Замок в Піренеях - Сторінка 2

Нові тунелі! Ми прибули до готелю поромом і відбули теж поромом. Іншим шляхом туди годі було дістатися.

Пригадуєш, як вляглася наша тривога, коли ми довідались, що уже прийшов останній пором і більше не буде? Село відрізане від світу, у на-

шому розпорядженні решта вечора, ніч і ранок, доки пором випливе у фьорд, а потім ополудні повернеться з новими пасажирами. Благословенне відтермінування, казали ми. Трапилось би це сьогодні, ми б просиділи, мабуть, увесь вечір на терасі, спостерігаючи за автомобілями, що вигулькують з тунелю: попрямують всі далі на захід чи котрийсь зверне біля Льодовикового музею до готелю, щоб забрати нас, тобто, арештувати?

Я, до речі, забув, як ми приглядали за її донечками. Отже, не все запам'яталося.

Погоджуюся на пропозицію знищувати твої електронні листи і свої відповіді, щойно відіславши їх. Правду кажучи, я й сам не люблю перевантажувати комп'ютер зайвими документами. Не прив'язана до записів вентиляція думок та асоціацій дає інколи відчуття свободи. Сьогоденню властиве надмірне нагромадження слів та прискіплива увага до них чи то в світовій електронній мережі, чи то на аркушах-пам'ятках, а чи на твердих комп'ютерних дисках.

Отож я знищив твого листа ще до того, як сам сів писати відповідь. Мушу визнати, наша угода має свої недоліки: стерши послання, я втратив шанс ще раз перечитати деякі твої пасажі, тепер доведеться покладатися хіба на власну пам'ять. Лише так продовжуватиметься наше електронне спілкування.

Ти натякаєш, що за приголомшливою зустріччю на готельній терасі стояли якісь надприродні сили. Щодо подібних тверджень, мушу відразу попросити твого розуміння, бо хочу висловитися не менш категорично, ніж того разу. Такий збіг вважаю лише випадковістю, не зумовленою жодною вищою силою чи "провидінням". У нашому випадку, справді, йдеться не про тривіальний, однак усього лиш про надзвичайний збіг обставин. Згадай і ті всі дні, коли з нами не траплялося нічого схожого.

Хоча й знаю твою схильність до окультизму, все ж мушу тобі звіритися в дечому. Коли автобус, у якому я їхав, виринув з тунелю на перевалі біля Берґсговдена, фьорд лежав огорнений туманом, і я нічого не бачив унизу. Навколо височіли гірські кряжі, а ось фьорд та долини наче зникли з поверхні землі. Потім був ще один тунель, з нього ми потрапили в густу хмару. Я бачив фьорд і три долини, що збігали до нього, зате зникли обриси гір.

Я подумав: Чи вона тут? Чи теж приїде?

І ти приїхала, з'явилася наступного ранку на терасі у дівочій літній сукенці саме тієї миті, коли я виходив з ресторанної зали, балансуючи на тарілочці повною по вінця філіжанкою кави.

Мені здалося, наче я витворив тебе в своїй уяві, вифантазував твій образ на тлі старого дерев'яного готелю — саме нині. Ти ніби зродилася з моїх спогадів, з моєї туги за тобою.

Щоправда, нема чого дивуватися твоїй невідступній присутності в моїх думках тієї миті, коли я нараз знову опинився в нашому "еротичному закапелку", як ми його тоді називали. Хоча своєю одночасною появою там ми завдячуємо, звісно, лише неймовірній фортуні.

Я снідав, попиваючи помаранчевий сік та длубаючись у вареному яйці, і думав про тебе. Я цілковито перебував у полоні свого яскравого сну. І ось виходжу з кавою на терасу... А там — ти!

Мені було шкода твого чоловіка. Я відчував до нього велику симпатію, коли ми з тобою згодом, за якусь годину, знехтувавши ним, подалися у гори, у нашу самотність на двох. Уже те, як ми йшли, як завели розмову, здавалось чарівним відлунням часу, коли ми були тут ще зовсім молодими. Та ж долина, і, як я вже казав, ти нітрохи не змінилася, така ж юна.

Проте я не вірю в долю, Сульрун. Направду не вірю.

Знову ти згадуєш Брусничну Жінку. І торкаєшся найдивовижнішого, чого я зазнав. Бо я не забув її і не заперечую її існування. Та зажди... Дорогою додому я став свідком однієї дивини.

Ви поїхали, а я залишився на відкриття нового кліматичного центру, яке відбувалося наступного дня. Я розповідав тобі, що маю виголосити за ланчем невеличку промову з цієї нагоди. У п'ятницю вранці швидкісний катер доправив мене від Балестранду до Флома, далі я пересів на поїзд до Мюрдалю, а звідти — берґенською залізницею до Осло. Не доїжджаючи до Мюрдалю, фломська вузькоколійка зупиняється біля бурхливого водоспаду, Хьосфоссена. Туристи буквально вимітаються з вагонів, аби не пропустити шансу сфотографувати водоспад чи принаймні помилуватися білосніжним каскадом.

Доки ми стояли на пероні, праворуч від водоспаду, на схилі, зненацька з'явилася гульдер, мавка. Ніби матеріалізувалася з нічого. Потім вона так само раптово зникла, однак лише на якусь частку секунди, щоб знову зринути за тридцять чи п'ятдесят метрів далі. Так повторилося кілька разів.

Що скажеш? Хіба конче казковим лісовим мешканкам підкорятися законам природи?

