З холодним серцем - Сторінка 15

Я поховала його в затишній місцинці". Прочитавши це, Дьюї відчув, що тут "пахне неабияким відкриттям". Якщо кота й справді отруєно, то чи не був цей захід невеличкою лиховісною прелюдією до майбутнього вбивства? І він поклав собі будь-що знайти оту "затишну місцинку", навіть якби для цього довелося винишпорити всю територію ферми "Долина".

Тим часом як Дьюї вивчав щоденник, його головні помічники, агенти Черч, Данц і Най, никали по околиці, заходячи в розмови, як висловився Данц, "із кожним, хто міг що-небудь нам сказати": з викладачами Голкомбської школи, де Ненсі й Кеньйон були в числі найкращих учнів; з людьми, що працювали сезонно на фермі "Долина" (навесні та влітку їх кількість іноді сягала вісімнадцяти чоловік, але о цій надзимовій порі лишилися тільки Джералд Ван-Фліт, троє найманих робітників і містер Гелм); із знайомими Клаттерів, з їхніми сусідами й, певна річ, із родичами. На похорон, що мав відбутися в середу вранці, їх з'їхалося, зблизька й здалека, щось із двадцять чоловік.

Наймолодшому в групі КБР, Гарольдові Наю — невеличкому на зріст гарячкуватому чоловікові тридцяти чотирьох років, з бистрими недовірливими очима й гострим носом та підборіддям і не менш гострим розумом,— дісталось, як він сам казав, "достобіса делікатне завдання": опитати родичів небіжчиків.

— І тобі самому це тяжко, і їм тяжко. Адже коли йдеться про вбивство, то де вже тут зважати на чуже горе, якісь там сімейні таємниці чи особисті почуття. Ти повинен ставити запитання. А деякі з них боляче ранять... Я ж мав розвідати інтимні сторони життя. Мені здавалося, що за всім цим може ховатися ще одна жінка — як то кажуть, "трикутник". Посудіть самі: містер Клаттер був ще досить молодий, цілком здоровий чоловік, а дружина його — наполовину інвалід, вона й спала в окремій кімнаті...

Та жоден з тих, кого опитав Най, хоч які він ставив хитрі запитання, не сказав нічого такого, що могло б стати в пригоді. Навіть дві старші дочки містера Клаттера не могли й уявити собі причини злочину. Словом, Най упевнився лиш в одному: з усіх людей у світі найменше підстав стати жертвами вбивства мали саме Клаттери.

На кінець дня, коли всі три агенти зібрались на нараду в кабінеті Дьюї, виявилося, що Данцові й Черчу пощастило куди більше, ніж Наю, або Братчикові, як звуть його колеги. (У КБР взагалі полюбляють давати прізвиська. Так, Данца там охрестили Старим, і то зовсім незаслужено, бо цьому огрядному, але прудконогому чолов'язі з широким котячим обличчям ще немає п'ятдесяти; а шістдесятирічного, чи десь близько того, рожевощокого Черча, що, незважаючи на свій професорський вигляд, відомий серед колег як "міцний горішок" і "найперший дока в Канзасі", прозивають Кучерявим — з огляду на його величезну лисину). Провадячи розпити, обидва вони натрапили на "перспективні нитки".

Данц розповів про батька й сина, яких ми назвемо тут Джоном-старшим і Джоном-молодшим. За кілька років перед тим Джон-старший мав з містером Клаттером якусь невеличку справу й лишився дуже невдоволений її наслідками, вважаючи, що Клаттер "пошив його в дурні". Останнім часом Джон-старший і його син частенько "заглядали в пляшку", а Джон-молодший навіть став завсідником тюремної камери як невиправний п'яниця. Одного нещасливого дня батько й син, розпалені горілкою, заявилися до Клаттерової садиби з наміром "побалакати з Гербом навпростець". Та цьому намірові не судилося справдитись, бо містер Клаттер, запеклий ворог пияцтва й п'яниць, схопив рушницю і виставив їх із своїх володінь. Джони не забули йому тієї негостинної зустрічі, й не далі як місяць тому Джон-старший сказав одному приятелеві: "Щоразу, як подумаю про цього негідника, аж руки в мене сіпаються — так хочеться його придушити".

