З ярмарку - Сторінка 3

Він воліє відтерпіти на цьому світі, покутувати. Адже він покутник. Якби він тільки захотів, то був би багатий, як той Койрах *, тисячу Ротшільдів заткнув би за пояс, бо він знає, як можна розбагатіти. Йому відомі всі таємниці, він навіть знає, де лежить закопаний скарб.

— А де цей скарб лежить?

— Теж мені розумник! Звідки я знаю? Якби я знав, де той скарб лежить, я б тобі вже давно сказав. Я б прийшов опівночі й розбудив би тебе; "Ходім, Шоломе, викопаємо скарб, наберемо цілі жмені золота й понапихаємо ним повні кишені!"

І досить було Шмуликові розпочати мову про скарб, як його мрійні очі спалахували, червоні щічки починали пашіти, і весь він так запалювався, що захоплював і товариша. Шмулик говорив, а Шолом дивився йому в рота й жадібно ковтав кожне його слово.

б

СКАРБИ

Що тане скарб? — Легенда з часів Хмельницького. — Чудодійні камені

Що в нашому містечку справді десь закопаний скарб — це річ безперечна.

Звідки взявся в нас скарб? Від Хмельницького. Хмельницький закопав його ще за старих часів. Тисячі років люди збивали багатства, аж поки не прийшов Хмельницький і не приховав ці скарби.

— А хто такий був Хмельницький?

— Не знаєш, хто був Хмельницький? От дурненький! Хмельницький — то був чоловік такий ще за часів Хмельницького. Це ж навіть малі діти знають. Оцей Хмельницький забрав у тодішніх панів і багатих євреїв мілі-мільйони золота, усе це привіз сюди, до Воронкова, і пізно вночі, при світлі місяця, закопав по той бік синагоги на косогорі глибоко-глибоко в землю. Тепер це місце заросло травою й заворожене, щоб жодна жива душа не могла цей скарб знайти.

Шолом-Алейхем, т. III

17

— І весь скарб пропав назавжди, навік-віки?

— Хто тобі сказав, що він пропав назавжди, навік-віки? А для чого господь бог створив кабалу? Кабалісти, будь певен, дурненький, знають такий засіб...

— Який такий засіб?

— Вони вже знають. Вони знають таку замову, і в псалмах є таке речення, що його треба повторити сорок разів по сорок...

— Яке речення?

— Е, дурненький, знав би я те речення! І коли б я навіть його знав, то це однаково не так легко. Треба сорок днів не їсти й не пити, щодня прочитати сорок розділів з псалмів, а на сорок перший день, тільки-но сонце сховається за обрієм, слід вислизнути з дому, щоб тебе ніхто не помітив. Бо коли, боронь боже, тебе хтось помітить, тобі доведеться починати все з самого початку — знову постити сорок днів. І лише тоді, коли тобі пощастить і ніхто тебе не зустріне, ти повинен темної ночі, на початку місяця, податися до косогору, що за синагогою, порахувати сорок разів по сорок, простояти там сорок хвилин на одній нозі, і, якщо ти не помилився в рахунку, скарб сам собою відкриється тобі...

І сирота Шмулик тихим голосом цілком серйозно звіряє своєму товаришеві Шолому таємницю скарбу, і голос його дедалі тихшає, і розповідає Шмулик, наче з книги читає, ані на мить не зупиняючись:

— І відкриється тобі скарб у вигляді вогника, малесенького вогника. І коли цей вогник з'явиться, одразу підійди до нього, до вогника тобто,— тільки не бійся обпектися, бо вогник той не пече, а тільки світить,— нахились і загрібай повні жмені,— Шмулик показує обома руками, як треба загрібати,— золота й срібла, самоцвітів і діамантів та інших чудесних камінців, таких, що мають назву "кадкод", і таких, що називаються "яшфе"...

— А яка різниця між ними?

— Е, дурненький, велика різниця! "Кадкод" — це такий камінець, що світить у темряві, як "стринова" свічка, а "яшфе" має в собі чудодійну силу: "яшфе" перетворює чорне на біле, червоне на жовте, зелене на синє, мокре робить сухим, голодного ситим, старого молодим, мертвого живим... Досить тільки потерти камінцем правий лацкан і сказати: "Хай мені з'явиться, хай мені з'явиться добрячий сніданок!" І перед тобою одразу виникає срібна таця, а на таці — дві пари смажених голубів та свіженькі під-палки з питльованого борошна, перший сорт! Або: "Хай мені з'явиться, хай мені з'явиться добрячий обід!" І перед тобою виникав золота таця з усілякими стравами, справжній царський обід: смажені язики й фаршировані шийки, що від їхнього смачного аромату аж слинка тече, і свіжі, добре підпечені калачі з'являються перед твоїми очима, і вина вдосталь, найкращих сортів, і горіхів, і ріжків, і цукерок багато, так багато, що їси донесхочу!

Шмулик відвертається й спльовує, і Шолом бачить по його засмаглих губах та блідому обличчю з мрійними очима, що той би не відмовився покуштувати шматочок смаженого язика, фаршированої шийки або хоча б кусник калача. І тоді Шолом дає собі слово завтра-таки винести в кишені Шмулику кілька горіхів, ріжків і цукерок, які він, просто кажучи, поцупить у матері в крамниці. А поки що він просить Шмулика, щоб той розповідав ще й ще. І Шмулика довго просити не доводиться,— він витирає губи й веде розповідь далі:

— ...А коли ти наситишся усіма цими стравами й зап'єш їх найкращими винами, ти візьмеш камінець, потреш ним лацкан і скажеш: "Хай мені з'явиться, хай мені з'явиться м'яка постіль!" І тоді перед тобою виникне ліжко з слонової кістки, оздоблене золотом, з м'якою, як пух, периною, із шовковими подушечками в узголов'ї та атласною ковдрою. Ти простягнешся на цьому ліжку й заснеш, і тобі присняться янголи, й херувими, й серафими, горішній та долішній рай... Або потреш камінцем лацкан і здіймешся вгору аж до хмар і полетиш, мов той орел, високо-високо! Далеко-далеко!..

