Зачароване скло - Сторінка 20

Потім, цілком природно, Ейдан виявив, що стоїть на колінах у траві, обійнявши звіра, погладжуючи його шовковисті вуха та кажучи різні дурниці.

— Як тебе звати? Ні – не відповідай. Я думаю – Рольф. Ти виглядаєш як Рольф. Ти великий, еге ж? Твій хвіст завжди викопаний вітряк? Кому ти належиш? Звідки ти прийшов? – У пса не було нашийника, але було зрозуміло, що він від когось втік. Кому б він не належав, його добре доглядали. Хоча його жовте хутро було повне колючок та підмаренника чіпкого, воно сяяло здоров'ям. Великий чорний ніс пса, коли він тикав ним у щоку Ейдана, був холодний та вологий, а зуби були білі та досконалі. Його великі коричневі очі, які радісно дивилися на Ейдана, були чисті та яскраві.

Пес хотів гратися.

Ейдан пішов до краю лісу, пошукати палицю для кидання. Пес рвонув повз нього, зник серед дерев та повернувся із старесеньким тенісним м'ячиком. Він уронив м'яча у Ейданових ніг, де опустився на прикрашені бахромою лікті та гавканням заохотив Ейдана. "Ось, дехто, хто не співчуває та навіть не розуміє", подумав Ейдан. Яке полегшення! Він підняв м'ячика та кинув. Пес захоплено рвонув за ним.

Вони грали у принеси-мяча туди-сюди, на краю лісу, здається години, поки Ейдан повністю не втомився. До цього часу, Ейданова скорбота за Бабцею зменшилась до маленького болючого місця, десь у глибині свідомості. Воно все ще боліло і він знав, що буде завжди боліти, але не спричинятиме такого несамовитого смутку, якого він відчував раніше. Він підняв очі, подивився навколо та зрозумів, що грався із псом протягом годин. Сонце було за лісом, створюючи довгі тіні дерев, які розтягнулися полем у напрямку Мелстоун Хаузу. Цей пейзаж викликав в Ейдана почуття порожнини усередині. Він пропустив ланч. Він, можливо, також пропустив і вечерю.

— Добре, — сказав він псові. – Час іти додому. – Він жбурнув м'яча далеко у ліс і, як тільки Рольф помчав за ним, Ейдан відправився до Мелстоун Хаузу

Тут почалися його неприємності. Ейдан ледь зробив десять кроків, як Рольф з'явився перед ним та почав стрибати, виляти та скиглити, очевидно налаштований також піти.

— О, ні, — сказав Ейдан. – Ти не можеш. Ти не належиш мені. — Він строго вказав на ліс. – Іди додому! – Рольф повернув до лісу а потім став, виглядаючи покинутим.

Ейдан знову вказав на ліс, та знову сказав:

— Іди додому!

Рольф ліг та жалюгідно скиглив. І, як тільки Ейдан повернувся та почав іти додому, Рольф з'явився поруч із ним, пихато підстрибуючи, виражаючи радість, що Ейдан взяв і його.

— Ні! – сказав Ейдан. – Ти не розумієш. Ти належиш комусь іншому. Іди до свого власника. Іди додому!

Проблема була у тім, Ейдан був певен, що Рольф все чудово розуміє. Він просто надавав перевагу Ейданові перед тим, кому б він не належав.

Це повторювалося ще зо десять разів. Ейдан обертався, вказував та суворо казав Рольфу:

— Іди додому! – і Рольф тікав, виглядаючи жалюгідно, а потім гнався за Ейданом, одразу як Ейдан знову ішов. Коли Ейдан побіг, стало ще гірше. Рольф миттєво був біля нього. Він кинувся під ноги Ейдану та дивився на нього великими коричневими, благальними очима.

Цього разу вони вже перетнули половину поля. Вівці Воллі Стока собі спокійно паслися, вочевидь не схвильовані зусиллями Ейдана, або Рольфа. Вони зовсім не боялися Рольфа. Ейдан зрозумів, що Рольф відноситься до нього як до вівці, заганяючи його додому. "Розумний", подумав Ейдан. Він дійсно був чудовим псом.

