З холодним серцем - Сторінка 28

Добросердий торговельний агент одразу ж загальмував.

— Ну й сміхота,— сказав він, поки його рятівник біг до машини.— "Як уже треба, то треба!"

*

16 грудня 1959 року. Місто Лас-Вегас у штаті Невада. Час і негода стерли перші дві літери напису на збляклій, покривленій вивісці, й тепер на ній ледь видніло трохи загадкове слово"тель". Та й сам будинок являв собою, як написав Гарольд Най у службовому звіті до КБР, "брудну, занедбану пустку, найгірший зразок дешевого готелю, чи, точніше, мебльованих кімнат". У так званому вестибюлі не було жодних меблів, крім грубо збитої конторки, за якою ніхто не сидів, та ще шаплика з величезним, футів на шість, кактусом.

Детектив кілька разів плеснув у долоні.

— Іду! — обізвався нарешті голос, що належав жінці, проте дуже мало скидався на жіночий.

Та минуло ще п'ять хвилин, поки з'явилася та жінка. На ній був засмальцьований халат і позолочені сандалети на високих підборах. У ріденьких жовтих косах стриміли папільйотки. Широке вилицювате обличчя вкривав шар пудри та рум'ян. У руках вона тримала бляшанку консервованого пива. Від жінки тхнуло пивом, тютюном і лаком для нігтів. Їй було сімдесят чотири роки, але, як визначив Най, "виглядала вона молодшою — так днів, може, на десять".

Вона пильно оглянула детектива, його чепурний коричневий костюм і такого ж кольору капелюх з вузькими крисами. Коли він показав свій поліцейський жетон, уста її розтулилися в посмішці, і Най побачив два ряди штучних зубів.

— Еге ж, я так і подумала,— сказала вона.— Гаразд, я слухаю.

Най показав їй фотографію Річарда Гікока.

— Цього типа знаєте?

— Ні,— буркнула вона.

— А цього?

— Еге ж... Спинявся в мене разів зо два. Але тепер його тут нема. Вже другий місяць, як вибрався. Дати реєстраційну книгу?

Най сперся на конторку й спостерігав, як господиня веде довгим налакованим нігтем по колонці прізвищ, надряпаних олівцем. Лас-Вегас був перший з трьох пунктів, куди його відрядило начальство. Усі три мали певне відношення до Перрі Сміта. Крім Лас-Вегаса, Най мав відвідати Ріно, де сподівався розшукати Смітового батька, і Сан-Франціско, де жила Смітова сестра, що фігуруватиме тут як місіс Фредерік Джонсон. Він планував собі опитати цих родичів та й узагалі всіх, хто знав би хоч приблизно, куди міг податися Сміт, проте головне його завдання було зайти в контакт з місцевими властями. Так, прибувши до Лас-Вегаса він ознайомив із справою Клаттерів лейтенанта Б. Дж. Гендлона, начальника розшукного відділу тамтешньої поліції. Після цього лейтенант видав письмове розпорядження, що зобов'язувало всіх поліційних службовців чатувати на Гікока й Сміта, "розшукуваних канзаською поліцією у зв'язку з порушенням умов дострокового звільнення; є припущення, що вони подорожують машиною "шевроле" зразка 1949 року з канзаським номером Дж — 58269; можливо, озброєні й, отже, небезпечні". Крім того, Гендлон виділив одного місцевого детектива допомогти Наєві "потрусити ломбарди". Разом з лас-вегаським детективом Най переглянув усі заставні квитанції за останній місяць. Зокрема, він сподівався натрапити на транзисторний приймач "Зеніт", що його, як гадали, вкрадено в будинку Клаттерів у ніч злочину, але пошуки нічого не дали. Щоправда, один оцінювач пригадав Сміта ("Він уже років десять до нас вчащає") і знайшов квитанцію на ведмежу шкуру, заставлену в перших числах листопада. Саме з тієї квитанції Най і дізнався про адресу мебльованих кімнат.

— Записався тридцятого жовтня,— сказала господиня.— Вибув одинадцятого листопада.

Най поглянув на Смітів підпис. Цей химерний, кучерявий розчерк здивував його. Як видно, господиня помітила це, бо сказала:

— Еге ж... А послухали б ви, як він говорить. Слова, все які вигадливі, та ще й так поважно — ледве рота розтуляє. Ну чисто мов яка велика персона. А навіщо він вам, той малий поганець? Що він такого вчинив?

— Порушив умови дострокового звільнення.

— Еге ж! І через це ви прителіпалися сюди, аж із Канзасу. Ну, нехай я дурна, то вже повірю вам. Але ви хоч іншим цього не кажіть.— Вона допила своє пиво й замислено крутила порожню бляшанку в ластатих руках з набряклими венами.— Та хоч би там що, а то напевне не бозна-яке діло. Де там йому! Не було ще людини, якій би я не склала справжньої ціни. А цей — просто малий поганець. Як він улещував мене, щоб не платити за останній тиждень!..— Вона аж засміялася, згадавши про ті нісенітні намагання.

Детектив запитав, Скільки коштувала кімната.

— Як і всі. Дев'ять доларів за тиждень. Плюс п'ятдесят центів застава за ключ. Тільки готівкою і тільки наперед.

— А чим він займався, коли тут жив? Чи є в нього друзі? — спитав Най.

