З холодним серцем - Сторінка 14

Розвантаживши машину, поскладали докупи вишиті руками Пенсі подушки, постільну білизну, матраци, стару канапу. Стоклейн поплескав на ту купу гасом і запалив сірника...

*

Канзаське бюро розслідування (КБР), центр якого міститься в Топіці, має на службі дев'ятнадцять досвідчених агентів, розосереджених по всьому штату; до їхніх послуг вдаються щоразу, коли очевидно, що місцева влада неспроможна сама розплутати справу. Представником КБР у Гарден-Сіті, відповідальним за чималу частину Західного Канзасу, є сорокасемирічний уродженець цього штату, худорлявий і показний чоловік на ім'я Елвін Адамс Дьюї. Отож Ерл Робінсон, шериф округи Фінні, неодмінно мав запросити Ела Дьюї взяти на себе розслідування в справі Клаттерів. Неодмінно й цілком закономірно, Адже Дьюї від 1947 до 1955 року сам був шерифом цієї округи, а перед тим — спеціальним агентом ФБР (в 1940—1945 роках він служив у Нью-Орлеані, Сан-Антоніо, Денвері, Майямі й Сан-Франціско) і, отже, мав достатню кваліфікацію, щоб дати собі раду навіть і з такою складною справою, як убивство Клаттерів — начебто нічим не вмотивоване, без жодного видимого доказу. До того ж він був, як казав сам, "особисто зацікавлений" у цій справі.

— Ми з дружиною,— пояснював він,— дуже любили Герба й Бонні, щонеділі бачилися з ними в церкві, часто бували у них, а вони у нас.— Потім додав: — Але якби я й не знав їх і не був з ними в добрих стосунках, то все одно почував би те саме. Бо мені траплялося бачити всякі страхіття, але з таким я зіткнувся вперше. І хоч би скільки часу це забрало, нехай і решту мого життя, я однаково дізнаюся, що сталось у будинку Клаттерів,— хто це зробив і чому.

До розслідування було залучено вісімнадцять чоловік, серед них трьох найкращих слідчих КБР — спеціальних агентів Гарольда Ная, Роя Черча й Кларенса Данца. Коли ця трійця прибула в Гарден-Сіті, Дьюї був дуже задоволений, що підібралася "така сильна команда".

— Нехай тепер дехто постережеться,— мовив він.

В понеділок удень Дьюї влаштував прес-конференцію.

— Я викладу вам самі факти, без будь-яких припущень,— сказав він журналістам.— Передусім треба пам'ятати, що ми маємо справу не з одним убивством, а з чотирма. І ми не знаємо, хто був головною мішенню. Основною жертвою. Це міг бути і Кеньйон, і Пенсі, і той чи той із батьків. Дехто каже, що це напевне містер Клаттер: йому ж, мовляв, і горло перерізали, і взагалі найжорстокіше повелися. Але це тільки припущення, а не факт. Було б добре, якби ми знали послідовність убивств, але медичний експерт не може цього сказати, він констатує лиш те, що Клаттери померли десь між одинадцятою і другою ночі.

Потім Дьюї відповів на запитання. Ні, жодну з жінок не згвалтовано... Ні, наскільки з'ясовано на сьогодні, з будинку нічого не вкрадено. Так, він вважає за "дивний збіг обставин" те, що містер Клаттер за вісім годин до смерті придбав сорокатисячний страхувальний поліс із подвійним відшкодуванням. Одначе він, Дьюї, "ладен закластися", що між цією діловою операцією і злочином немає ніякого зв'язку. Та й як можна таке припускати, коли єдиними матеріально зацікавленими тут особами були б старші дочки містера Клаттера — місіс Івенна Джарчо та міс Біверлі Клаттер?.. Так, сказав Дьюї репортерам, він має певну думку щодо того, чи був убивця сам чи їх було двоє, але не вважає за потрібне її розголошувати.

Насправді на той час Дьюї ще не мав певної думки з цього приводу. Він вагався між двома припущеннями, або, як він казав, "концепціями", і, намагаючись відтворити картину злочину, виходив і з "одноосібної", і з "двоосібної" концепцій. Згідно з першою, вбивця мав бути добрим знайомим Клаттерів або принаймні мати більш-менш детальні відомості про будинок та його мешканців: зокрема, знати, що надвірні двері дуже рідко замикалися на ніч; що містер Клаттер ночував сам у хазяйській спальні на першому поверсі; що місіс Клаттер і діти займали окремі кімнати нагорі. На думку Дьюї, він підійшов до будинку пішки, десь близько півночі. У вікнах не світилося, Клаттери спали. Що ж до Тедді, їхнього двірського собаки, то хто ж не знає, що він боїться рушниць. Отож, забачивши в руках чужинця зброю, він, певне, заскавулів і поповз геть. Зайшовши в будинок, убивця насамперед вивів з ладу телефони,— один у кабінеті господаря, другий у кухні,— а тоді вже пішов до великої спальні й збудив містера Клаттера. Перед лицем зброї містер Клаттер мусив коритись незваному гостеві й пішов з ним нагору, де вони збудили решту сім'ї. Потім убивця дав містерові Клаттеру шнур та пластир, і той зв'язав дружину й заліпив їй рот, зв'язав дочку (у неї єдиної, не знати чому, рот не був заліплений) і поприв'язував їх до ліжок. Далі батько з сином під дулом рушниці спустилися в підвал, і там містер Клаттер був примушений заліпити рот Кеньйонові й прив'язати його до канапи. А його самого вбивця завів у котельню, вдарив по голові, заліпив йому рот пластиром і зв'язав руки й ноги. Здобувши в такий спосіб свободу дій, убивця перестріляв їх по черзі, не забуваючи щоразу підібрати порожню гільзу. А коли покінчив з усіма, то вимкнув скрізь світло й подався геть.

