З холодним серцем - Сторінка 40

Кімната Ненсі — дівчина дослухається до стуку чобіт на дерев'яних сходах — риплять східці — ближче, ближче,— і ось уже очі Ненсі слідкують за променем ліхтарика, що шукає ціль ("Вона благала: "Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!" Я віддав рушницю Дікові. Сказав: "Я зробив усе, що міг". Він націлився, і вона відвернула лице до стіни")... Темний передпокій — убивці поспішають до останніх дверей... Мабуть, Бонні, чувши те все, була рада, що вони прийшли так скоро...

— Ту бісову останню гільзу ми ледве знайшли. Дікові довелося лізти під ліжко. Потім ми зачинили двері кімнати місіс Клаттер і зійшли вниз, до кабінету. Там трохи постояли, як і перше, коли прийшли. Подивилися крізь жалюзі, чи не видно десь того їхнього робітника чи ще кого, хто міг почути постріли. Але кругом було так само тихо. Тільки вітер шелестів у листі... та ще Дік сапав поруч, наче за ним гналася зграя вовків. Саме отам, у ті лічені секунди, перш ніж ми побігли до машини, я вирішив убити Діка. Він-бо сам увесь час мені товкмачив: жодного свідка! Ото я й подумав: а він же сам свідок. Не знаю, що мене тоді стримало. Їй-богу, треба було так зробити. Пальнути з рушниці, й край. А тоді в машину — і ходу, аж поки загубився б десь у Мексіці.

Запала тиша. Миль з десять чи навіть більше ніхто не озивається і словом.

Мовчання Дьюї сповнене смутку та глибокої втоми. Він так хотів "дізнатися точно, що і як діялося в будинку Клаттерів тієї ночі". І ось тепер йому двічі розказали про це, і обидві версії були дуже подібні між собою, з тією лиш істотною різницею, що Гікок приписував усі чотири вбивства Смітові, а Сміт твердив, що жінок застрелив Гікок. Але їхні признання, хоча й відповідали на всі "як" і "чому", не вкладалися в його схему свідомо обміркованого злочину. Психологічно це вбивство було нещасливим випадком, безособовим по своїй суті: адже жертви його так само могли загинути від удару блискавки. Тільки тоді вони не натерпілися б такого страху, не зазнали б страждань. А забути про їхні страждання Дьюї не міг. І все ж він вважав за можливе дивитися без ненависті на людину, що сиділа поруч нього,— та навіть і з деяким співчуттям, бо життя для Перрі Сміта було аж ніяк не святом: жалюгідний і самотній, він тільки те й знав, що ганятися за щораз новою примарою. Проте співчуття Дьюї було далеке від усепрощення чи милосердя. Він сподівався побачити Перрі та його товариша у зашморгах — рядком на одній шибениці.

Данц запитав Сміта:

— Скільки ж загалом грошей ви взяли у Клаттерів?

— Та щось доларів сорок чи п'ятдесят...

Частина четверта

"Закуток"

На четвертому поверсі будинку окружного суду в Гарден-Сіті мирно співіснують сувора атмосфера офіційної установи і веселий домашній затишок. Перше походить від окружної тюрми, друге — від так званої шерифової резиденції: гарного помешкання, відокремленого від самої тюрми сталевими дверима й коротким коридором.

Та в січні 1960 року шерифову резиденцію займав не шериф Ерл Робінсон, а його помічник Вендл Майєр з дружиною Джозефіною (Джозі). Майєри вже понад двадцять років як одружені; вони разюче подібні з вигляду: обоє високі на зріст, дебелі й дужі, з міцними руками й спокійними та добрими широкими обличчями. Місіс Майєр — жінка проста й діловита, та водночас уся її подоба немовби випромінює якийсь неземний спокій. День у дружини шерифового помічника довгий: від п'ятої години ранку й до десятої вечора вона на ногах — куховарить і шиє для в'язнів, пере й штопає їм білизну, дбайливо доглядає чоловіка, прибирає в кімнатах. У Майєрів є заміжня дочка, єдина дитина, але вона переїхала до чоловіка в Канзас-Сіті, отож тепер подружжя живе вдвох або, як уточнює місіс Майєр, "двоє нас та ще оті, кому трапляється сидіти в жіночій камері".

Тюрма складається з шістьох камер. Одна з них, призначена для жінок,— цілком окреме приміщення в самій шерифовій резиденції, поряд 8 кухнею Майєрів.

— Та мені це не вадить,— каже Джозі Майєр.— Я люблю товариство. Хоч маю з ким погомоніти, пораючись у кухні. А ті жінки — більшість їх можна лише пожаліти. Як то кажуть, лихий попутав — ото й тільки. ІІу, Гікок і Сміт — це, звісно, інша річ. Скільки я знаю, до Перрі Сміта ще жоден чоловік не сидів у жіночій камері. А тут шериф захотів, щоб вони з Гікоком аж до кінця суду були порізно. Того дня, як їх мали привезти, я пекла яблучні пироги й весь час позирала, що там діється нанизу. Вікно моєї кухні виходить якраз на площу, то кращого огляду годі й бажати. Не беруся казати точно, але кількасот чоловік таки зібралося, щоб подивитися на людей, які вбили Клаттерів. Сама я нікого з Клаттерів ніколи не бачила, але з усього, що про них чула, то були, мабуть, дуже хороші люди. Те, що з ними вчинено, важко простити, і я знаю, що Вендла тривожило, як поведеться натовп, коли побачить Гікока й Сміта. Він боявся, що хтось може спробувати на них напасти. Ото і в мене аж серце завмирало, коли я дивилася на всі ті машини, що над'їжджали звідусіль, та на юрби газетярів, що снували довкола. Але на той час, як їх привезли, надворі посутеніло — було вже по шостій,— та й морозець брав добрячий, от більшість людей і не дочекалася, подалась по домівках. А ті, що лишилися, не зронили й слова. Тільки стояли й дивились.