Черчева "нитка" була приблизно такого ж характеру. Він теж дізнався про особу, відому своїм ворожим ставленням до містера Клаттера,— про якогось Сміта (це не справжнє його прізвище), що забрав собі в голову, ніби господар ферми "Долина" застрелив його, Смітового, хорта. Черч оглянув Смітову ферму й побачив у стодолі мотузку, прив'язану до сволока таким самим вузлом, яким було зв'язано Клаттерів.

— Можливо, один із цих варіантів — саме те, що нам потрібно,— сказав Дьюї.— Особиста ворожість, непогамовна злоба...

— Якщо це все-таки не пограбування,— докинув Най, хоч цей мотив після тривалого обговорення було майже виключено. Проти нього висувалося чимало вагомих аргументів, а найголовніший — що нелюбов містера Клаттера до готівки була добре відома по всій околиці. До того ж, якщо припустити пограбування, то чому злочинець не забрав коштовностей, що були на місіс Клаттер: золотої обручки й перстенця з діамантом?

І все ж Най стояв на своєму:

— Уся обстановка вказує на пограбування. Пригадуєте Клаттерів портфелик? Хтось покинув його розкритим на ліжку — не думаю, що сам господар... А гаманець Ненсі? Він лежав на підлозі в кухні. Як він там опинився? А те, що в домі не було ані цента? О, пробачте — два долари. Ми знайшли їх у конверті на письмовому столі Ненсі... Тим часом ми знаємо, що тільки напередодні Клаттер узяв по чеку шістдесят доларів. Ми прикинули, що з них мало залишитись принаймні п'ятдесят. От деякі й кажуть: "Ніхто не став би вбивати чотирьох чоловік за якісь там півсотні". І ще таке: "Авжеж, можливо, вбивця й узяв гроші, але тільки з тим, щоб замилити нам очі, навести на думку, ніби його метою було пограбування". Не знаю, не знаю...

Коли надворі посутеніло, Дьюї на хвилину перервав нараду, щоб подзвонити додому й попередити дружину, Мері, що вечеряти він не прийде.

— Так, Елвіне, гаразд,— сказала вона, але Дьюї дочув у її голосі незвичну тривогу. Елвін і Мері були одружені вже сімнадцять років, мали двох хлопчиків, і Мері, колишня стенографістка КБР, з якою він познайомився, живучи в Новому Орлеані, завжди співчутливо ставилася до його нелегкої служби з її безладним розпорядком та несподіваними телефонними викликами в хтозна-яку далечінь.

— Щось сталося? — запитав він.

— Ні-ні, нічого,— заспокоїла його Мері.— Тільки, коли вернешся, подзвони біля дверей. Я поміняла всі замки.

Тепер він зрозумів, у чому річ.

— Не тривожся, люба. Замкни двері й засвіти лампочку над ганком.

Коли він поклав трубку, хтось запитав:

— Що таке? Мері боїться?

— Еге ж, хай йому абищо,— відказав Дьюї.— І вона, і всі кругом.

*

Проте боялися не всі. І вже, певна річ, аж ніяк не голкомбська поштмейстерка, безстрашна вдовиця місіс Мертл Клер, що зневажливо казала про своїх земляків:

— Страхополохи нещасні. Сидять ночами, тремтять, очі склепити бояться. А от я собі сплю спокійно,— хвалилась вона,— Нехай хто спробує утнути мені якусь штуку.

(Через одинадцять місяців група озброєних бандитів у масках спіймала її на слові: вони вдерлися на пошту й полегшили касу цієї достойної жінки на дев'ятсот п'ятдесят доларів).

