З холодним серцем - Сторінка 16

Треба: "цей убивця або ці вбивці".— Сьорбаючи присмачене аспірином пиво, він провадив далі: — Та хоч як воно є, а я їм не вірю. І ти теж не віриш. Признайся, Діку, тільки чесно. Адже ти не віриш цим брехням, ніби їм бракує доказів?

Учора, прочитавши газети, Перрі вже питав про це, і Дік гадав, що його відповідь поклала край розмові на цю тему ("Поміркуй сам,— сказав він.— Та якби тим ковбоям стало розуму щось запідозрити, ми б почули тупотіння їхніх коней за сотню миль"). Тож тепер, коли Перрі знову завів своєї, він навіть не мав сили заперечувати — так йому набридло все те слухати.

— Я завжди передчуваю такі штуки,— не вгавав Перрі.— Через те й досі живий. Пам'ятаєш Віллі Джея? Він казав, що я вроджений медіум, а він на цих речах добре знався. Казав, що в мене високорозвинене інтуїтивне чуття. Так, наче в мені радіолокатор, і я бачу все раніше, ніж його стає видно. Передчуваю майбутні події. Ось візьмімо хоч би випадок з моїм братом Джіммі та його дружиною. Вони безтямно кохали одне одного, але він був страшенно ревнивий і весь час підозрював її в зрадах. Ну, вона терпіла, терпіла, а тоді взяла та й застрелилась, а другого дня й Джіммі пустив собі кулю в голову. Це сталося в сорок дев'ятому році, я був тоді з батьком на Алясці, недалеко від Серкл-Сіті. Отож я й сказав батькові: "Джіммі помер". А за тиждень ми одержали листа. Їй-богу, правда. А то ще раз у Японії я допомагав навантажувати пароплав і сів на хвилинку перепочити. Аж раптом якийсь внутрішній голос мені каже: "Тікай!" Я враз відскочив футів, мабуть, на десять, і тут-таки на самісіньке те місце, де я сидів, бебехнула не менш як тонна вантажу. Я можу навести тобі ще сотню прикладів. Мені байдуже, віриш ти чи ні. Ось, приміром, перед тим як мені розбитися, на мотоциклі, я бачив усе це в уяві: дощ, слизьку дорогу й себе на тій дорозі, закривавленого, з перебитими ногами. Отаке зі мною і тепер. Якесьпередчуття. Щось підказує мені, що це пастка.— Він постукав пальцями по газеті.— Забагатонедомовок.

Дік узяв собі ще один біфштекс. Останніми днями він весь час відчував такий голод, що його було не вгамувати ні трьома біфштексами, ні десятком шоколадних батончиків, ні фунтом цукерок. А Перрі, навпаки, зовсім утратив апетит і жив на самому пиві з аспірином та сигаретах.

— Ясна річ, ти просто перепудився,— сказав Дік.— Дарма, дитинко. Годі пускати бульки. Нам добре повелося. Все вийшло пречудово.

— Мені дивно таке чути, зважаючи на всі наші обставини,— мовив Перрі незворушним тоном, що тільки підкреслював лиховісне значення його слів.

Та Дік проковтнув це зауваження, навіть усміхнувся добре розрахованою показною усмішкою. "Ось який я хороший хлопець,— неначе говорила та усмішка.— І з виду приємний, і нелукавий, і зичливий. Ви можете сміливо мені довіритись".

— Ну що ж,— озвався він.— Можливо, не всі мої відомості були точні.

— Здорово сказано!

— Але загалом усе вийшло чудово. Комар носа не підточить. Усе шито й крито. Жодного доказу.

— А от я знаю один.— Перрі зайшов надто далеко, отож і випалив не спиняючись: — Його звуть Флойд, чи не так?

