Заметіль - Сторінка 3

- Олександр Пушкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ямщикові заманулося їхати рікою, щоб скоротити нам дорогу на три версти. Береги була занесені; ямщик проїхав мимо того місця, де виїжджали на дорогу, і таким чином опинилися ми в незнайомій стороні. Буря не вщухала; я побачив вогник і звелів їхати туди. Ми приїхали в село; в дерев'яній церкві світилося. Церква була відчинена, за оградою стояло кілька саней; на паперті ходили люди: "Сюди! сюди!" — закричало кілька голосів. Я звелів ямщикові під'їхати. "Змилуйся, де ти забарився? — сказав мені хтось,— наречена непритомна; піп не знає, що робити; ми готові були їхати назад. Виходь же скоріше!" Я мовчки зіскочив із саней і ввійшов у церкву, ледве освітлену двома чи трьома свічками. Дівчина сиділа на лавочці в темному кутку церкви; друга терла їй виски. "Слава богу,— сказала ця,—нарешті ви приїхали. Ледве було ви панночку не заморили". Старий священик підійшов до мене з запитанням: "Накажете розпочинати?"— "Розпочинайте, розпочинайте, батюшко",— відповів я розгублено. Дівчину підвели. Вона видалась мені не поганою... Незрозуміла, непробачна легковажність... я став біля неї перед налоєм; священик поспішав; три мужчини і покоївка підтримували наречену і зайняті були тільки нею. Нас повінчали. "Поцілуйтеся",— сказали нам. Дружина моя повернула до мене бліде своє обличчя. Я хотів був її поцілувати... Вона скрикнула: "Ай, не він! не він!" і упала знепритомніла. Свідки вп'ялися в мене зляканими очима. Я повернувся, вийшов із церкви без усякої перешкоди, кинувся в кибитку і закричав: "поганяй!"

— Боже мій! — закричала Марія Гаврилівна,— і ви не знаєте, що сталося з бідною вашою дружиною?

— Не знаю,— відповів Бурмін,— не знаю, як зветься село, де я вінчався; не пам'ятаю, з якої станції поїхав. В той час я так мало надавав значення злочинній моїй витівці, що, від'їхавши від церкви, заснув і прокинувся на другий день вранці, на третій уже станції. Слуга, який був тоді зі мною, помер у поході, так що я не маю й надії відшукати ту, з якою пожартував я так жорстоко і яка тепер так жорстоко відомщена.

— Боже мій, боже мій! — сказала Марія Гаврилівна, схопивши його руку; — так це були ви? І ви не пізнаєте мене?

Бурмін поблід... і кинувся їй до ніг...