— Ну, чесно! – сказав Ейдан, коли Рольф знову кинувся йому під ноги. – Я казав тобі. Ти не належиш мені.

Цього разу у відповідь, Рольф почав повертатися навколо себе. "Ганяється за своїм хвостом", подумав Ейдан. Навколо та навколо, запаморочливо, так швидко, що став жовтою плямою. Потім він став жовтим туманом, здіймаючись біля Ейданового взуття. Ейдан трошки позадкував. Це було дійсно дивним. Він зняв окуляри, але Рольф все ще був жовтим туманом для його неозброєних очей. Потім, спостерігаємий кільцем безтурботних, зацікавлених овець, туман затвердів у іншій формі та піднявся маленьким хлопчиком. Ейдан надягнув окуляри, а Рольф все ще був маленьким хлопчиком. Його волосся було шкурою золотих локонів, такого ж кольору, що і шерсть пса, одягнутий він був, у свого роду, дитячий комбінезон, зроблений з золотого оксамиту. Він благально дивився на Ейдана собачими емоційними коричневими очима, та обхопивши руками ноги Ейдана. На вигляд йому було років п'ять.

— О, будь-ласка, візьми мене з собою! – сказав він. Його голос був набагато грубіший та нижчий, ніж ви очікуєте від п'ятирічного. – Будь-ласка! У мене немає дома. Я втік геть, коли вони намагалися начепити на мене нашийник та зробити з мене Охоронця. Будь-ласка!

— Ти був-собака! – сказав Ейдан [28]. Він припустив, що це дійсно має значення.

Маленький хлопчик кивнув.

— Я – Рольф, — сказав він. – Ти знав як мене звати. Ніхто більше не знав. Дозволь мені піти з тобою.

Ейдан здався. Він припустив, що через ці зажурені коричневі очі.

— Добре, — сказав він. – Тоді підемо. Але будь дуже ввічливим із місіс Сток. Я думаю інші зрозуміють, але не думаю, що вона зрозуміє.

Рольф радісно вигукнув та знову розчинився у жовтому тумані. Наступної секунди він був великим золотим псом, набагато зручніший як пес, ніж як хлопчик, міг би сказати Ейдан, коли Рольф збуджено крутився біля Ейдана, граючись, стрибаючи та трохи гавкаючи від захвату. Дуже часто він намагався лизнути Ейданову руку та ступню. Ейдан продовжував відштовхувати його протягом всього шляху полем.

***

Тим часом, Ендрю намагався зайнятися своєю книгою. Умови для праці були ідеальні: комп'ютер працював, Сташ була у сусідній кімнаті, звідки він міг її покликати на допомогу у будь-який момент. Він витягав усі речі, які могли знадобитися, коли йому спало на думку, що він спершу має перевірити Шона, у випадку якщо Шон почне щось робити, результатом чого стане ще більші пастернаки. Він встав та вийшов надвір.

Перше, що він побачив, була газонокосарка. Її виштовхали на середину двору та оточили старими бляшанками з фарбою, поламаними садовими стільцями та двома половинками драбини. Добре. Здається Шон працював там, де і мав працювати.

Друге, що побачив Ендрю, був Гроіл. Гроіл схилився над дахом сарайчика, обережно очищаючи кольорові панелі вікна. На перший погляд він здавався оптичною ілюзією, у збільшеному одязі Ейдана: дуже величезний хлопчик чистить дуже маленький сарайчик. Ендрю від цього видовища блимнув. Тоді Гроіл став велетнем, що чистить сарай нормального розміру.

— Боже мій, Гроіл! – вигукнув Ендрю. Я не очікував тебе!

Гроіл обернувся. Дах заскрипів, оскільки Гроіл спирався однією рукою на нього. Він соромливо посміхнувся Ендрю.

— Я можу достати вікно, розумієш, — сказав він.

Шон почув їхні голоси та підійшов до дверей сараю.

