викликало в Перрі почуття заздрості. Дружина, діти — він вважав це за "належне для мужчини", хай би воно й "не дало ані щастя, ані взагалі чогось доброго", як-от Дійові).

Під заставу за обручки вони одержали півтори сотні доларів. Тоді заглянули до іншої ювелірної крамниці й поважно вийшли звідти з чоловічим золотим годинником. Дальшу зупинку зробили в "Фото-кіно", де "купили" найновішу кінокамеру.

— Кінокамери — це надійний капітал,— повчально сказав Дік.— Їх найлегше заставити чи збути за готівку. Кінокамери й телевізори.

На підтвердження цієї теорії вони вирішили придбати по телевізору, а тоді знову "вчинили напад" на великі магазини готового одягу. На кінець дня, коли торговельні заклади почали зачинятись, в кишенях у них було повно грошей, а машину вщерть заповнили товари, що їх "легко заставити чи збути за готівку". Осягаючи оком усе те багатство — сорочки, запальнички, дороге приладдя й дешеву галантерею,— Перрі почував себе окриленим: тепер — до Мексіки, де на них чекають нові можливості й "справжнє життя". Та Дік був видимо пригнічений. Коли Перрі почав його хвалити, він тільки плечима знизав.

— Правда, Діку, це було колосально.