З холодним серцем - Сторінка 42

Йому бракувало Діка. "Часто думаю про Діка",— записав він одного дня в своєму примітивному щоденнику. Після арешту їм не давали спілкуватися, і чи не найбільше, окрім волі, Перрі жадав саме цього: поговорити з Діком, знову бути з ним разом. Щоправда, Дік виявився аж ніяк не "кременем", не тим практичним і мужнім "залізним хлопцем", за якого Перрі мав його колись,— він показав себе "легкодухим і нікчемним слимаком". І все ж на той час Дік видавався йому найближчою людиною в світі — принаймні вони були рівня, обидва належали до проклятого каїнового Поріддя. Розлучений з Діком, Перрі ночував себе "одним один, мов той прокажений, з яким захоче знатися хіба що послідущий дурень"...

*

У камері Гікока вікна не було, і він бачив тільки широкий коридор та гратчасті двері інших камер. Зате він не був ізольований і завжди мав з ким перекинутися словом — у тюрмі не виводились п'яниці, шахраї, бешкетники, бродяги-мексіканці, отож Дік, з його легкою, "компанійською" вдачею, непристойними анекдотами й грубуватими жартами, дуже скоро став загальним улюбленцем (хоч один з в'язнів, якийсь старий, пройнявся до Діка непримиренною ворожістю, весь час сичав: "Убивця! Убивця!" — а якось при нагоді вихлюпнув на нього відро помиїв).

З вигляду Гікок видавався усім, хто його бачив, навдивовижу безтурботним хлопцем. Коли він не розмовляв з сусідами чи не спав, то лежав на ліжку, курив, жував гумку, читав спортивні журнали та дешеві детективи. А то й просто лежав, насвистуючи давні улюблені мелодії ("Ти крихітка добра і мила", "Поїдьмо в Буффало") і споглядаючи голу лампочку, що день і ніч світилася лід стелею камери. Він ненавидів це невсипуще електричне око: світло заважало йому спати, а ще більше загрожувало небезпекою його таємному задумові — втечі. Бо в'язень був зовсім не такий безтурботний, як здавалося, не скорився своїй долі й мав твердий намір будь-що уникнути "великої гойдалки". Не сумніваючись, що саме туди його пошле суд, він вирішив: "Утечу з тюрми, а там скочу в якусь машину — і шукай вітра в полі". Та для цього насамперед потрібна була зброя, і ось уже кілька тижнів він майстрував "перо" — щось на зразок великого шила,— яке сподівався загнати точно в те місце між лопаток шерифового помічника Майєра, де удар буде смертельний. Складники цієї зброї — дерев'яна колодка та цупкий металевий стрижень — були колись частинами щітки, яку в'язень поцупив з туалету, розламав і сховав під матрац. Пізно вночі, коли кругом було чути лише хропіння, кахикання та жалібні гудки поїздів, що гуркотіли через темне містечко, він гострив той стрижень об бетоновану долівку камери і обмірковував свій план.

Колись, іще першої зими після закінчення школи, Гікок мандрував попутними машинами по Канзасу й Колорадо.

— Я тоді шукав роботи. Ото їду одного разу ваговозом, і чогось ми з водієм засперечалися. Почалося, власне, з нічого, але він добре мене помолотив і викинув з машини. Просто серед дороги, десь там у біса в Скелястих горах. Ліпив мокрий сніг, а я тюпав милю за милею, і з носа в мене так і цебеніла кров. Потім натрапив на кілька хатин серед лісу на гірському схилі. Такі собі літні дачки, що в ту пору року стояли порожні й позамикувані. От я й заліз в одну з тих хатин. У ній були дрова й консерви, навіть трохи віскі. Я прожив там більш як тиждень, і то були чи не найкращі дні в моєму житті. Хоч ніс болів страшенно, а в очах мерехтіли жовті й зелені кола. А коли сніг перестав, засяяло сонце. Ніде я більше не бачив такого неба. Хіба що в Мексіці, тільки ж там клімат зовсім інший. Я обнишпорив сусідні хатини і знайшов чималий шмат шинки, радіоприймач і рушницю. Ото було життя! Цілими днями бродив собі з рушницею, вигрівався на сонечку. Почував себе пречудово. Мов той Тарзан. А вечорами їв консервовані боби зі смаженою шинкою, тоді загортався в ковдру й слухав музику, аж поки засинав. Ніхто там і близько не показувався. Тож я любісінько міг прожити в тій хатині до весни.

І тепер Дік постановив собі: якщо йому пощастить утекти, він знову подасться туди, в гори Колорадо, знайде таку саму хатину й перебуде в ній до весни (певна річ, сам-один, бо доля Перрі його не обходила). Ця ідилічна перспектива додавала йому снаги, і він ще завзятіше гострив свій стрижень, відшліфовуючи його, мов справжній стилет.

*

"Четвер, 10 березня. Шериф влаштував трус. Обшукав усі камери й знайшов у Д.під матрацом "перо". Цікаво, що це він замишляв (ха-ха)".

Та насправді Перрі сприйняв це аж ніяк не жартома, бо Дік, маючи в руках оту свою смертоносну зброю, міг би відіграти вирішальну роль у планах, що їх плекав він сам. За минулі тижні, спостерігаючи з вікна, він багато чого дізнався про завсідників Судової площі та їхні звичаї.