Потім, коли вже їх привели сюди нагору, першого я побачила Гікока. На ньому були благенькі літні штани та стара бавовняна сорочка. Просто диво, як він не схопив запалення легень на такій холоднечі. Та він без того виглядав зовсім хворим. Блідий був як мрець. Бо воно ж і справді жах — пройти отак крізь натовп чужинців, коли всі вони на тебе дивляться й знають, хто ти такий і що вчинив. Трохи згодом привели й Сміта. Я вже мала напохваті вечерю, щоб подати їм у камери,— гарячий суп, каву з сандвічами, пиріг. Узагалі ми годуємо в'язнів двічі на день: о пів на восьму ранку сніданок, а о пів на п'яту дня — обід. Але я не хотіла, щоб ті хлопці лягли спати натщесерце. Їм і так було не з медом. Та коли принесла Смітові вечеряти — як годиться, на підносі,— він сказав, що не хоче їсти. Стояв до мене спиною і дивився з вікна жіночої камери. Звідти те саме видно, що й з кухні: площу, дерева, дахи будинків.

Я сказала йому: "Ви хоч супу покуштуйте. Це овочевий, не з концентрату. Я сама його зварила. І пиріг свіжий".

Десь за годину я прийшла забрати посуд. Та він так ні до чого й не доторкнувся. Усе ще стояв біля вікна. Наче й з місця не зрушав. Надворі йшов сніг, і я ще, пригадую, сказала, що це перший сніг, а перед тим, мовляв, була чудова довга осінь. Потім спитала його, чи в в нього якась улюблена страва: коли є, то я спробую її приготувати другого дня. Він обернувся й поглянув на мене. Сторожко так, наче думав, що я з нього глузую. Тоді заговорив про якесь кіно — зовсім тихо, майже пошепки. Спитав, чи я бачила ту картину. Я забула, яку він назвав, та й однак її не бачила — я до кіно не дуже охоча. Він сказав, що в тій картині все діється за біблійних часів і що там є така сцена, коли якогось чоловіка кидають з балкона в натовп і люди роздирають його на шматки. Оце йому й пригадалося, коли він побачив натовп на площі. Як людину роздирають на шматки. І він подумав, що це можуть зробити й з ним. Так, каже, злякався, що й досі в животі млосно. Через те і їсти не міг. Це він, звісно, даремне, я так йому й сказала: ніхто б його і пальцем не зачепив, хоч який би він був злочинець,— у нас тут люди не такі.

Ми ще трохи побалакали. Він тримався дуже боязко, але потім сказав: "Єдине, що я насправді люблю, це рис по-іспанському".

Ну, то я пообіцяла йому приготувати, і він навіть ніби всміхнувся. Я ще подумала собі: е, це далеко не найгірший з тих, кого я бачила. Увечері, коли ми лягли спати, я сказала те саме чоловікові. Та Вендл тільки чмихнув. Він був один з перших на місці злочину, коли знайшли трупи. Отож і сказав, що добре б і мені було побачити все те на власні очі, тоді б я сама могла судити, який він хороший, цей містер Сміт. Він і його приятель Гікок. Мовляв, вони тобі серце видеруть і навіть оком не змигнуть. Воно звісно, нічого тут не скажеш — адже тих чотирьох таки замордовано. Я довго не могла заснути, все думала, чи гризе хоч одного з них сумління на згадку про ті чотири могили.

*

Минув місяць, за ним другий, і тепер сніг ішов мало не щодня. Він вибілив руді навколишні лани, запорошив вулиці містечка, притишив усі звуки.

Обтяжені снігом віти високого в'яза черкали об вікно жіночої камери. На дереві жили білки, і Перрі, кілька тижнів терпляче принаджуючи їх на недоїдки сніданків, зрештою заманив одну з гілки на підвіконня, а тоді й до себе за грати. То був чималий самчик з темно-рудим хутром. Перрі назвав його Рудиком, і звірятко швидко звикло до нового приятеля, залюбки поділяючи з ним ув'язнення. Перрі навчив його кількох нехитрих штук: гратися паперовою кулькою, просити подачки, сидіти на плечі. Усе це допомагало згаяти час, але у в'язня залишалося ще багато довгих годин, що їх треба було чимось заповнити. Читати газети не дозволяли, а ті старі жіночі журнали, які принесла місіс Майєр, йому вже обридли. І все ж він знаходив собі діло: обточував пилочкою нігті й полірував їх до блиску, без кінця розчісував свою намащену й напахчену чуприну, по три-чотири рази на день чистив зуби, майже так само часто голився і приймав душ. Не менш дбайливо, ніж себе, чепурив він і камеру, де були туалет, душова кабіна, залізне ліжко, стіл і стілець. Більшу частину дня він проводив біля столу: там він їв, там же сидів малював — Рудика, квіти, лик Христа, обличчя та фігурки уявних жінок,— і там-таки вів щось на зразок щоденника, коротко записуючи поточні події на аркушах дешевого лінійованого паперу.

"Четвер, 7 січня. Заходив Дьюї. Приніс блок сигарет і віддруковані примірники заяви, щоб я підписав. Я відмовився".

Так звана заява — документ на сімдесят вісім сторінок, продиктований стенографістці окружного суду,— містила в собі зізнання, що їх Перрі вже зробив Елвінові Дьюї та Кларенсові Данцу. Пригадуючи свою зустріч з Перрі Смітом того дня, Дьюї розповідав, що був дуже здивований, коли Перрі відмовився підписати заяву.

— Само собою це не мало майже ніякого значення.