З холодним серцем - Сторінка 27

Одразу ж побачила, що то за птиця. Напахчений, чуприна лисніє від помади. Ясно було як божий день, де це Дік з ним заприятелював. А його ж бо звільнено з умовою, що він не знатиметься ні з ким, хто там був (тобто в Ленсінгу). Я застерегла Діка, але він і слухати нічого не хотів. Повіз свого товариша до Олейта, знайшов йому кімнату в готелі й відтоді увесь свій вільний час був тільки з ним. Навіть десь їздили разом із суботи на неділю. Ви вже мені повірте, містере Най, це отой Перрі Сміт підбив його шахрувати з чеками.

Най згорнув записник і сховав до кишені авторучку. Сховав він і свої руки, що затремтіли з хвилювання.

— Ви кажете, вони їздили разом. А куди, не знаєте?

— До Форт-Скотта,— мовив містер Гікок.— Як я зрозумів, там живе сестра Перрі Сміта. У неї нібито мали бути якісь його гроші. Щось вони згадували тут про півтори тисячі доларів. На те він і приїхав до Канзасу — щоб забрати в сестри свої гроші. Отож Дік повіз його до Форт-Скотта. А другого дня вже й повернулися, Дік був удома десь перед самим полуднем. Якраз до обіду встиг.

— Зрозуміло,— озвався Най.— Другого дня й повернулися. Отже, вони виїхали звідси в суботу. Чотирнадцятого листопада, так?.

Старий кивнув головою.

— А повернулися в неділю, п'ятнадцятого?

— В неділю опівдні.

Най дещо прикинув подумки й лишився задоволений наслідком своїх обчислень: двадцяти, а то й двадцяти чотирьох годин було цілком досить, щоб проїхати понад вісімсот миль в обидва кінці, а під час зупинки вбити чотирьох чоловік.

— Ще одне запитання, містере Гікок,— мовив Най.— У неділю ваш син повернувся додому сам? Чи разом з Перрі Смітом?

— Ні, сам. Він сказав, що Перрі лишився у готелі в Олейті.

Най, чий різкий голос звичайно аж лящить у вухах, намагався говорити якомога м'якше та лагідніше:

— А ви не пригадуєте, чи не видався він вам трохи не таким, як завжди?

— Хто?

— Ваш син.

Містер Гікок трохи подумав, тоді відказав:

— Поводився він начебто як звичайно. Ми одразу ж сіли обідати. Дік був страшенно голодний. Я й молитви не докінчив, як він заходився набирати собі на тарілку. То я ще сказав йому: "Ти, Діку, гребеш, мов лопатою. Так і нам нічого не зостанеться". Хоч він завжди ласий до їжі. Особливо до маринаду. Сам цілу банку може впорати.

— А що він робив після обіду?

— Заснув,— сказав містер Гікок, як видно, й сам трохи здивований своєю відповіддю.— Тут-таки заснув. Оце-то, мабуть, і незвичайне. Ми сіли біля телевізора дивитися баскетбол. Я, Дік і Девід, наш другий син. Дік одразу ж захропів, мов кінь. Пригадую, я сказав його братові: "От уже не сподівався дожити до такого, щоб Дік заснув, коли передають баскетбол". А він собі спав. І проспав усю гру. Лише потім десь на часинку прокинувся, підвечеряв і одразу ж подався до ліжка.

Місіс Гікок засилювала нитку в голку; її чоловік погойдувався в кріслі й смоктав незапалену люльку. Натреновані очі детектива нишпорили по скромній чепурній кухоньці. У кутку, прихилена до стіни, стояла рушниця. Най уже давно запримітив її. Він підвівся, узяв рушницю й сказав:

— Ви мисливець, містере Гікок?

— Це його рушниця, Дікова. Вони з Девідом часом ходили полювати. Здебільшого на кролів.

То був дванадцятикалібровий "Севідж", модель 300. Приклад його прикрашала тонка гравіровка: фазани в польоті.

— Давно вона в Діка?