Особливу увагу Перрі привертав один з них — кремезний і ставний чоловік з буйною сріблястою чуприною; його повне обличчя з виразно окресленим вольовим підборіддям було звичайно ніби невдоволене, кутики рота загнуті донизу, очі похмуро опущені — ну просто живий образ непохитної суворості. І все ж то було не зовсім правдиве враження, бо подеколи в'язень бачив, як цей чоловік спинявся перемовитись з іншими: він жартував, сміявся і здавався в такі хвилини зовсім іншою людиною — веселою, товариською, добросердою. "Такий здатен розібратися по-людському",— дійшов висновку Перрі і вважав це за неабиякий плюс, бо той чоловік був не хто інший, як Роланд Г. Тейт — суддя 32-ї судової дільниці, що мав головувати на процесі "Штат Канзас проти Сміта й Гікока". Тейти, як незабаром дізнався Перрі,— рід давній і дуже шанований у Західному Канзасі. Суддя був чоловік багатий, мав власну конеферму, чимало землі. Дружину його вважали справжньою красунею. У них народилося двоє синів, але молодший помер, і то було страшне горе для обох батьків; трохи згодом вони всиновили маленького хлопчика, покинуту, безпритульну дитину.

— Здається, цей чоловік має душу,— сказав якось Перрі місіс Майєр.— Може, дасть нам трохи попуску.

Та великих сподівань на це він не покладав, бо розумів, що його злочин "непростимий" і що йому таки не минути "отих тринадцяти східців". А втім, і надії не втрачав, бо, так само як і Дік, замислив утечу. Все залежало від двох юнаків, яких він часто бачив під вікном своєї камери. Один був рудий, другий чорнявий. Стоячи на площі, під великим деревом, що його віти заглядали до камери, ті двоє часом усміхалися до Перрі й робили якісь знаки — принаймні так йому здавалося. Вони не озивались ані словом і щоразу, постоявши після того ще з хвилину, йшли геть. Але в'язень переконав себе, що ті хлопці, спонукувані, як видно, жагою пригод, хочуть допомогти йому втекти. Отож він намалював план площі, позначив місце, де найкраще поставити машину для втечі, а внизу написав:

"Мені потрібне тільки полотно лучкової пилки, більше нічого. Та чи розумієте ви, що вас чекає в разі невдачі? (Якщо так, кивніть головою). Вас можуть надовго засадити в тюрму. Або ж убити. І все це задля людини, якої ви не знаєте. Добре про все подумайте! Серйозно! Крім того, звідки мені знати, чи можу я вам вірити? А що, як це просто пастка, щоб виманити мене вниз і вбити? Як буде з Гікоком? Усі приготування мають враховувати і його".

Перрі зібгав записку грудочкою і поклав напохваті, щоб кинути у вікно, коли знову з'являться ті хлопці. Але вони більше не прийшли, і ніде він їх потім не бачив. Зрештою він навіть почав сумніватися, чи були вони насправді: а може, це йому тільки здавалося (його завжди непокоїла думка, що він "не зовсім нормальний", хворий психічно,— "навіть у дитинстві, коли сестри сміялися з мене, бо я міг годинами дивитися на місяць"), Та хоч би хто були ті двоє — живі люди чи примари,— він перестав думати про них і тепер обмірковував інший спосіб порятунку — самогубство. Він уже винайшов, як це можна зробити всупереч усім пересторогам тюремного начальства (в'язням не давали дзеркал, поясів, краваток, шнурків до черевиків). Під стелею його камери також увесь час світилася лампочка, але, на відміну від Гікока, він мав у камері щітку з довгим держаком і, притиснувши ту щітку до лампочки, міг викрутити її з патрона. Одного разу йому навіть приснилося, що він викрутив лампочку, розбив її і гострою скалкою перерізав собі вени.

— Я виразно відчував, як мене залишає життя,— розповідав він згодом.— Стіни камери наче провалилися, наді мною спустилося небо, і я побачив великого жовтого птаха...

Усе життя Перрі — і коли він був нещасним затурканим хлопчиськом, і неприкаяним юнаком, і коли сидів у тюрмі — йому в сновидіннях незмінно являвся той величезний жовтий птах, схожий на папугу, ангел-месник, що люто карав його ворогів чи, як оце тепер, рятував його в хвилини смертельної небезпеки.

— Він підняв мене, мов пір'їнку, і ми злетіли вгору, все вище й вище. Я бачив під собою площу, людей, які безладно метушились і кричали, шерифа, що стріляв нам навздогін. Усі вони аж казилися з люті, бо я був вільний, летів у височінь, виявився кращим за них усіх.

*

Суд був призначений на 22 березня 1960 року. Протягом попередніх тижнів обидва адвокати часто відвідували обвинувачених. Ішлося, зокрема, про те, чи є рація просити суд перенести слухання справи в іншу округу. Але бувалий у бувальцях містер Флемінг відраджував свого підзахисного:

— Не має значення, в якому місті Канзасу буде суд. Почуття людей скрізь однакові. А в Гарден-Сіті для нас, може, навіть краще. Тут дуже релігійна громада. Двадцять дві церкви на одинадцять тисяч населення. Причому більшість священиків виступає проти смертної кари, бо вона, мовляв, несумісна з принципами християнської моралі. Навіть отець Кауен, духівник і близький друг Клаттерів, висловився проти її застосування у вашій справі. Пам'ятайте, найбільше, на що ми можемо сподіватися,— це зберегти вам життя. І я вважаю, що тут у нас не гірші шанси, ніж будь-де.

Невдовзі після того, як Смітові й Гікокові було поставлено обвинувачення, захисники з'явилися до судді Тейта з клопотанням про кваліфіковане психіатричне обстеження їхніх підзахисних. Зокрема, вони просили суд дозволити примістити обох ув'язнених до державної лікарні в Ларнеді — зразково обладнаної психіатричної клініки — з метою встановити, "чи не є вони душевнохворими або розумово неповноцінними і чи здатні усвідомлювати своє становище й захищатися в суді".

Ларнед лежить за сто миль на схід від Гарден-Сіті.