Зачароване скло - Сторінка 26

Хочеш піти подивитися? Зараз там обличчя. Сила звільнилась. Зараз можеш поговорити із Високим Лордом, якщо хочеш.

— Що ти маєш на ува… — почав Ейдан.

На великому обличчі Гроіла з'явився вираз неабиякої тривоги. Він приклав величезного пальця до губ та впав на коліна, благально дивлячись на Ейдана, щоб мовчав. Тоді – було трохи схоже як змінюється Рольф – Гроіл скоротився у щось менше та темніше та важче. Менше ніж за секунду, ви могли б подумати, що Гроіл, це валун біля рогу будинку.

Дивлячись на валун, Ейдан думав: "Ось чому я ніколи не можу знайти його вдень!", коли гучний, скоріше пронизливий голос закричав позаду нього:

— Ага! Знайшов тебе! Попався!

Ейдан обернувся. Рольф відвернувся від обнюхування валуна. Його шерсть здибилася на плечах, як кущі, і, як живопліт, униз, по спині. Він оголив ікла та загарчав.

Товстий маленький чоловічок стоячи перед Ейданом, випростав одну руку, щоб схопити його, а потім позадкував на крок.

— Тримай цю тварюку під контролем! – сказав він. На ньому був чорний піджак та брюки у смужку, ніби він збирався на весілля.

Ейдан витріщився.

— Я не можу, — сказав він. – Ви йому не подобаєтеся. А хто ви? Збираєтеся на весілля?

— Весілля! – вигукнув чоловічок. – Що за дурна думка! – Його кругле обличчя спалахнуло. Ейдан подумав: "Він схожий на когось, кого я знаю!". Кругле та червоне, хоча і голене, обличчя чоловічка було, все ще було дивно схоже на обличчя Тарквіна О'Коннора.

— Тоді що ви тут робите? – запитав Ейдан, не дуже ввічливо. Бабця була б шокована і сказала би, що манери роблять людину. Але Ейдан знав, що чоловік намагався його схопити, і було зрозуміло що обидва, Гроіл та Рольф вважали його ворогом.

Чоловічок випростався у весь свій товстий зріст.

— Я вірний дворецький Короля, — гордо сказав він і додав, навіть більш гордо, — Я Пак [34], не менше. Я прийшов сюди, щоб доставити листа магу Хоупу від мого пана, коли побачив тебе тут. – Він помахав рукою із конвертом, на вигляд дорогим. Іншу руку він простягну у напрямку Ейдана. – Ти користуєшся гаманцем. Немає жодних сумнівів хто ти. Я негайно повинен полонити тебе.

Ейдан позадкував. Так само як і Ендрю, він подумав: "Я не вірю цьому!".

Але Рольф, очевидно, вірив. Він наступав на чоловічка повільним кроками та сильно гарчав. Ейдан не припускав, що Рольф може виглядати так зловісно.

— Я…я вам не вірю, — сказав він. – Йдіть звідси, або я напущу на вас мого пса!

Рольф не став чекати, коли йому накажуть. Від повзання він перейшов до стрибання, і жахливо гарчав.

Чоловічок – "Чи він дійсно був Паком?", дивувався Ейдан – моторно ухилився та притулився спиною до дощової діжки. Рольф прогримів поруч, задряпав, щоб зупинитися та повернувся, щоб знову атакувати чоловічка. Пак підняв обидві товсті руки та заспівав: "Змінися! Повністю змінися!" і раптом Рольф став маленьким ніжношкірим хлопчиком, стоячи на колінах у траві та виглядаючи дуже нещасним.

— Ой! – сказав він. – Боляче.

— Я так і хотів, — сказав Пак. – Ти, зрадник! По справедливості, ти – один з нас, з тих, хто не користується залізом. Чому ти захищаєш людину?

— Тому що ти хочеш завдати йому шкоди, звичайно! – сердито сказав Рольф.

