З холодним серцем - Сторінка 34

Та й яка дитина не злякалася б у дев'ять років. Елвін поцілував його і сказав:

"Не бійся, синку, ми не дамо їм нікого кривдити. Вони більше не заподіють зла нікому".

*

О п'ятій годині пополудні, хвилин за двадцять після того, як украдений "шевроле" в'їхав із невадської пустелі до Лас-Вегаса, його довгій подорожі настав кінець. Але перед тим Перрі ще встиг зайти на пошту й забрати пакунок, що його надіслав сам собі до запитання з Мексіки: велику картонну коробку, оцінену ним у сто доларів — зухвалу суму, яка набагато перевищувала справжню вартість її вмісту: бавовняних штанів, ношених сорочок, спідньої білизни й двох пар чобітків з металевими пряжками.

Чекаючи на Перрі біля пошти, Дік почував радісне піднесення. Він надумав таке, що напевне мало покласти край усім його знегодам і відкрити перед ним нові ясні обрії. Вирішив удати з себе офіцера авіації. Ця ідея давно полонила його, а Лас-Вегас був саме тим містом, де він вважав за найкраще її здійснити. Дік уже обрав собі офіцерське звання і прізвище, запозичивши його в одного колишнього знайомого — Трейсі Генда, що був свого часу начальником тюрми штату Канзас. Як капітан Трейсі Генд, убравшись у пошиту на замовлення форму, він "прогуляється по точках" — тобто по відкритих цілу добу казино, що низкою тягнуться вздовж одної з вулиць Лас-Вегаса. Жодного не промине і скрізь залишатиме "липу". Отак, розмінюючи на готівку нічого не варті чеки, він сподівався протягом доби хапнути тисячі три, а то й чотири доларів. Це була перша половина його задуму. А друга ось яка: "Прощавай, Перрі". Діка вже аж нудило від нього — від його гармонійки, безнастанних недуг, забобонів, від його тонкосльозих, мов у жінки, очей, від невдоволеного тихого голосу. Підозріливий, себелюбний, сварливий, Перрі скидався на осоружну дружину, що її несила далі терпіти, а позбутись можна лише в один спосіб: нишком утекти — і край.

Заглибившись у свої думки, Дік навіть не помітив патрульної машини, що, проїхавши повз нього, сповільнила швидкість і зайняла позицію для спостереження. Не помітив нічого й Перрі, що спускався з ганку пошти зі своєю мексіканською коробкою на плечі,— ні самої машини, ні полісменів у ній.

Агенти Осі Пігфорд і Френсіс Маколі добре затямили всі одержані відомості, у тім числі й прикмети чорно-білого "шевроле" зразка 1956 року з канзаським номером Дж — 16212. Від'їжджаючи від пошти, ні Перрі ні Дік і гадки не мали, що за ними вже слідкує поліція. Дік сидів за кермом, Перрі показував дорогу. Так вони поминули п'ять кварталів на північ, повернули ліворуч, тоді праворуч, проїхали ще чверть милі й спинилися перед хирлявою пальмою і побляклою від негоди вивіскою, на якій ледь видніло химерне слово "гель".

— Тут? — запитав Дік.

І саме в ту мить, коли Перрі кивнув головою, поряд спинилася патрульна машина.

*

При розшукному відділі лас-вегаської міської тюрми є дві камери для допитів. Це однакові розміром кімнати, десять на дванадцять футів, з лампами денного світла й обшитими пластиком стінами. В кожній — легкий металевий стіл, такі самі складані стільці, електричне віяло під стелею, замасковані мікрофони й магнітофони, а в дверях — приховане спостережне вічко. У суботу, 2 січня 1960 року, на другу годину дня обидві камери було надано в розпорядження чотирьох канзаських детективів — вони самі обрали цей час для першої зустрічі з Гікоком і Смітом.

