З холодним серцем - Сторінка 31

Звичайний собі найманий робітник. Потім він попав у тюрму, в Ленсінг, і там усе думав, який Герб багатий. Отож місяць тому, коли його випустили, він одразу гайнув сюди, щоб пограбувати й убити Клаттерів.

Тим часом за сім миль на захід, у Голкомбі, ніхто й сном-духом не відав про наближення великих подій. Почасти тому, що віднедавна трагічна загибель Клаттерів була забороненою темою в обох головних осередках чуток — у поштовій конторі й "Гартменовому кафе".

— Щодо мене, то я не хочу більше й слова про це чути,— заявила місіс Гартмен.— Я сказала: далі так не можна. Підозрювати одне одного, залякувати до смерті. Отож щоб усі знали: кому хочеться про це говорити, нехай сюди не потикається.

Таку ж непохитну позицію зайняла і Мерт Клер.

— Люди приходять купити на п'ять центів марок і думають, що це дає їм право стовбичити тут по три години й вивертати весь підспідок Клаттерів. Та й іншим кісточки перемивати. Справжнісінький гадючник! А я не маю часу слухати плітки. Я тут на державній службі...

*

Година була рання, ще не минуло й дев'ятої, і Перрі зайшов до пральні самообслуговування перший. Він відімкнув валізу, витяг звідти купу брудних трусів, шкарпеток та сорочок (своїх і Дікових), заклав їх в автомат і вкинув в отвір замість монети олов'яне кружальце з тих, що ними з лишком забезпечився в Мексіці.

Перрі добре орієнтувався в таких закладах, бо відвідував їх часто й охоче — звичайно він "спочивав душею", сидячи й спостерігаючи, як білизна стає чистою. Але не сьогодні. Йому не давали спокою лихі передчуття. Незважаючи на всі його застереження, Дік таки наполіг на своєму. І ось вони знову в Канзас-Сіті — злидарі злидарями, та ще й на краденій машині! Цілу ніч вони гнали айовський "шевроле" крізь дощ, лише двічі спинившись підзаправитись бензином; обидва рази — з чужих машин, що стояли на безлюдних вулицях сплячих містечок. (То була робота Перрі. "Я в цьому ділі неперевершений мастак,— казав він.— Урізок гумового шланга — моя транзитна картка"). Діставшись на світанку Канзас-Сіті, мандрівники передусім поїхали до аеропорту, де в чоловічій убиральні вмилися, поголились і почистили зуби. А за дві години, трохи подрімавши в залі чекання, приїхали назад до міста. Дік залишив товариша біля пральні, пообіцявши вернутися через годину.

Забравши з автомата чисту й суху білизну, Перрі поскладав її назад у валізу. Був уже початок одинадцятої. Дік, що, мабуть, десь там "стругав липу", спізнювався. Перрі сів його чекати, уподобавши лаву, де на віддалі простягнутої руки лежала жіноча сумка. У нього аж руки свербіли туди залізти, але вигляд власниці, найдебелішої з кількох жінок, що прийшли прати білизну, відстрашив його. Колись, ще як був вуличним хлопчаком у Сан-Франціско, він у парі з одним китайчам ("Як це його звали? Томмі Чен? Томмі Лі?") "шарудів по сумочках". Перрі любив згадувати про деякі їхні витівки, це його тішило.

"Одного разу ми підкралися до старої такої пані, зовсім старої, і Томмі схопив її сумочку. Та стара вчепилася в неї і не пускала. Він до себе чимдуж тягне, а вона до себе. Тоді побачила мене та й каже: "Ану поможи мені! Поможи!" А я їй: "Дзуськи, пані, я йому помагаю!" — та як смикну! Вона аж перекинулась. А в тій сумочці всього дев'яносто центів було, я добре запам'ятав. Ми пішли в китайський ресторанчик і проїли їх".

Відтоді мало що змінилося. Перрі став на двадцять з чимось років старший і на сотню фунтів важчий, але із скрути так і не вибився. Він і досі був вуличним хлопчиськом і жив на крадені гроші (подумати тільки — і це з його розумом та здібностями!).