Можливо, що все було саме так, цілком можливо. Але Дьюї мав сумніви.

— Коли б Герб знав, що його сім'я в небезпеці, в смертельній небезпеці, він бився б, як лев. А він же був не дурний, та й сили йому не бракувало. І Кеньйон був здоровий, кремезний хлопчина, ще й здоровіший за батька. Отож важко собі уявити, щоб один чоловік, нехай і озброєний, міг здолати їх обох. Тим більше, що всіх чотирьох, як видно, зв'язано однією рукою, бо вузол скрізь той самий.

Дьюї, як і більшість його колег, віддавав перевагу другій гіпотезі, котра багато в чому повторювала першу, з тією лиш істотною різницею, що вбивця був не сам, а мав спільника, який допомагав йому приборкати Клаттерів, позатуляти їм роти й позв'язувати їх. Але й це припущення мало свої вади. У Дьюї, приміром, не вкладалося в голові, як два чоловіки "могли водночас дійти граничного ступеня люті, люті просто патологічної, без чого неможливо вчинити такий злочин".

Ось як він пояснював цю свою думку:

— Припустімо, що вбивця добре знав Клаттерів, що він сам із тутешніх... Припустімо, що це звичайний собі чоловік, окрім хіба того, що він дихав люттю, безтямною злобою проти Клаттерів або ж проти когось одного з них... Але де він міг знайти собі помічника, який настільки втратив глузд, що пристав до нього? Оце вже ніяк не в'яжеться. Суперечить здоровому глуздові. А втім, як сказати щиру правду, то нічого тут не в'яжеться.

Після прес-конференції Дьюї пішов до кабінету — кімнати, яку тимчасово надав йому шериф у своїй конторі. Там стояв письмовий стіл і два простих стільці. На столі лежали речі, що, як сподівався Дьюї, колись мали стати предметними доказами в суді: лейкопластир та шнур, зняті з жертв і тепер укладені в пластикові пакети (у розкритті злочину на них не покладалось особливих надій — і те, й те можна було придбати в першій-ліпшій крамниці по всіх Сполучених Штатах); зо два десятки збільшених глянсуватих фотознімків, зроблених фотографом з поліції на місці злочину,— розтрощений череп містера Клаттера, спотворене обличчя його сина, зв'язані руки Ненсі, закляклі мертві очі матері й таке інше. В наступні дні Дьюї просидів чимало годин над цими фотографіями, сподіваючись "раптом щось побачити", виявити якусь непомічену важливу деталь.

— Це як оті мальовані загадки, де питається: "Скільки тварин ви можете знайти на цьому малюнку?" От і я ніби розгадую таку загадку. Намагаюся знайти прихованих тварин. Я відчуваю, що вони тут є... аби тільки мені їх добачити.

І справді, одна з фотографій — то було зняте зблизька тіло містера Клаттера на матрацній коробці — вже дала важливе відкриття: сліди запорошених підошов з ромбічним рифленням. Ці відбитки, не видимі неозброєному оку, напрочуд чітко зафіксувалися на плівці під сліпучим сяйвом фотолампи. Разом з іншим слідом, знайденим на тій самій коробці,— виразним кривавим відбитком підошви з двома круглими вічками,— вони становили єдині "поважні докази", на які могло послатися слідство. Могло, але не посилалося, бо Дьюї та його "команда" визнали за краще тримати їх у таємниці.

Серед інших речей на столі Дьюї лежав і щоденник Ненсі Клаттер. Раніше він тільки перебіг очима записи, а тепер узявся уважно читати їх один по одному. Вони починались того дня, коли Ненсі минуло тринадцять, і уривалися десь за два місяці перед її сімнадцятиліттям. То був невигадливий життєпис досить розвиненої дитини, що кохалася в тваринах, любила читати, куховарити, шити, танцювати, їздити верхи. Чиста душею, славна дівчина, загальна улюблениця, вона вважала забавним "трохи дофліртувати", одначе "серйозно, по-справжньому любила тільки Боббі". Дьюї почав читати з останнього запису: "Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій".

Молодий Рапп, остання відома слідству особа, що бачила Клаттерів живих, уже був підданий детальному допитові, і хоч він цілком вірогідно розказав, як провів той "звичайний собі вечір" в їхньому домі, йому призначили повторний допит, із застосуванням "детектора брехні". Було очевидно, що поліція все-таки ще тримає його під підозрою. Сам Дьюї не вірив, що хлопець "хоч якимсь краєм" причетний до злочину, проте на початку розслідування Боббі був єдиною особою, якій можна було приписати хоч найменший мотив до вбивства. У своєму щоденнику Ненсі раз по раз згадувала про обставини, що нібито, могли його спричинити: про наполегливі батькові умовляння "розірвати з Боббі", "не так часто з ним бачитись", про його застереження, що Клаттери, мовляв, методисти, а Раппи католики і, отже, для Ненсі з Боббі немає ніякої надії колись одружитися. Та запис, що ним найдужче сушив собі голову Дьюї, не мав відношення до тих релігійних матерій. У ньому йшлося про... кошеня, а саме — про загадкову смерть улюбленця Ненсі, Пупсика, котрого, як свідчив цей запис, зроблений за два тижні до її власної смерті, вона "знайшла неживого в стодолі" й мала підозру (хоча й не пояснювала чому), що його отруєно. "Бідолашний Пупсик.