Незадовго до призначеної години вся четвірка з КБР — Гарольд Най, Рой Черч, Елвін Дьюї та Кларенс Данц — зібралася в коридорі під дверима камер. У Ная була підвищена температура.

— Почасти від грішу, але головним чином від хвилювання,— розповідав він згодом одному журналістові.— На той час я чекав у Лас-Вегасі вже два дні, бо вилетів першим же літаком, тільки-но ми в Топіці одержали звістку про арешт. Усі інші — Ел, Рой і Кларенс — їхали машиною, і то була пекельна подорож. Через погоду. Новий рік вони зустріли десь у заметеному снігом мотелі в Олбукерку. Ви б побачили їх, коли вони зрештою прибилися до Лас-Вегаса! Збадьорити їх могло тільки віскі та ще добрі новини. А в мене було наготові й те і друге. Акт про передачу заарештованих нам було вже підписано. А головне, ми мали чоботи, обидві пари, і підошви їх — з круглими вічками й з ромбічним рифленням — точно збігалися з фотографіями слідів, знайдених у будинку Клаттерів. Ті чоботи були в коробці з усяким мотлохом, яку двоє друзів забрали з пошти перед самим фіналом. Я ще сказав Елові Дьюї: "А що, якби їх схопили на п'ять хвилин раніше?.."

І все ж наша позиція була досить хитка, бо ніщо не держалося купи. Але, пригадую, коли ми стояли там, у коридорі, мене аж тіпало з гарячки й хвилювання, одначе я вірив в успіх. Та й усі ми вірили. Відчували, що от-от дізнаємося правду. Ми з Черчем мали витягти її з Гікока. А Сміта взяли на себе Ел і Старий, цебто Данц. На той час я ще не бачив заарештованих, тільки оглянув їхні речі й оформив передачу. Гікока вперше побачив тоді, коли його ввели до камери для допитів. Я уявляв його собі більшим. Кремезнішим. Не таким кощавим хирляком. Йому було двадцять вісім, але виглядав він на хлопчика. Худющий — аж боки позападали. Голуба сорочка, штани кольору хакі, білі шкарпетки, чорні черевики... Я подав йому руку. Долоня в нього була сухіша, ніж моя. Охайний, ввічливий, з приємним голосом і чіткою дикцією — цілком пристойний хлопчина. І усмішка така мила — а всміхався він на початку мало не за кожним словом...

Я сказав:

"Містере Гікок, мене звуть Гарольд Най, а це містер Рой Черч. Ми спеціальні агенти Канзаського бюро розслідування, приїхали поговорити про порушення вами умов дострокового звільнення. Звичайно, ви не зобов'язані відповідати на наші запитання, і все, що ви скажете, може бути використане як доказ проти вас. Ви маєте беззастережне право на юридичний захист. Ми не будемо вдаватися ні до сили, ні до погроз, але й нічого вам не гарантуємо".

Він був абсолютно спокійний.

*

— Порядок я знаю,— сказав Дік.— Не вперше на допиті.

— Так от, містере Гікок...

— Звіть мене Дік.

— Так от, Діку, ми хотіли б поговорити про те, що ви робили, відколи вас звільнено. Як нам відомо, за цей час ви вчинили в Канзас-Сіті принаймні дві великі афери з чеками.

— Еге ж. Таки чимало липи настругав.

— А не пригадуєте, де саме?

Заарештований, видимо пишаючись своєю чудовою пам'яттю, перелічив назви та адреси двадцяти канзаських крамниць, кафе й гаражів, точно пригадав усі "покупки" й суми, на які виписував чеки.

— Цікаво б знати, Діку, чому всі ці люди приймали від вас чеки? В чім тут штука?

— Люди дурні,— ото й уся штука.