Він раз у раз поглядав на стінний годинник. О пів на одинадцяту його охопила тривога, а під одинадцяту ноги його аж судомило з болю — певна ознака того, що він починає панікувати, "пускати бульки". Перрі зжував таблетку аспірину й намагався відігнати геть — чи хоч би пригасити — напрочуд виразні страхітливі видіння, що низкою перебігали в його свідомості: ось Дік у руках охоронців закону, спійманий на гарячому з липовим чеком чи, може, затриманий за якесь дрібне порушення правил вуличного руху (а машина, виявляється, крадена!). Цілком імовірно, що саме в цю мить Дік сидить в оточенні злющих детективів. І розмова йде не про дрібниці — не про чеки чи вкрадені машини. Убивство — ось тема цієї розмови, бо хоч як був певен Дік, що ніхто на них не подумає, а таки подумали. І ось уже повна машина полісменів керує до пральні.

Та пі, це вже він казна-що собі уявив! Дік ніколи такого не зробить — не розв'яже язика. Скільки-бо разів він повторював: "Хай мене хоч убивають — однаково нічого не скажу". Дік, звісно, "дзвонар", і його хвалена залізна витримка, як упевнився Перрі, виявлялася лише тоді, коли він був господарем становища. І раптом Перрі спала на думку інша, не така страшна причипа Дійового спізнення. Можливо, він поїхав навідати батьків. Це теж було ризиковано, але Дік "шанував" їх — принаймні сам так казав. Минулої ночі, коли вони їхали крізь зливу, він признався Перрі:

— Страх як хочеться побачити своїх. Вони й слова нікому не скажуть. Цебто не повідомлять наглядача і взагалі не зроблять нічого такого, що могло б нам зашкодити. Тільки соромно мені. Боюся, що скаже мати. Про оті чеки й про нашу втечу. От коли б можна було їм подзвонити, дізнатись, як вони живуть...

Та це було неможливо, бо Гікоки не мали вдома телефону; інакше Перрі й сам подзвонив би, спитав, чи там Дік.

Минуло ще кілька хвилин, і ним знову заволоділа тривога: ні, Діка таки напевне заарештовано. Біль обпік ноги, пішов по всьому тілу, і від брудних випарів пральні Перрі враз занудило. Він підхопився з місця й вискочив на вулицю. Стояв край тротуару, і його вивертало, "мов з перепою". Канзас-Сіті! Чи не казав він, що в Канзас-Сіті їх спіткає нещастя, чи не благав Діка не їхати сюди? Тепер Дік уже, мабуть, шкодує, що не послухався його. І раптом Перрі подумав: а як же він сам? З кількома центами й жменею олов'янок у кишені? Куди податися? Хто йому допоможе? Бобо? Де там у біса! А от її чоловік міг би. Коли б Фред Джонсон жив власним розумом, він ще тоді допоміг би Перрі достроково звільнитися, гарантувавши йому роботу після тюрми. Та Бобо цього не дозволила: мовляв, нічого, крім зайвих прикрощів, це не дасть, а то ще й на небезпеку наразить. Так-таки й в листі до Перрі написала. Дарма, колись він поквитається з нею, розкаже їй, на що він здатний, детально змалює всі ті речі, що їх може заподіяти таким, як вона, шановним людям, забезпеченим і самовдоволеним, достоту як Бобо. Атож, нехай дізнається, що з ним жарти погані, а він дивитиметься на її очі. Мабуть, варто поїхати задля цього в Денвер. Так він і зробить — поїде в Денвер, до Джонсонів. Фред Джонсон допоможе йому почати життя наново, змушений буде допомогти, бо інакше довіку його не здихається.

Цієї миті до нього підійшов Дік.

— Гей, Перрі,— мовив він.— Тобі погано?

