Зачароване скло - Сторінка 19

Ендрю відчув безмежне полегшення. Радість! Зараз він зможе зайнятися своєю книгою. Сташ була наче подих свіжого повітря, проганяючи Тріксі з його голови. Вона також і виглядала чудово, у короткому зеленому платті, яке демонструвало її прекрасні ноги. Він виявив, що посміхається, перш ніж вона навіть зайшла у кімнату.

— Всім гарного ранку, — сказала Сташ. – Привіт, Тріксі. Я збиралася зателефонувати тобі. Зможеш зробити мені зачіску пізно у середу? Ронні Сток потребує мене до п'яти вечора.

— Гаразд, — бадьоро сказала Тріксі.

Тоді Сташ повернулася до Ендрю.

— Професоре…

— О, будь-ласка, називай мене Ендрю, — сказав Ендрю. Ейдан проникливо подивився з нього на Сташ та подумав: "Якщо ці двоє поладнають, то не захочуть, щоб я був поруч". Він зітхнув, подумавши про Аркрайтів.

— Ендрю, — виправилась Сташ. – Якщо тобі не потрібно, щоб я робила нотатки, чи писала листи, то я пошукаю папери старого містера Брендона.

— Так, пошукай. Але я не знаю де ці папери, — сказав Ендрю.

Місіс Сток виказувала роздратоване нетерпіння.

— У своєму власному світі! Я казала вам, Професор. Вони у маленькій кімнатці у кабінету, яку використовували як комору, коли вашим кабінетом була кухня. – Вона сказала Сташ, — Чоловіки!

Сташ сказала:

— Добре. Тоді я буду поблизу, якщо буду потрібна…е…Ендрю.

Тріксі сказала, погоджуючись із сестрою:

— Чоловіки. Я піду. У середу, ввечері, Сташ. Тепер, Шоне, поводься добре та працюй обережно, побачимося. – Шон покірно кивнув.

— Слушно, — Сташ взяла Ейдана за плече. – Пішли, хлопчику мій. Ти обіцяв допомогти мені розібрати ці папери.

— О… я… — сказав Ейдан. – Я обіцяв зіграти у футбол…

— З Джиммі Стоком. Я знаю, — сказала Сташ. – Але спершу ти пообіцяв мені, коли ще навіть не був знайомим із Джиммі, а порушувати обіцянки неправильно, ти знаєш.

Ейдан зітхнув та пішов із Сташ. Тріксі пішла. Шон радісно посміхаючись вирушив. Місіс Сток пішла у вітальню, де трохи зрушила меблі у напрямку їх традиційних місць, лише щоб показати Ендрю, що вона не пробачила його.

Залишений самому собі, Ендрю взяв часопис, якого принесла місіс Сток на розвернув на результатах вчорашніх скачок. Він знав, що веде себе так само забобонно як і Сташ, але ніяк не міг цьому опиратися. З'ясувалося, що скачки були лише на іподромі, якого не підтопив вчорашній дощ, і переможцем першого забігу був Задоволення Пастернаку. Безглуздо. Я знав це! Подумав Ендрю. Второю був кінь Собачі Дні, а третім – Важка Королева.

— Це доводить, що все це дурниці, — сказав Ендрю. Він відкинув часопис, як раз вчасно, щоб встигнути підскочити та відчинити задні двері, коли підкрався містер Сток та кинув коробку на часопис.

— Ви все ще дозволяєте тому дурбецалу працювати на вас? – сказав містер Сток. – Не дозволяйте йому підходити до моїх овочів, або я за себе не відповідаю. – Він тихесенько покрокував геть.

Ендрю подивився у коробку. У ній було два гігантських пастернаки, кожен достатньо великий, що бути втраченою ногою Тарквіна.

— О, — сказав Ендрю.

Глава 9.