— Чудово, Діку,— сказав Рой Черн.— Дуже дотепно. Але забудьмо на час про ті чеки.— Незважаючи на хрипкий, скреготливий голос і залізні кулаки, якими він розбиває цеглину (до речі, це його улюблений трюк), з першого погляду Черч здається декому таким собі добродушним коротуном, рожевощоким лисим дядечком.— Може б, ви, Діку, розказали нам трохи про своє життя, про батьків.

Заарештований почав згадувати. Одного разу, коли йому було років дев'ять чи десять, батька звалила хвороба, туляремія. Він слабував кілька місяців, і весь цей час сім'я жила тільки завдяки допомозі церковної парафії та милосердю сусідів ("а то сконали б з голоду"). Коли ж не брати до уваги цього нещасливого періоду, жилося йому в дитинстві непогано.

— Великих грошей у нас ніколи не було, але й злиднів не знали,— розповідав Гікок.— Ходили завжди в чистому і їсти мали що. От тільки вдача в батька сувора. Не заспокоїться, було, доки не знайде мені якоїсь роботи. Та ми з ним ладнали непогано, до серйозних сварок не доходило. І між собою батьки ніколи не сварилися. Не? пригадаю жодної сутички. Мати в мене золота. Та й батько хороший чолов'яга. По-моєму, вони робили для мене все, що могли...

Школа? Що ж, мабуть, він міг би стати більш ніж просто середнім учнем, коли б приділяв книжкам хоч частину того часу, який витрачав на спорт.

— Бейсбол. Футбол. Завжди в перших командах грав. Міг би після школи вступити до коледжу й мати стипендію як футболіст. Я хотів учитися на інженера, але самої стипендії для цього було замало. Не знаю, мені здавалося, що певніше буде, як я піду працювати.

Йому не минув ще двадцять перший, а він встиг попрацювати й колійником на залізниці, й водієм швидкої допомоги, й фарбарем машин, і автомеханіком, а до того ще й одружитися з шістнадцятирічною дівчиною.

— Керол. Батько її був священик. Він проти мене чортом дихав. Казав, що я цілковите ніщо. Перешкоджав як тільки міг. Та я за Керол аж гопки скакав. І досі заспокоїтись не можу. Вона чисто мов принцеса. Але ж... троє дітей. Хлопчики. Зарано нам було мати трьох. Може, якби ми не залізли в борги... якби я міг більше заробляти... Я пробував...

Він пробував щастя в азартній грі, почав шахрувати з чеками, красти. 1958 року суд округи Джонсон засудив його на п'ять років тюрми по звинуваченню в квартирній крадіжці. На той час він уже розлучився з Керол і оженився на іншій шістнадцятирічній дівчині.

— Лиха була, як відьма. І вона, і вся їхня родина. Вона взяла розлучення, поки я сидів. Та я й не нарікаю. У серпні я вийшов на волю і вирішив почати нове життя. Влаштувався на роботу в Олейті, жив з батьками, ночував удома. Одне слово, поводився зразково.

— До двадцятого листопада,— мовив Най.

Гікок, як видно, не зрозумів його.

— До того дня, коли ви перестали поводитись зразково й знову взялися до чеків. Чому?

Гікок зітхнув і сказав:

— Про це хоч книжку пиши.— Він попросив у Ная сигарету, прикурив від сірника, якого послужливо підніс йому Черч, і почав розповідати: — Перрі, цебто мій товаришок Перрі Сміт, вийшов достроково ще навесні. А потім, коли й мене випустили, прислав листа. На конверті був штемпель Айдахо. Він питав, чи не забув я про справу, яку ми не раз обмірковували. Про подорож до Мексіки. Ми хотіли поїхати в Акапулько — є там таке,— купити рибальського човна й давати його напрокат туристам.

— Щодо човна,— зауважив Най.— На які гроші ви думали його купити?

— От до цього ж я й веду,— сказав Гікок.— Бачите, Перрі написав мені, що в нього у Форт-Скотті є сестра. І нібито в тої сестри лежать для нього гроші. Кілька тисяч доларів.