Діків голос вилинув на Перрі, мов добряча доза сильного наркотика, збудивши в ньому вир суперечливих почуттів: напруження й полегкість, лють і приязнь. Стиснувши кулаки, він підступив до Діка.

— Сучий ти син!..

Дік вищирив зуби й сказав:

— Гайда. Можемо знову підхарчитися.

Не обійшлося без пояснень та вибачень: Дік належним чином відбув їх, коли вони з Перрі засіли в "Орлі" — улюбленому Діковому ресторанчику в Канзас-Сіті.

— Ти вже даруй мені, голубе. Я знав, що на тебе корчі нападуть. Що ти подумаєш, ніби я вже у фараонів. Але мені так повелося, що гріх було спинитись.

Він пояснив, що, залишивши Перрі, подався до Марклового гаража, де колись працював: сподівався знайти там якісь номери, щоб поставити на вкрадений "шевроле" замість небезпечних айовських.

— Ніхто й не побачив, як я прийшов і як пішов. Той Маркл завжди мав неабиякий зиск з розбитих машин. Прокрався я на задвірок, аж глядь — так і є, стоїть потрощений "де сото" з канзаськими номерами. Як ти думаєш, де вони тепер? На нашому "шевролику", друже!

Зробивши цю заміну, Дік викинув айовські номери в каналізацію. Тоді спинився біля бензозаправної станції, де працював один його приятель, колишній однокласник, якого звали Стів, і умовив того розміняти готівкою чек на п'ятдесят доларів. Досі він ніколи "не обкрадав своїх". Та пусте, більше він Стіва не побачить, бо цього ж таки вечора розпрощається з Канзас-Сіті, тепер уже назавжди. То чом би й не "потрусити" декого з давніх знайомих? Маючи це на думці, Дік навідав ще одного товариша по школі, що працював продавцем в аптеці. Після цього прибуток його зріс до сімдесяти п'яти доларів.

— А до вечора заокруглимо до двох сотень. Я вже намітив, куди нам зробити візити. Шість чи сім місць. А почнемо тут-таки.— Він мав на увазі "Орел", де його знали всі, від офіціантів до бармена, й приязно прозивали Маринадом (то була його улюблена страва).— А потім — до Флоріди! То як, голубе? Чи я тобі не обіцяв, що ми святкуватимем різдво у Майямі, як усі мільйонери?

*

Дьюї прокинувся. В кімнаті шерифової контори, де він заснув, зробивши голову на стіл, було майже темно. У суміжному кабінеті, на столі місіс Річардсон, задзвонив телефон. Але зняти трубку не було кому — всі уже давно розійшлися. Виходячи з контори, Дьюї твердо вирішив поминути телефон, що й далі дзвонив без упину, та в останню мить завагався. А може, то Мері хоче спитати, чи він ще працює і чи ждати його до вечері?

— Прошу містера Дьюї. Його викликає Канзас-Сіті.

— Я містер Дьюї.

— Говоріть, Канзас-Сіті. Ваш абонент на проводі.

— Еле? Це Най.

— Слухаю вас, Братчику.

— Приготуйтеся почути важливі новини.

— Готовий.

— Наші друзі тут. У Канзас-Сіті.

— Як ви дізналися?

— А вони й не дуже ховаються. Гікок понапідписував чеків по всьому місту. Та ще й своїм власним ім'ям.

— Своїм ім'ям? Це напевне означає, що він не думає затримуватись надовго... Або ж він надто самовпевнений. То, кажете, і Сміт з ним?

— Атож, обидва тут. Але на іншій машині. Чорно-білий "шевроле" п'ятдесят шостого року.

— Номери канзаські?

— Канзаські. І слухайте, Еле, як нам пощастило! Вони купили телевізор, розумієте? Гікок виписав продавцеві чек. А коли вони вже від'їжджали, в того вистачило розуму записати номер машини. Там-таки, на звороті чека. Округа Джонсон, шістнадцять двісті дванадцять.

— Перевірили?

— І що ви думаєте?

— Машина крадена.

— Це само собою.