— Не я, — сказав Пак. — Я збираюся відвести його, ніжно та по-доброму, до Короля, мого пана, і Король, мій пан, ніжно та по-доброму передасть його смерті. – Він підло посміхнувся Ейданові. – По-доброму, — сказав він. Він знову підняв обидві руки та заспівав, ніжно, пісню, що дзвеніла:

Приходь до мене в личині шершня,

Приходь та унесу мій приз я.

Темна хмара великих літаючих штукенцій потоком перевалила через дах будинку та спустилась на Ейдана. Він зняв окуляри та спробував відступити від них, але вони були навколо нього, кружляли біля нього, зверху та знизу та навколо, дзижчачи глибше та сильніше за бджіл. Тим часом, Пак знову заспівав:

Сім разів кругом

Сім разів кругом,

Зв'яжіть дитя, що я знайшов,

Сім разів кругом,

І дитя у полоні оков.

Ейдан намагався дивитися хоча б на одну істоту, щоб порахувати скільки разів вона облетіла навколо нього, але швидко зрозумів, що так може бути загіпнотизованим. Це було схоже на спробу стежити за сніжинкою в хуртовину. Без окулярів, він не був певний, чи це дійсно були шершні, але він міг бачити, що вони мали великі зігнуті, смугасті тіла та жала, які стирчали на кінцях. Їх крила нерозбірливо гарчали. Ейдан згадав, як читав десь, що можна померти, від укусів достатньої кількості шершнів. Він був нажаханий. Він подивився на бідолаху, майже голого Рольфа, присівшого на траву, але істоти, здається, не цікавилися Рольфом. Принаймні, це була хоча б одна добра річ.

— Допоможіть! – закричав він. Місіс Сток має бути на кухні. Звичайно, вона почує.

— Сім разів кругом, — співав Пак. – Сім разів кругом. – Та додав нормальнішим голосом, — Тоді йди, куди ведуть тебе мої шершні і тебе не скривдять. Йди у напрямку фасаду цього будинку.

— Ні! – закричав Ейдан. – Допоможіть! – Чи місіс Сток глуха?

Зате допомога прийшла з іншого боку. Бігли нерівні ноги, одна нога легка, одна важка.

— Що тут, зеленого гнилого чорта, відбувається? – вимагав голос. Це міг би бути голос Пака, окрім ірландського акценту. Тарквін вийшов з-за рогу будинку та вигукнув, побачивши напівприсівшого Ейдана у воронці темних істот, що кружляли. Він вилаявся. – Відклич ці штуки! – сказав він, вказуючи милицею на Пака. – Відклич їх зараз же!

Побачивши Тарквіна, Пак надзвичайно стривожився, але похитав головою.

— Ні. Я зараз на службі у мого пана, — сказав він та продовжив співати свою пісеньку. — Сім разів кругом, Сім разів кругом…

Тарквін запропонував декілька брудних речей, які Пак може зробити зі своїм паном та кинувся на співаючого чоловічка із милицею наперевіс, як зі списом.

— Припини це! – закричав він.

— Я не виконую накази людини із однією ногою! – заверещав Пак, коли Тарквінова милиця вдарила його по опуклому жилету.

Тарквінова втрачена нога одразу ж зрадила. Тарквін впав на своє реальне коліно. Але він підняв милицю, коли впав, і Пак піднявся і полетів, назад до дощової діжки. СПЛАХ!

Рольф повеселішав та скористався нагодою знову стати псом. І, Ейдан побачив краєм ока, коли вибіг з кола шершнів, кількість яких скорочувалась і які зникали, що Гроіл також скористався нагодою. Ейдан побіжно побачив, як той розпрямився та шмигнув з поля зору, за ріг будинку.

Ейдан впав на коліна біля Тарквіна.

— Дякую, — сказав він. – Що я можу зробити для Вашої ноги?

— Лише Господь знає, до того ж, її більше немає, — нещасно сказав Тарквін.

Двері кухні відчинилися і вийшла місіс Сток із обличчям: "що-тут-відбувається?". Шон вийшов за нею, діловито гризучи половину французької булки із стейком та салатом. Від цього видовища, шлунок Ейдана загуркотів. А тоді вони усі прикрили обличчя, оскільки Пак злетів із дощової діжки у коричневій хвилі дощової води.