Це запитання вивело місіс Гікок з рівноваги.

— Рушниця коштує більш як сто доларів! Дік купив її на виплат, а тепер вони не хочуть узяти її назад. Ще ж і місяця не минуло, як її куплено, та й у ділі була тільки раз, коли ото вони з Девідом їздили до Гріннела полювати фазанів. Десь на початку листопада. Дік купив її на наше ім'я — батько йому дозволив,— отож і мусимо тепер платити. А Уолтер такий хворий, і стільки всього треба, і хто зна, де його взяти...— Вона затримала віддих, немов силкуючись спинити гикавку.— А може, все-таки вип'єте чашечку кави, містере Най? Я миттю приготую.

Детектив прихилив рушницю до стіни й відійшов від неї, хоч уже не сумнівався, що Клаттерів убито саме з цієї зброї.

— Ні, дякую, година вже пізня, а мені ще їхати до Топіки,— сказав він, а тоді зазирнув у свій записник.— Я хотів би перевірити, чи все правильно зрозумів. Отже, Перрі Сміт прибув до Канзасу в четвер, дванадцятого листопада. Ваш син сказав, що той приїхав забрати свої гроші в сестри, яка живе у Форт-Скотті. У суботу вони вдвох поїхали до Форт-Скотта і там заночували... Як я розумію, у Смітової сестри?

— Ні,— озвався містер Гікок.— Вони її не знайшли. Здається, вона виїхали звідти.

Най усміхнувся.

— Так чи так, а тут їх ту ніч не було. А наступний тиждень — тобто від п'ятнадцятого до двадцять першого — Дік і далі зустрічався з Перрі Смітом, але щодо всього іншого, наскільки ви можете судити, жив, як звичайно,— ночував удома й щодня ходив на роботу. Двадцять першого числа він зник, і Перрі Сміт також. Відтоді ви не мали від нього звістки? Він нічого вам не написав?

— Він боїться,— сказала місіс Гікок.— До того ж йому соромно.

— Соромно? Чого?

— Що він таке зробив. Що знову завдав вам горя. Отож і боїться, що ми йому не пробачимо. Та ми завжди пробачали. І тепер так буде. Ви маєте дітей, містере Най?

Він кивнув головою.

— Тоді ви нас зрозумієте.

— І ще одне запитання. Чи не маєте ви хоч якоїсь гадки, куди б він міг податися?

— Розгорніть карту,— відказав містер Гікок.— Тицьніть пальцем куди попало,— може, він якраз там.

*

Було вже надвечір, і чоловіка за кермом — уже немолодого торговельного агента, що його назвемо тут містер Белл,— змагала втома. Йому хотілося спинитись і трохи здрімнути. Та їхати лишилося всього сто миль — до Омахи, штат Небраска, де містилось правління великої м'ясоконсервної компанії, в якій він працював. Правила компанії забороняють роз'їзним агентам підвозити подорожніх, але містер Белл частенько нехтував цей припис, а надто коли йому ставало нудно й хилило на сон. Отож і тепер, забачивши край дороги двох молодиків, він одразу ж натиснув на гальма.

Вони справляли враження "пристойних хлопців". Вищий на зріст, хлопчина міцної будови, з коротко підстриженим рудуватим чубом і приємною усмішкою, поводився дуже чемно. Його товариш, "такий собі коротун", що тримав в одній руці гармонійку, а в другій розбухлу валізу, теж видавався "цілком симпатичним", хоча й трохи соромливим. У кожному разі, містер Белл, і гадки не маючи про наміри своїх пасажирів — задушити його поясом і, забравши машину й гроші, покинути мертвого серед прерії,— зрадів, що тепер буде з ким поговорити й розвіяти дрімоту.

Він одрекомендувався, тоді спитав, як звуть їх. Чемний молодик, що сів поруч нього, назвався Діком.

— А це Перрі,— сказав він, підморгнувши товаришеві, що вмостився позаду.

— Ну що ж, хлопці, я можу довезти вас до Омахи.

