З ярмарку - Сторінка 4

А поговорити було про що: про рабинову смерть і про його появу на тому світі, як його там зустрінуть біля райських воріт, і яку шану йому віддадуть, і хто вийде його зустрічати.

Шмулик знав усе, навіть те, що діється "там". І про все він говорив так, ніби сам бачив це. Виходило, неначе рабин зовсім не помер. Він тільки перенісся в інший світ, у кращий світ, де на нього вже чекали з левіафаном і шор-габо-ром, із завітним вином і з усією райською благодаттю. О, лише там він зазнає справжнього життя, нового, щасливого життя в розкішному едемі, спільно з такими магнатами, як Авраам, Ісаак та Яків, Йосиф Прекрасний, Мой-сей та Аарон, цар Давид, цар Соломон, пророк Ілля, Май-монід * і Балшемтов *, і ружинський цадик *. Шмулик змальовував їх, як живих, і як живі виникали вони перед очима, кожен із своїм обличчям, із своїми прикметами: праотець Авраам — древній дід із сивою бородою, Ісаак — високий на зріст, худорлявий, праотець Яків — хворобливий і сутулий, Йосиф — красень, пророк Мойсей — дрібний на зріст, зате широколобий, первосвященик Аарон — високий на зріст, з бамбуковою патерицею, цар Давид із скрипкою, цар Соломон із золотою короною, пророк Ілля — бідний єврей, Маймонід — чепуристий, з круглою бородою, Балшемтов — звичайнісінький^ чоловік, із звичайним ціпком, ружинський цадик — поважна людина в шовкових шатах...

Після Шмуликових розповідей аж кортіло побачитись з усіма цими особами, хотілося побути разом з ними в раю, скуштувати хоча б кусник левіафана або шор-габора, випити хоча б один ковток завітного вина. Можна було тільки заздрити рабинові, що розкошує там тепер, забувши зовсім, як його щойно спустили в тісну, темну яму й засипали чорною липкою землею та ще приплескали лопатами, а сам-таки Шмулик проказав поминальну молитву, бо рабин дітей це мав, хай бог милує від такого вас і всіх людей...

ШМУЛИК ЗНИКАЄ

Давид і Йоиатаи розлучаються наві-ни. — Таємниця снарбу. — Втрата товариша

Усі сім днів, що рабинша відбувала жалобу по рабино-ві, Шмулик блукав самотній по місту, наче сирота, який посиротів удруге. Він нетерпляче ждав вечора, коли відпускають дітей з хедеру, щоб зустрітись із Шоломом, який ще більше прихилився до нього після рабинової смерті. Обидва товариші інстинктивно відчували, що їм незабаром доведеться розлучитись. Як це станеться, вони ще самі не знали. Тому вони намагались бути щовечора якнайдовше разом.

На щастя, влітку не вчаться вечорами в хедері, отже, можна забратися вдвох у сад Нохема Вевикова й просидіти там, під грушею, годину, дві, три й розмовляти. А то можна пройтись за місто, далеко-далеко, аж за млини, аби тільки селянські хлопчики не напали й не нацькували собак на них.

Там, за млинами, Шмулик і Шолом могли наговоритись досхочу. А поговорити було про що. Обох цікавило одне: що далі буде? Що буде, коли ПІмулику доведеться виїхати звідси? Бо Шмулик чув, ніби рабинша збирається податися кудись далеко, в Херсонську губернію. Вона має там сестру, яка їй пише, щоб приїхала. А коли їде рабинша, то й Шмулик повинен їхати. Справді-бо, що він тут робитиме сам-один? Йому навіть ніде голову прихилити!..

Він, звісно, їде ненадовго, в усякому разі,— не назавжди. Тільки-но він туди приїде, так одразу й почне вивчати кабалу. А коли осягне "таємницю таємниць", то повернеться до Воронкова й візьметься до діла — шукатиме скарб. Він не їстиме й не питиме сорок днів, щодня читатиме сорок розділів псалмів, а на сорок перший день вислизне непомітно з дому, відлічить сорок разів по сорок, стоячи на одній нозі сорок хвилин точно за годинником...