Допомагаючи Сташ, Ейдан виявив, що втягнутий у біганину. Він мав знайти килимок для Сташ, щоб їй було зручно, стоячи на колінах у пустій маленькій кімнаті, сортувати речі з трьох коробок. Потім він мав знайти ще більше коробок, одну — для речей, що викидалися, одну — для речей, що можливо треба буде викинути, після того як їх перегляне Ендрю, та декілька — для речей, які повинні залишитися. Ейдан ретельно продумав цю місію – "використовуючи свою макітру", як сказала би Бабця – та вирішив, що виникне необхідність у ще додаткових коробках, коли Сташ винайде додаткові категорії. Він сміливо пішов до садового сараю, до запасів коробок містера Стока, та приніс Сташ їх так багато, як міг нести.

— Як добре, — сказала Сташ, стоячи на колінах на килимі та виглядаючи радше наляканою. Коробки для сортування були величезні. "Три найкращі коробки містера Стока", подумав Ейдан. "Очікую, що на дні кожної буде земля".

Коли Сташ почала безпосередньо сортувати, вона казала:

— Навіщо він зберігав всі ці чеки? Цьому двадцять років! Викинь, Ейдане.

Ейдан слухняно клав оплачений декількасотфунтовий чек у коробку для сміття. Він зітхав.

Посередині позіхання Сташ перервала його, сказавши:

— Всі його засоби для чищення люльки! Пласти загортків! Хочеш їх? Ти можеш використовувати їх для виконання моделей. – І коли Ейдану вдалося закрити рота та похитати головою, — Ні? – сказала Сташ. Тоді у коробку для сміття. А це що за товща? О, здається, він писав собі нотатки. Проф… Ендрю безумовно захоче переглянути їх. Дай мені спеціальну коробку, Ейдане.

Ейдан підняв чисту, пусту коробку та допоміг Сташ упакувати десятки маленьких обірваних нотаток. Нотатки були написані на шматках, відірваних від листів, старих журналів та навіть нерівно відірваних шматків нового паперу. Почерк старого містера Брендона був чорний, чудернацький та характерний. Ейдан помітив, що в одній нотатці було написано: "Якщо Стокі ще раз принесе мені моркву, я здійму йому голову!!!". В іншій: "О.Браун каже дурниці. Двійники не загрозливі". А у третій було: "Знову проблеми у Лондоні. Зітхаю".

Коли вони перейшли до звичайних листів від різних людей, всі вони були накидані у коробку великою ковзаючою купою. Сташ зачерпнула горстку та піднесла до світла, насупившись.

— Нова коробка, — сказала вона.

Ейдан просунув нову коробку уперед, вітаючи себе, із тим, що приніс так багато, та зазирнув у велику коробку, щоб переконатися, що нова коробка буде достатньо великою. Половина листів у купі була написана почерком його бабусі. Ейдан узнав би її почерк будь-де, акуратний та легкий та косий, із тире замість інших знаків пунктуації. Бабця завжди казала: "У мене не вистачає терпіння на коми та крапки та подібні речі. Люди повинні сприймати мене такою як я є".

Серце Ейдана важко ударило. Раптово його очі стали гарячими та повними. Він виявив, що має встати.

— У чому справа? – запитала Сташ.

— Ці листи, — сказав Ейдан, вказуючи. – Вони від моєї Бабці.

Сташ добре розуміла почуття Ейдана. Після того як померла її матір – коли Сташ була не набагато старша за Ейдана – бували часи, коли маленькі, дурні речі – як матусине улюблена підставка для яйця, або просто запах маминих парфумів – знову викликало відчуття втрати, ніби мама померла лише вчора. У ці часи, Сташ повинна була побути на самоті. Зазвичай, вона запиралася у спальні, часто протягом багатьох годин.

— Хочеш вийти? – сказала вона Ейдану. – Іди. Я не заперечую.

Ейдан кивнув та відсахнувся від дверей, а сльози котилися з-під окулярів униз. Сташ здивувала себе, також почавши плакати.

Ейдан кинувся до вітальні, як до найкоротшого шляху назовні.

— Мій Боже! – сказала місіс Сток, коли Ейдан пробирався крізь французьке вікно. – Що з тобою сталося?