— Дуже вдячні, сер,— мовив Дік.— Нам туди й треба. Може, знайдемо там роботу.

А якої роботи вони шукають? Містер Белл подумав, що міг би їм посприяти.

Дік відказав:

— Я першокласний фарбар автомобілів, а також механік. Заробляв завжди дай боже. Ми з дружком оце щойно з Мексики. Думали там осісти. Та вони, хай їй біс, таку мізерію платять, що білій людині аж ніяк не прожити.

А, з Мексіки... Містер Белл пояснив, що колись провів у Куернаваці свій медовий місяць.

— Усе хотіли якось ще туди поїхати. Та коли в тебе п'ятеро дітей, не дуже помандруєш.

У Перрі, як він згадував потім, майнула думка: "П'ятеро дітей.— ой, як погано!" Слухаючи самовдоволене Дійове патякання про його "любовні перемоги" в Мексіці, він думав, як усе це "не по-людському, бездушно" — вихвалятися перед людиною, котру збираєшся вбити, котра за десять хвилин має померти. Звісно, коли все вийде так, як замислили вони з Діком. А чого б не вийшло? Нагода чудова — саме такої вони чекали вже три дні, мандруючи попутними машинами з Каліфорнії до Невади, а тоді через усю Неваду й Вайомінг до Небраски. Та підхожої жертви все не траплялося. Містер Белл був перший заможний з вигляду й самотній переїжджий, що підібрав їх на дорозі. Досі їх підвозили водії вантажних машин, солдати, навіть два негри, боксери-професіонали, що їхали блідо-ліловим "кадилаком". А от містер Белл — це саме те, що їм потрібно. Перрі засунув руку в кишеню своєї шкіряної штормівки. Там лежав флакончик з таблетками аспірину й чималий, з кулак завбільшки, камінь з гострими краями, загорнутий у жовту ковбойську хустинку. Тоді розстебнув пояс — оздоблений бірюзою індіанський плетений пасок із сріблястою пряжкою,— зняв його і, скрутивши кільцем, поклав на коліна. Він чекав. Дивився на прерію обабіч дороги, награвав на гармонійці і чекав, коли Дік скаже умовну фразу: "Гей, Перрі, дай-но сірника". По тому Дік мав перехопити кермо, а Перрі — торохнути містера Белла загорнутим у хусточку каменем, "розчерепити йому голову". А тоді вже, звернувши на якусь глуху бічну дорогу, вони збиралися пустити в діло пасок з бірюзовими намистинами.

Тим часом Дік і приречений на смерть торговельний агент розповідали один одному непристойні анекдоти. Їхні веселощі дратували Перрі, особливо уривистий, схожий на гавкання сміх містера Белла; майже так само сміявся Текс Джон Сміт, батько Перрі. Від згадки про батька нерви його ще дужче напружились, заломило в скронях, біль пронизав коліна. Він розжував три таблетки аспірину й проковтнув, нічим не запивши. О боже! Якщо Дік і далі "тягтиме гуму", він просто не витримає — або виблює, або ж зомліє... Надворі смеркалося, дорога була пряма, ніде ні оселі, пі душі живої, тільки гола зимова прерія, похмура, мов іржава бляха. ІІу, час уже, час!Перрі втупився поглядом у Діка, наче хотів передати йому свою думку, та, побачивши, як сіпається в нього повіка, а на верхній губі проступають росинки поту, зрозумів, що той і сам дійшов такого рішення.

Одначе, коли Дік заговорив знову, то був лише ще один анекдот.

— А знаєте, що спільного між убиральнею і кладовищем? — Він вишкірився.— Не знаєте?

— Ні.

— Як уже треба туди, то треба!.

Містер Белл зайшовся реготом.

— Гей, Перрі, дай-но сірника!

Але тієї миті, коли Перрі вже заніс руку з каменем, сталося щось незбагненне, "якесь бісове чудо", казав він згодом. Тим чудом була несподівана поява ще одного подорожнього — солдата-негра, що стояв край шосе, піднявши руку.