То був удар нижче пояса, але Дік заслужив на нього. Його самовпевненість не знала упину, мов той паперовий змій, доки не потягти його донизу. І все ж Перрі з деякою осторогою побачив ознаки люті, що спотворили Дійове обличчя: одвислу щелепу й нижню губу, бульбашки піни в кутиках рота. Ну що ж, коли дійде до бійки, він, Перрі, здужає постояти за себе. Малий на зріст, на кілька дюймів менший за Діка, і не дуже стійкий на своїх куцих покалічених ногах, він був, проте, важчий, масивніший, а руками міг би задушити ведмедя. Проте заводити бійку, щоб довести свою силу, йому аж ніяк не хотілось. Подобається йому Дік чи ні (Перрі не міг сказати, що зовсім не подобається, хоч раніше був прихильніший до Діка й більше поважав його), а розлучатись їм тепер небезпечно — це ж ясно як день. Обидва були згодні щодо цього, і Дік якось навіть сказав:

— Коли вже нас мають злапати, то краще разом. Тоді ми зможемо говорити в одне. Нехай тільки спробують зловити нас на "зізнанні".

До того ж, якщо він, Перрі, розірве з Діком, це означатиме кінець усіх тих принадних планів, які він, незважаючи на останні невдачі, й досі плекав у душі: вирушити разом на пошуки затонулих скарбів, оселитися десь на островах чи на південному узбережжі.

Нарешті Дік обізвався:

— А, ти про містера Веллза! — Він узяв зі столу виделку.— Було б непогано, якби мене знову застукали з чеками. Зовсім непогано. Щоб знову туди потрапити.— Виделка встромилася в стіл.— Я б його отак, голубе, в самісіньке серце.

— Я ж не кажу, що він нас продасть,— мовив Перрі. Тепер, коли Діків гнів поминув його й перекинувся на інше, він ладен був і поступитись.— Побоїться.

— Авжеж,— погодився Дік.— Напевне побоїться.

Просто диво, як швидко змінювався в Діка настрій: з його обличчя вмить збіг лиховісний вираз люті й удаваної хоробрості.

— А про ті твої передчуття,— мовив він,— ти мені ось що скажи: коли ти так добре знав, що маєш розбитися, то чого ж їхав далі? Треба було злізти з мотоцикла — й нічого б з тобою не сталося. Хіба не так?

Перрі й сам не раз про це думав. Йому здавалося, що він знайшов відповідь, і хоч вона була цілком проста, але водночас якась ніби туманна.

— Ні. Бо коли вже щось має статися, ти можеш тільки сподіватись, що воно не станеться. Або навпаки — це вже як до чого. Поки ти живий, тебе завжди щось чекає, та навіть коли воно лихе й ти про це знаєш — що ти можеш вдіяти? Життя не зупиниш. Це як у моєму сні. Мені змалку часто сниться один сон. Ніби я в Африці, у джунглях. Продираюся крізь хащі до великого дерева, що стоїть зовсім окремо. І такий від нього поганий дух, від того дерева, що просто страх. Мене аж нудить від його смороду. Зате на вигляд воно прекрасне — з голубим листям, усе обвішане діамантами. І кожен діамант завбільшки з апельсин. Тому я й пнуся туди — хочу назбирати повен кіш діамантів. Але я знаю, що тільки-но я добудуся до дерева, як на мене ту ж мить звалиться змій, такий величезний полоз. Цей гладенний гад живе серед гілля й стереже діаманти. Зверни увагу, я знаю все це наперед. До того ж, хоч убий, не вмію боротись із зміями. Але я собі міркую: "Ет, дарма, спробую!" Бо я все-таки дужче хочу діамантів, аніж боюся змія. Отож я хапаю рукою один діамант, тягну його до себе, і тут полоз нападає на мене. Ми починаємо боротись, але він, гад, слизький, і я не можу його вдержати. А він починає мене душити, і вже чутно, як тріщать мої кістки? А далі — мене аж піт проймає, як згадаю... Розумієш, він починає мене ковтати. Спочатку ноги. Так ото, наче затягає в трясовину...

Перрі затнувся. Йому впало в око, що Дік колупає виделкою під нігтями, не виявляючи ніякого інтересу до його сну.