Ейдану не хотілося відповідати. Він наткнувся на газон та потім повз сарай для дров та через живопліт у поля за ним. Він зняв окуляри, але це не допомагало. З носа текло так само як і з очей, і у нього все ще не було носовичка. Він все ще міг бачити Бабцю, такою як вона була, із її обрізаними приказками та зазвичай – хіба що одна була похмура – як вона посміхалася, коли вимовляла їх. Він міг відчувати її запах, відчувати її форму, як у тих рідкісних випадках, коли вона обнімала його. Він міг чути її голос.

І він більше ніколи не почує, не відчує чи не побачить її.

Ейдан не міг собі пробачити. Він поводився так, ніби був на канікулах, веселився, помічав нові речі, грав у футбол, досліджував, жив поверхнево, та майже забув, що втратив Бабцю назавжди. Він ніколи навіть не казав їй, як сильно її любить. І зараз він більше нічого не зможе їй сказати. Він втратив її назавжди.

— О, Бабця, Бабця! – ридав він, спотикаючись поміж корів Воллі Стока та ледь помічаючи їх. Коли він йшов цією дорогою із Ендрю, він, правду кажучи, був досить наляканий розміром корів та тим, як вони дивилися. Але зараз вони дивилися, а йому було байдуже. Бабця померла. Пішла. Зникла.

Ейдан не був певен куди пішов після бродіння повз корів. Він блукав протягом годин, зі своїм стражданням, лише прагнучи побути на самоті. Коли його смуток трохи послабшав, він пішов до Мел Тампу на бродив там серед кущів.

— Гроіл? – крикнув він, через деякий час. – Гроіл? – Він не зміг би винести зустрічі із кимось іншим, якщо вони співчували б йому. Але він подумав, що Гроіл, мабуть, не відчував би до нього шкоди. З Гроілом можна б було зустрітися.

Але, як і раніше, там не було жодних ознак Гроіла. Ейдан спустився з пагорбу та побрів у напрямку лісу, думаючи про те, якщо бути чесним, що Сташ не співчувала йому. І Ендрю також. Але вони вдвох розуміли його почуття та були обережними, щоб не засмучувати його. Ейдан дуже хотів зустріти когось, хто не розумів. Когось хто був байдужий. Його друзі по футболу? Ні, вони будуть як Сташ чи Ендрю та – Гірше! – зніяковіють.

Він брів по краю лісу. Припустимо, він піде углиб, до розбитої стіни та навмисно побіжить до Охоронця? Охоронець не схожий на співчутливого. І його пес не схожий. Існує велика можливість, що вони вб'ють його. Вони удвох моторошні. Якщо ще раз подумати, і ще раз і знову подумати – Ейдан не був певен чи хоче він бути вбитим. Він припустив, що був голодним, хоча йому здавалося, що він ніколи знову не захоче їсти, і він повернув з лісу. О, Бабця, Бабця!

З лісу доносився нетерплячий гуркочучий шум.

Ейдан озирнувся навколо. Велика розмита фігура підскакувала та слідувала, серед дерев та чагарників, до нього. "Допоможіть! Це лев!", подумав Ейдан. Воно безумовно виглядало як лев. Тварина була кольору лева, жовтуватого. Але потім створіння радісно загавкало і Ейдан зрозумів, що то був всього лише пес. Він підскакував та виламував собі шлях, крізь останні дерева та ледачо підійшов до Ейдана на довгих ногах, що шльопали по місцині, вуха летіли, великий рожевий язик висунувся з рота та хвіст пристрасно виляв.

Насправді, лише цуценя, подумав Ейдан.

Пес підскочив до нього, задихаючись, радісно пхикав, поставив лапи на груди Ейдана та спробував лизнути його обличчя. Ейдан відвернувся та не міг стримати сміху. Його великий пухнастий хвіст виляв так сильно, що був схожий на пропелер. Ейдан виявив, що сміється і з цього також.