Чи відбилися чудесні казки бідного сироти на писаннях його товариша Шолома, коли згодом Шолом, син Нохема Вевикова, став Шолом-Алейхемом,— сказати важко. Одне тільки не викликає сумніву: він збагатив фантазію свого товариша, розширив його кругозір, і Шмуликові сни, його мрії про скарби, чудодійні камені та інші подібні дива він свято зберігає в своєму серці до сього дня. Можливо, в іншій формі, в інших образах, але вони живуть, живуть у ньому дотепер./

РАБИН У РАЮ

Дружба Давида і Йонатана*.— Левіафан і шор-габор*.—Який вигляд мають пра-веднини на тому світі

Чудесні, чарівні казки сироти Шмулика так зачарували його юного друга, що до нього почали з'являтися уві сні принци й принцеси, будили, тягли його за рукав: "Встань, Шоломе, одягнись, ходімо з нами!.." Та не тільки уві сні, а й наяву він майже весь час перебував серед принців і принцес, десь у кришталевому палаці, або на Льодовитому океані, або на далекому острові, де живуть дикуни; а то він опинявся в долішньому раю, де є дванадцять колодязів із живим сріблом і тринадцять шафранових садів, де золото й срібло валяється повсюди, мов те сміття, чи раптом здіймався за допомогою каміння "яшфе" до самих небес, аж над хмарами... Дійшлося до того, що він почав усім цим марити й бачити це на кожному кроці.

Кількох колод, складених у подвір'ї, було досить, щоб він, вилізши на них, уявив себе принцом, що опинився на дикому острові, а гусей і качок, які походжають навколо,— дикунами-людожерами; він їхній володар, він може їх гнати, куди завгодно, й робити з ними все, що йому заманеться, бо вони ж його піддані... Перший-ліпший шматок скла перетворювався в його уяві на чудесний камінь "кадкод", а піднятий з землі звичайнісінький камінець наводив на думку: "А чи не "яшфе" то часом?" І він нишком, щоб ніхто не бачив, тер цим камінцем правий лацкан і казав, як Шмулик: "Хай мені з'явиться, хай мені з'явиться!.."

Але найсильніше вразили його Шмуликові казки про скарби. Шолом був більше ніж певен, що не сьогодні-завтра скарб йому обов'язково відкриється. Тоді він усе золото, звісно, віддасть батькам, і батько вже не буде такий завжди стурбований і заклопотаний своїми справами, а матері не доведеться цілими днями мерзнути в крамниці. За допомогою камінця "яшфе" він збудує їм кришталевий палац, оточений шафрановим садом. А в цьому саді буде колодязь, повний живого срібла. Вчений собака стерегтиме вхід, і чудовпська-піпернотери, гноми та дикі кішки лазитимуть по деревах. А він, сам принц, щедрою рукою роздаватиме воронківським біднякам милостиню, велику милостиню й малу милостиню —— кожному стільки, скільки той заслуговує.

Важко було собі уявити, що таким двом відданим дру-зЯхМ, Шолому, синові Нохема Вевикова, та сироті Шму-лику, доведеться колись розлучитися навік-віки. По-перше, чого це, власне, повинні друзі взагалі розлучатись? І до того ж вони поклялися перед богом і цілували китички талескотна *, що один без одного нікуди не поїде, і хоч би що з кожним сталося і хоч би де кожен з них опинився, вони завжди житимуть, як одна душа. То була дружба, подібна до дружби Давида і Йонатана. Хто міг навіть припустити, що рабин, правда, людина вже дуже стара, певно, років сімдесяти, надумає раптом захворіти й віддати богові душу, а сирота Шмулик виїде з рабиновою вдовою в якесь маленьке містечко, казна-куди, десь у Херсонську губернію, і зникне безслідно, наче цього Шмулика ніколи на світі не було?

А втім, не так швидко все діється, як мовиться. Гадаєте, рабин отак просто зліг і помер? Оцей рабин, який від постійних постів та просто від недоїдання завжди був кволою, хворобливою людиною, на схилі віку зліг і пролежав паралізований понад рік, не їв, не пив, а тільки читав священні книги, молився й боровся з ангелом смерті. Шмулик розповідав своєму товаришеві й при цьому божився, присягався, що кожного вечора, між обома вечірніми молитвами, влітає крізь щілинку в вікні той самий, стає біля узголов'я хворого й чекає, може, рабин перестане молитися, тоді він йому зробить "хик!"... Але рабин хитріший за нього — він ані на мить не перестає читати священні книги або молитися.

— Який вигляд він має?

— Хто?

— Отой самий?

— Звідки я знаю?

— Ти ж кажеш, що він приходить, отже, ти його, певно, бачив.

— Дурненький, хто побачив ангела смерті, той не житець на цьому світі. Як же я міг його бачити?

— А звідки ти знаєш, що він приходить?

— Отакої! А що ж він має робити? Чекатиме на запрошення?..

Рабинова смерть перетворилася для обох друзів на свято. Йому влаштували такий розкішний похорон, який може собі дозволити тільки рабин у маленькому містечку. Замкнули крамниці, розпустили хедери, і все місто вирушило його проводжати.

Поверталися наші щирі друзі, Давид і Йонатан, останніми, аж після всіх. Узявшись за руки, вони ступали поволі, не поспішаючи, щоб можна було добре наговоритись.