Як звичайно, погляди місіс Клер не збігалися з думкою більшості її земляків.

— Тепер тут у нас величезний попит на замки та засувки,— казав власник господарчої крамниці в Гарден-Сіті.— Люди не дуже додивляються, що беруть,— їм аби лиш замикало.

Та, Зрештою, наполохана уява відчиняє будь-які двері: досить повернути ключ — і страхіття вже ось воно. У вівторок на світанку мисливці з Колорадо, проїжджаючи машиною через Голкомб (вони прибули здалека й не знали про нещастя, що сталось у містечку), дуже здивувалися, коли побачили у вікнах світло,— майже в кожному вікні, в кожному будинку,— і вдягнених людей, цілі сім'ї, що просиділи всю ніч без сну, нашорошивши вуха. Чого вони боялися? "Це може статися знову",— така була, з деякими відмінностями, звичайна відповідь.

А втім, одна жінка, шкільна вчителька, зауважила:

— Ніхто б так не боявся, коли б це спіткало когось іншого, тільки не Клаттерів. Не таку взірцеву для всіх сім'ю, не таку безбідну та міцну. Адже в ній уособлювалося все, що по-справжньому цінують і поважають тутешні люди. І раптом отаке лихо — це ж для них наче кінець світу. Тепер, мовляв, і жити ні до чого. По-моєму, люди не так налякані, як пригнічені.

Та була ще одна причина — найпростіша і найлиховісніша. Усі ці донедавна добрі сусіди та знайомі раптом пройнялися недовірою одне до одного. І то не дивно: адже вони вважали, що вбивця десь тут, серед них, і геть усі поділяли думку брата небіжчика, Артура Клаттера, що, розмовляючи 17 листопада з журналістами у вестибюлі готелю в Гарден-Сіті, заявив:

— Б'юсь об заклад: хто б це не зробив, він перебуває зараз не далі як за десять миль від місця, де ми з вами стоїмо.

*

Десь миль за чотириста на схід від того місця, де стояв тоді Артур Клаттер, два молодики сиділи собі в окремій кабіні ресторанчика "Орел" у Канзас Сіті. Один з них, вузьколиций, з витатуйованою на правій руці синьою кішкою, швидко поглинув кілька сандвічів з курятиною і тепер їв очима страву товариша: незайманий біфштекс по-гамбурзькому й склянку пива, в якому розчинялися три таблетки аспірину.

— Перрі, дитинко,— мовив Дік,— ти ж не їси біфштекса. То я заберу його.

Перрі штовхнув тарілку через стіл.

— А чорт! Ти можеш хоч трохи помовчати?

— А ти б не читав сто разів те саме.

Ішлося про статтю на першій сторінці канзаської "Стар" від 17 листопада під заголовком: "У справі про вбивство чотирьох замало доказів". Стаття доповнювала опубліковане напередодні повідомлення про вбивство й закінчувалась так:

"Перед слідством стоїть складне завдання: знайти вбивцю або вбивць, чия вправність настільки ж очевидна, наскільки незбагненні мотиви вбивства. Як відомо, цей убивця або вбивці:

завбачливо перерізали проводи обох наявних у будинку телефонів;

майстерно позв'язували свої жертви й позаліплювали їм роти, причому в будинку не виявлено жодних слідів боротьби;

не залишили по собі ніяких доказів, ніяких ознак того, що вони чогось шукали,— за винятком хіба портфелика м-ра Клаттера;

застрелили чотирьох чоловік у різних приміщеннях будинку й спокійно підібрали порожні гільзи;

з'явилися й зникли, ніким не помічені, хоч були, як видно, озброєні;

діяли без будь-яких видимих мотивів, коли не вважати невдалої спроби пограбування, якої слідство до уваги не бере".

— "Цей убивця або вбивці..." — вголос прочитав Перрі.— Неправильно з погляду граматики.