— Ви що, гадаєте, я пильную кожного злидня, який у мене живе? — одрубала господиня.— Дуже вони мені потрібні, ці халамидники! У мене зять хіба ж така персона...— Тоді сказала: — Ні, нема в нього ніяких друзів. Принаймні я ніколи не бачила, щоб він з кимось водився. Останнім разом, коли був тут, то все чепурив свою тарадайку, вона отам на вулиці стояла. Старезний такий "форд" — ще чи не з тих часів, коли його самого на світі не було. То він заходився його фарбувати. Дах зробив чорний, а боки сріблясті. А тоді написав на шибі: "Продається". Спинився був якийсь дурень, то, я чула, давав йому сорок доларів — якраз на сорок більше, ніж та машина коштувала. А він правив не менш як дев'яносто. Казав, потрібні гроші на автобусний квиток. Уже перед тим, як він виїхав, її нібито купив якийсь негр.

— Він казав, що йому потрібні гроші на автобусний квиток? А ви не знаєте, куди він збирався їхати?

Господиня вклала в уста сигарету й міцно стулила їх, не спускаючи очей з детектива.

— Давайте по щирості. Грішми тут пахне? Винагородою?..— Вона чекала відповіді, та, не почувши її, як видно, подумки зважила всі "за" й "проти" і визнала за краще говорити далі.— Бо здається мені, хоч би куди він подався, це ненадовго. І, мабуть, думав ще вернутися сюди. Отож, гадаю, він не сьогодні-завтра може появитися.— Вона кивнула в глибину будинку.— Ходім, я покажу вам йому.

Сходи. Похмурі коридори. Най вдихав сморід, у кожному коридорі свій: карболовий дух убиральні, винний перегар, застояний сигарний дим. За одними дверима якийсь п'яний пожилець репетував і щось виспівував — чи то з радощів, чи, може, з горя.

— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, а то враз вилетиш у мене звідси!..— крикнула господиня.— Сюди,— мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло.— Онде, бачите — коробка. Він просив зберегти її, доки повернеться.

То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв'язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського закликання: "Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати!"

Най розв'язав мотузку, розчаровано відзначивши про себе, що вузол не такий, яким убивці зв'язували Клаттерів. Тоді підняв стулки, і з коробки виліз тарган. Господиня роздушила його своєю позолоченою сандалетою.

— Еге! — вигукнула вона, стежачи, як Най обережно виймає і неквапливо оглядає Смітове добро.— Ач злодюга! Це ж мій рушник!

На додачу до рушника скрупульозний Най занотував у своєму записнику: "Брудна подушечка з написом "На спомин про Гонолулу"; рожеве дитяче укривало; штани військового зразка; алюмінієва сковорідка..." Серед інших речей у коробці була ще тека, повна фотографій, повирізуваних із спортивних журналів (важкоатлетичні вправи, виконувані спітнілими важкоатлетами), а також своєрідна аптечка в коробці від черевиків: різні засоби для зміцнення ясен і силa-силенна аспірину — не менш як десяток флаконів, декотрі вже порожні.

— Мотлох,— зауважила господиня.— Хоч зараз усе на смітник.

Здобич і справді була нікчемна, навіть для доскіпливого детектива. А проте Най почував себе задоволеним, бо всі ті речі — і засоби для зміцнення ясен, і засмальцьована подушечка "на спомин про Гонолулу" — давали йому певніше уявлення про їхнього власника та про його самотнє безрадісне життя.

Другого дня, уже в Ріно, готуючи офіційний звіт, Най записав:

"О 9.00 зустрівся з м-ром Біллом Дрісколлом, головним кримінальним інспектором округи Вуошу, Ріно, штат Невада. Коротко ознайомивши м-ра Дрісколла з обставинами даної справи, передав йому фотографії, відбитки пальців та ордери на арешт Гікока й Сміта.

О 10.30 мав зустріч із сержантом Ейбом Ферроу з розшукного відділу місцевої поліції. Разом переглянули поліційну картотеку. Ні Сміт, ні Гікок у ній не зареєстровані. Перевіркою заставних квитанцій ніяких слідів зниклого радіоприймача не виявлено. Дано відповідні вказівки на той випадок, якщо приймач буде принесено в заставу до котрогось ломбарду в Ріно. Показував фотографії Сміта й Гікока в кожному ломбарді міста і особисто перевірив квитанції з метою виявлення приймача. Службовці ломбардів упізнали Сміта, але ніяких інших відомостей дати не могли".

Так минув ранок. А пополудні Най заходився розшукувати Текса Джона Сміта. Та в першому ж місці, куди він звернувся, — на пошті,— службовець у віконці "до запитання" сказав йому, що шукати "цього суб'єкта" — марна праця, принаймні в Неваді, бо він виїхав ще в серпні й тепер живе на Алясці, десь в околицях Серкл-Сіті. В кожному разі, пошту йому пересилають туди.

— Е, не так воно просто! — сказав службовець у відповідь на прохання Ная розповісти про Сміта-старшого.— То чолов'яга химерний, мов з якогось роману. Він називає себе Самотнім Вовком. Навіть і пошту йому здебільшого так адресують — "Самотньому Вовкові"... Ні, листів він отримує небагато, а от усіляких проспектів і рекламних брошур — цілі паки. Просто диво, скільки людей виписують цей мотлох — мабуть, аби, лиш одержувати якусь пошту... Скільки років? Та так десь із шістдесят. Одягається по-західному — ковбойські чоботи, високий крислатим капелюх. Він казав мені, що колись виступав у родео. Ми з ним, було, чимало розмовляли. Останні кілька років він заходив сюди майже щодня. Час від часу десь зникав, на місяць чи біля того,— потім завжди казав, що їздив шукати золото. А оце в серпні прийшов до мене один молодик. Сказав, що шукає свого батька, Текса Джона Сміта, то чи не знаю я, де він може бути. З вигляду на батька аж ніяк не схожий: Вовк, той тонкогубий, типовий ірландець, а цей хлопчина скидався більше на індіанця — волосся чорне, мов вакса, і очі до масті.