— Ну то й що? — мовив Дік.— Він проковтнув тебе? Чи як?

— Та пусте. Це не має значення.

Насправді це мало значення, ще й яке! Кінець був дуже важливий, і Перрі чимало ним тішився. Одного разу він розповів про свій сон Віллі Джеєві й описав йому отого велетенського птаха — "щось ніби жовтий папуга". Звісна річ, Віллі Джей був зовсім інша людина — тонкого душевного складу, "святий". Він усе зрозумів. А Дік? Дік міг би й засміятися. А цього Перрі не зніс би: щоб хтось насміхався з папуги, який уперше явився йому вві сні років у сім. Оточений ненавистю і сповнений ненависті хлопчик-покруч, він жив тоді в сирітському притулку під наглядом суворих черниць, що жорстоко били його за обмочені простирадла. Одну таку розправу він запам'ятав на все життя. ("Вона розбуркала мене. У неї був ліхтарик, ото ним вона й почала мене молотити. Била й била, аж поки ліхтарик зламався й погас, а тоді й далі била в темряві"). Саме тоді й приснився йому отой папуга — "більший за самого господа бога й жовтий, як соняшник", ангел-охоронець, що повидзьобував очі черницям, а тоді повбивав їх, хоч як вони "благали милосердя". Потім він обережно підняв Перрі, пригорнув до себе й поніс у рай.

Минали роки, й птах рятував його від усе нових і нових мук: на зміну черницям прийшли старші хлопці, батько, зрадлива дівчина, сержант у війську, але папуга, цей крилатий месник, не полишав Перрі. Отож і полоз, охоронець діамантового дерева, так і не міг його зжерти, бо його самого щоразу пожирав той птах. А потім — оте благословенне вознесіння! Вознесіння в рай, що являвся йому в двох подобах: одна з них була суто "чуттєва", коли Перрі почував себе могутнім, наділеним безмежною перевагою над іншими, а друга — цілком зрима.

— Наче десь у кіно. Та, мабуть, там я колись таке й бачив, у кіно, ото й запам'яталося. Бо де б іще я міг побачити такий сад? З білими мармуровими сходами. З фонтанами. А як спуститися в кінець того саду — видно океан. Колосальне видовище! Чисто як на Каліфорнійському узбережжі. Та найпривабливіше, що там було, це довженний стіл. Ти й уявити собі не можеш усього того їства. Устриці... Смажені індички... Сосиски... А садовини всякої, то вистачило б на мільйон великих ваз. І все те — розумієш, геть усе — безкоштовно. Цебто я можу не боятися й брати все, що очі бачать. Можу їсти донесхочу, і за це не треба платити ані цента. Через те я й знаю, що я в раю.

— А от я людина нормальна,— обізвався Дік.— Мені сняться тільки блондиночки. До речі, а ти чув, яке страхіття наснилося козі?..

Такий уже був Дік. Про що б не зайшла мова, він завжди мав напохваті якийсь соромітний анекдот. Але розповідав він добре, тож Перрі, хоча й любив показати себе цнотливим, і цього разу мимоволі засміявся.

*

Згадуючи про Ненсі Клаттер та їхню дружбу, Сьюзен Кідвелл розповідала:

— Ми були наче сестри. Принаймні таке відчуття мала я: немовби вона мені сестра. Перші кілька днів, як це сталося, я навіть не могла ходити до школи. Тільки вже після похорону пішла. І Боббі Рапп так само. У ті дні ми майже весь час були разом. Він хороший хлопець, у нього добре серце, але йому ніколи ще не випадало зазнати якогось страшного лиха. Скажімо, втратити близьку людину. А тут іще до всього отой допит з "детектором брехні". Він, звісно, не ремствував, бо розумів, що поліція має робити своє діло. Мені, бачте, траплялося звідати горя, а от йому — ніколи, тож для нього було тяжко дізнатися, що життя — це не тільки гра в баскетбол.

Здебільшого ми з Боббі в ті дні все їздили його стареньким фордиком — просто так, каталися по шосе.