— А де в тебе годинник?

Тепер у мене нема годинника, але тоді в мене буде.

— А де ти його візьмеш?

— Де візьму? Вкраду! Що тобі до цього?

Шолом заглядає товаришеві в очі. Він побоюється, може, часом образив його, може, той розсердився. Та

Шмулик не такий товариш, що через одне слово його можна втратити. І Шмулик далі розповідає, що буде, коли вони виростуть і стануть дорослими, скільки добра зроблять у цьому місті, як ощасливлять воронківців. І слова ллються з його вуст, наче той єлей, і тягнуться, наче мед солодкий. Навіть додому не хочеться в цю теплу літню чарівну ніч. Але треба, треба йти спати, а то ще нагорить!.. І товариші прощаються: "До завтра, до завтра!"

Та ось минуло одне завтра, і друге завтра, і ще одне завтра — а Шмулика нема! Де ж він? Поїхав! Поїхав разом з рабиншею в Херсонську губернію. Коли? Як? Навіть не попрощався?!

Розгублений, глибоко засмучений залишився Шолом самотній, один як палець. Поїхав найкращий товариш, найулюбленіший, найдорожчий. Поїхав! Почорнів білий світ! Та навіщо йому той світ, коли нема Шмулика? Посиротіло життя! Навіщо те життя, коли нема Шмулика? І покинутий товариш відчув, як дивно стислося горло, в носі залоскотало, і серце защеміло. Він забився десь у найдальший куток і довго-довго плакав.

Як ви гадаєте, чи живий ще оцей цікавий хлопчик Шмулик з мрійними очима, з милою, чарівною мовою, що ллється, як єлей, і тягнеться, наче мед солодкий? Де він тепер і хто він? Проповідник? Рабин? Вчитель? Купець? Крамар? Маклер? Чи просто бідняк, жалюгідний злидар? А може, його закинуло в країну золота, в Америку, і він "робить життя"? Або, може, спочиває вже там, де через сто років ми всі будемо спочивати хробакам на втіху?..

Хто знає, хто чув про нього — озвіться!

8

МЕЄР З МЕДВЕДІВКИ

Новий товариш, яиий уніс співати. — Хедернини-шту нарі грають у "театр". — З босоногого шибеника виростає славетний артист

Довго сумувати й оплакувати втраченого друга Шолому не довелось. Бог утішив його, пославши йому незабаром нового товариша.

Сталося це так: оскільки старий рабин помер і містечко таким чином залишилося без рабина, Нохем Вевиків кинув усі свої справи, поїхав у сусіднє містечко Ракитне, де жив славнозвісний рабин, справжнє світило, Хаїм з Медве-дівки, і привіз його у Воронків. Містечко було в захваті від нового рабина. Бо, крім того, що він мав славу побожної людини та великого знавця талмуда й розумівся на співах, він був ще неабиякий злидар і тому взявся за одним заходом навчати дітей городян талмуда.

Проте старому меламеду * реб Зореху не відмовили — боронь боже! Як це можна ні сіло ні впало відібрати у людини її хліб? Реб Зорех залишився вчителем біблії й письма (єврейського, російського, німецького, французького й латинського, хоч ні вчитель, ні діти не мали ніякого уявлення про ці мови). А талмуд діти вивчали у нового рабина. І хоча Шолом ще й досі був шибеником і ніяк не хотів рости вгору, проте його прийняли до старшої групи, бо коли новий рабин перевірив його знання з біблії та коментарів до неї, він ущипнув Шолома за щічку: "Славний хлопчина!" — а батькові сказав, що шкода тримати такого хлопчину на сухій біблії, його треба засадити до талмуда. "Нічого, це йому не зашкодить".

Батька це, звісно, дуже тішило, але "хлопчина" не так радів з талмуда, як пишався тим, що сидить разом з дорослими. Він пиндючився, гнув кирпу — це ж вам неабищо!