— Я ще поквитаюся із тобою! — заверещав він Тарквіну, випльовуючи воду та істот, що жили у діжці.

— Поквитаєшся, аякже, — сказав йому Тарквін. – Я твій людський двійник, ось хто я. Додати сюди Шона і — ти у меншості. Йди звідси. Тримайся подалі.

— Якого ди…? – сказала місіс Сток, спостерігаючи як Пак коливаючись спустився на землю у своєму формальному костюмі, з якого капало. — Шоне, забери цю істоту звідси, поки мені не стало погано, заради Бога!

— Вже йду, вже йду! – сказав Пак, сердито дивлячись на неї. – Вам не потрібно закликати, я йду. І, — додав він Ейдану, — я знайду тебе знову, доволі швидко. Допоки ти використовуєш цей гаманець. — Він нахилився та швидко всунув у рожеву сумку мокрий конверт, якого тримав. Тоді він зник. Від нього нічого не залишилося окрім незначного душу води, що падала на чортополох та траву.

— Ми повинні попросити професора використати якійсь спосіб, щоб тримати цих істот поділі від тебе, — сказав Тарквін Ейдану.

— Професора немає, — сказала місіс Сток. – Поїхав у Лондон. У своєму власному світі. Хотіли від нього чогось особливого?

— Нічого, лише невеликі сподівання, як ви би сказали, на фізіо [35], — сказав Тарквін. Він все ще стояв на коліні здорової ноги, спираючись на милицю. Він нещасно вказав на втрачену, де його штани прикривали ногу у траві.

— Допоможи йому, Шон, — скомандувала місіс Сток. Вона підняла рожеву сумку – яка досить намокла при зіткненні – та подивилась усередину. – Мокрий лист професору, — сказала вона. – Вологе мюслі. Принаймні ти придбав належну їжу цьому невдячному псові. – Рольф докірливо подивився на неї та стріпнувся. Вода обприскала фартух місіс Сток. – Перестань, або я не відкрию тобі жодної консерви, — сказала місіс Сток. — Ейдан твою французьку булку я наповню через десять хвилин. Будь тут. – Вона промарширувала назад у будинок із сумкою. Рольф пішов за нею, а його ніс був практично всередині сумки.

Шон, однією рукою розмахуючи французькою булкою, підняв Тарквіна іншою рукою, а Ейдан допоміг поставити його. Черевик Тарквіна впав з втраченої ноги, коли він став у вертикальному положенні.

— Бачиш? – із відчаєм сказав Тарквін. – Знову зникла.

На втраченій ступні була дуже хороша шкарпетка. Ейдан дивився на неї, радий відволіктися. Він все ще вібрував від шершнів, та від знання того, що хтось тут, у Мелстоуні, хоче його зараз вбити. Він був як струни від піаніно Ендрю, подумав він, якщо ви сильно вдарите одну, з глибоких ключів, і тоді підете.

— Ваша шкарпетка все ще на нозі, — сказав він Тарквіну. Він нахилився та відчув повітря над шкарпеткою. Його пальці пройшлися по крутій гомілці та кістлявому коліну та відчули сильні мускули. – Ваша нога все ще тут. Пак зробив так, що Ви думаєте, що її немає. – Він насадив черевика назад на шкарпетку, щоб довести Тарквіну.

— Це так? – Колір почав повертатися до Тарквінового бородатого, ельфійського обличчя. Дуже обережно він встав на обидві ноги. Він зігнув втрачену ногу, потім тупнув. – Ти правий! – сказав він. – Вона не зникла!

Шон кивнув, задоволений, що Тарквіну зараз стало краще, та повернувся до Ейдана.

— Гроіл хоче, щоб ти подивився на сарай. Він вимив вікно.

Гроіл повернувся бочком з-за рогу будинку, знову великий, його голова була на рівні вікна спальні, поруч із ним. Він посміхнувся, униз, Ейдану.

— Минулої ночі був добрий пастернак, — сказав він.