— Я маю друга, який допомагає мені, — сказав він. – Ви не проти?

Обидва, Шон та Гроіл посміхнулися однаково Ендрю, наполовину гордо, наполовину винувато. Дивлячись вгору на Гроіла та униз на Шона, у Ендрю не було сумніву, що ці двоє були тим, що містер Браун називав двійниками. Крім їх розмірів та нової зачіски Шона. Волосся Гроіла було кошлатою шваброю. Інша відмінність була у тому, що Гроіл виглядав розумнішим за Шона, а Шон виглядав старшим за Гроіла. Дивно. Наскільки знав Ендрю, Гроіл був, не молодше Ендрю, але все ще виглядав дитиною.

Розум Ендрю ухилявся від будь-чого, пов'язаного із містером Брауном.

— Звичайно, ні, — сердечно сказав він, — якщо ти пам'ятатимеш бути особливо ніжним із тріснутим склом, Гроіле. А пізніше ти отримаєш пастернак.

Він лагідно відштовхнув Шона у бік та заглянув усередину сараю. Там стояв запах вологого бруду, оскільки Шон вже помив половину однієї з різьблених стін.

— Вони добре поліруються, коли сухі, сказав Шон, вказуючи на велику бляшанку, позначену як Найкращий Бджолиний Віск. – Тітонька дала мені ганчірки, для цього. Але… — Він вказав на вікно на даху, де звисало павутиння, — …Гроіл має це зробити.

— Як? Він може зайти усередину? – спитав Ендрю.

Шон посміхнувся.

— Він як пружина, — сказав він. – Він може стати меншим за мене, якщо захоче. Але тоді стає важким.

— О, — казав Ендрю, думаючи: "вік живи, вік навчайся". – Гаразд. Ви вдвох справляєтеся добре, Шоне. Продовжуйте.

Він повернувся у кабінет та сів за комп'ютер. Він збирав матеріал для бази даних. Він переконався, що всі його щільно написані нотатки спираються на підставку для книг. Потім він сидів, дивлячись на комп'ютерну заставку, розмірковуючи про двійників, замість роботи. Як і чому вони виникають? Чому містер Браун так рішуче проти них налаштований? Чому він звинувачує Ендрю у тому, що той не зупиняє їх? Ніби Ендрю це може! Шон народився набагато раніше ніж Ендрю повернувся до Мелстоуну. Чим більше Ендрю думав про це, тим більше переконувався, що найкращий спосіб помститися містеру Брауну за його ввічливо грубі накази — це заохочувати двійників. Як би ж він ще знав як.

Через годину, коли він все ще дивився на комп'ютерну заставку, на якій занурювалися кольорові узори, зайшла Сташ із картонною коробкою у руках.

— Твій дідусь написав, щонайменше, тисячу маленьких записок самому собі, — сказала вона. – Все що я знайшла на даний момент, я відсортувала і думаю, ти маєш їх переглянути. Деякі з них виглядають важливими, але вони занадто загадкові для мене.

— Поклади їх у тому кутку, — сказав Ендрю. – Я пізніше їх перегляну.

Він із задоволенням спостерігав як Сташ перенесла коробку на вільне місце на підлозі та поставила її там. Вона дійсно виглядала дивовижно у цій короткій зеленій сукні.

— До речі, — сказала вона, — Ейдан вийшов, бідна дитина. Надзвичайно багато листів у одній коробці були від його бабці. Це дійсно його засмутило. Я гадаю, він трохи хотів побути на самоті – ти розумієш.

Ендрю кивнув. Його батьки померли, коли він був аспірантом. Йому були знайомі ці почуття. Він зітхнув.

— Дозволь мені подивитися на ці листи також, добре?

— Я збираюся зараз їх розсортувати, у хронологічному порядку, — сказала Сташ. – Хтось просто закинув їх у коробку, і вони усі там перемішані.

Вона була вже біля дверей, коли Ендрю сказав:

— А тобі не зустрічався складений папірець із чорною печаткою, а?

— Ні, — сказала Сташ.