Рабин реб Хаїм прибув з Ракитного не сам-один, а з двома синами. Старший, Авремл, уже жонатий, з великим кадиком, мав гарний голос і вмів співати перед аналоєм; молодший, Меєр, теж мав гарний голос і маленький кадичок, але до науки мав не голову, а довбешку якусь. А втім, він, власне, був не тупоголовий, а страшенний ледар. З оцим саме хлопчиком Шолом незабаром і потоваришував. Ракитнянськнй хлопчик, та ще рабинів син — це вам неабихто. Крім того, цей Меєр мав хист до співу: він знав багато пісеньок, та ще яких! Проте він мав також ваду, властиву кожному справжньому артистові: він не любив співати за спасибі. Хочете слухати пісні — платіть, будь ласка! За кожну пісню — один шеляг. А нема грошей, можна і яблуко, у крайньому разі пів-яблука, пару слив, цукерку — на дурничку не вийде! Зате він співав таких пісеньок, таким чудовим голосом і з таким почуттям, що куди там усім сучасним артистам — Собінову, Карузо, Шаляпіну, Сироті * та іншим!

Вийду на Віденську вулицю, Чую стогін, чую зойк: "Ой-оп! Ой-ой! Ой горе гірке!"

Хлопчики слухали зачаровані, аж мліли від захвату, а він собі, знай, співає! Справжній Йоселе-соловей! * А як він співав молитви! Якось учитель, його батько-таки, тобто рабин реб Хаїм, вийшов на хвилинку з кімнати. Тоді Меєр став обличчям до стіни, накинув на плечі скатерку замість талеса *, узявся за кадик, наче справжній кантор, і почав скоромовкою вигукувати слова молитви: "Цар Всевишній, що сидить в небесах...— і закінчив на повний голос: — ".Іменем бога покликав!" Раптом з'явився вчитель:

— Це що за канторські штуки! Ану, боговідступнику, лягай на лаву, отак...

І почалася екзекуція.

Але Меєр з Медведівки визначався не тільки своїм умінням гарно співати, він мав ще одну пристрасть: удавати кого-небудь, грати різні сценки: "Продаж Йосифа", "Вихід з Єгипту", "Десять кар", "Пророк Мойсей із скрижалями" * тощо.

Ось він, наприклад, одного разу удав розбійника: босий, штанці підкасані, за батьківським поясом стримить колодій, в руці величезна ломака. А очі... очі,— боже милосердий! — як у справжнього лиходія! А Шолом тим часом грав єврея-злидаря, з подушечкою на спині замість горба, з товстим ціпком у руці й у шапці навиворіт. Вирушивши просити милостиню, він, бідолаха, заблудився в лісі. Ліс зображували хлопчики. Злидар Шолом блукає серед дерев, спираючись на свій ціпок, шукає дорогу, коли раптом зустрічає розбійника Меєра! Розбійник вихоплює з-за пояса колодій і кидається до злидаря, співаючи по-російському:

Давай дє-е-еньгі! Давай дє-е-еньгі!

Злидар Шолом слізно благає його зглянутись, якщо не на нього, то на його жінку, на дітей. Вона залишиться вдовою, діти — сиротами. Але розбійник Меєр хапає його за горло й жбурляє на землю. Саме в цю хвилину з'явився вчитель, і тоді почалося:

— Нехай, скажімо, оцей,— він показав на власного сина,— ледар, негідник, вихрест. Але ти, Нохема Вевикова син, хіба ти рівня вихрестові?

Вчитель реб Хаїм був, мабуть, якоюсь мірою провидцем: через багато років його син Меєр, який згодом став славнозвісним артистом Медведєвим, таки перемінив, як то кажуть, свою шкіру... Проте слід сказати, що заповіді "Шануй батька свого" він свято додержував найкращим чином: він купив у Ракитному будинок для свого старого бідного батька, "осипав його золотим дощем", щоліта приїздив до нього в гостину, привозив подарунки для всієї родини, і рабин реб Хаїм, що не знав, яку штуку утнув йому син заради того, щоб зватися "артистом імператорських театрів", мав щасливу старість...