Однак не квапмося з висновками. Мені примарилося чи було то видіння? Ще кілька сотень людей бачило те саме, що й я. Невже ми стали свідками чогось надприродного, невже перед нами з'явилася справжнісінька мавка, дух лісу? Ні, ні! Усе це, звісно, було влаштовано для туристів. Єдине, на що я не спроможний, то це підрахувати, скільки платять дівчині за годину дійства.

Я щось забув? Так, бо, незважаючи ні на що, ця дівчина рухалася схилом не так, як рухаються зазвичай живі істоти, вона з блискавичною швидкістю перелітала з одного місця на інше. Це правда. Але ж то був фокус! Скільки "мавок" миготіло біля Хьосфоссена того пообіддя, я достеменно не знаю, однак припускаю, двоє або троє, отож, мабуть, одержали дівчата однакову погодинну оплату.

Я пишу ці рядки, бо мені спало на думку таке, чого ніколи не спадало тоді, та, гадаю, ще не запізно... Бруснична Жінка теж могла бути своєрід-

іб

ним трюком, могла грати відведену їй роль, обкрутити нас довколо пальця, і, цілком ймовірно, ми були не єдиними жертвами її екстравагантного "брусничного" існування. Такі сільські диваки стрічаються майже скрізь.

Невже я знову щось забув? Та звісно ж! Справа не лише в тому, що вона наче з'явилася з нічого і нізвідки, а в тому, що відразу після своєї приголомшливої появи немов запропала крізь землю. Може, й справді запропала? А може, хотіла нас здурити і вдала, наче впала в давно полишену пастку на дичину чи просто заховалася за купою ріща, хтозна. Ми ж не дошукувалися, куди вона зникла, а на злам голови кинулись бігти в долину, ніби сто чортів хапали нас за п'яти.

Іноді ми кажемо: не повірю, доки не побачу на власні очі. Та навіть тоді не завжди конче вірити власним очам. Буває, треба всього лиш протерти ока, перш ніж стверджувати щось. І запитати себе, як те щось або хтось зуміли ввести нас в оману. Тоді ми так не вчинили. Бо були налякані ледь не до смерті. Та ще й не оговталися від того, що трапилося напередодні. Надмір вражень до краю нап'яв нерви, і твої, і мої.

Ти б не мала тепер почуватися знехтуваною. Я був такий радий побачити тебе знову і весь день ходив, усміхаючись сам до себе. Бо, як на мене, такі щасливі збіги не бувають марними і нікого не залишають байдужим. Навпаки, вони сповнені глибокого сенсу, бо нараз пробуджують до життя давно притихлі струни душі і, окрім усього, можуть стати вирішальними в подальшій долі.

Якщо нам судилося поєднатися знову, то тільки там. Ми просто подалися в гори, до Ф'єльстьолена. Хто б міг подумати, що все повториться?

Чотири години — це не так уже й багато, якщо часто вибиратися у мандри, принаймні раз чи двічі на рік. Та якщо між прогулянками минає не одне десятиліття, чотири години — ціла вічність. Отоді відчуваєш приголомшливу різницю: бути цій єдиній зустрічі чи не зустрітися ніколи.

ОК, Стейне. Приємно, що дався чути. Однак твоє послання водночас нагадало мені, чому ми розійшлися. Причина в тому, що і тоді, і тепер ми по-різному трактуємо деякі життєві моменти, які стосувалися нас обох. А з іншого боку, ти завжди спогорда ставився до мого бачення світу.

Та есе ж приємно, що ти озвався. Мені бракує тебе. Однак дай мені трохи часу. Я відпишу тобі, щойно поліпшиться мій настрій.

Я не хотів видатися погордливим, та вже не можу до пуття пригадати, як саме висловився. Що я написав? Хіба не писав, що тиняюся помешканням, усміхаючись сам до себе, бо знову зустрів тебе?

Я, до речі, мав намір розповісти трохи більше. Пором, на якому я плив, мав ту саму назву, що й рукав фьорду. Спершу ми причалили біля Гелли, там, де тоді залишили наш убогий ридван на автостоянці, — як дивно було стояти на палубі й дивитися униз, на паркувальний майданчик. Потім, перетнувши головне русло фьорду, попрямували до Ванґснеса, а тоді знову повернули й пристали біля Балестранда. Я тинявся туди й сюди пірсом поблизу готелю Квікне, чекаючи швидкохідного катера з Берґена. Він прибув десь, мабуть, з півгодинним запізненням. А зійшовши на борт, я раптом побачив, що кораблик називається "Сулундір"!

Я здригнувся. Бо ж увесь час думав про тебе. Від тієї миті, як ми попрощалися на старому пароплавному причалі два дні перед тим, я, правду мовлячи, не міг думати ні про що інше. Та зараз я поринув у спогади про наше літування на островах в Сулунні, коли ми відвідували твою бабусю. ЇЇРанді звали, чи не так? Ранді Гьонневоґ?

Я не просто поринув у спогади, я б назвав це станом занурення у глибини свідомості, бо раптом хвиля живих образів, давніх відчуттів та емоцій захлиснула мене, я знову побачив нас, двадцятилітніх, над фьордом — мов окремі, вихоплені з фільму кадри, хоч я не тямлю, чи їх знімав, і був то не німий фільм, я начебто чув твій голос, твій сміх, ти щось казала мені. Невже мені лише вчувалося легке віяння бризу, пташиний спів, запах твого довгого темного волосся? Воно пахло морем і водоростями. Спогади бухнули гейзером довго гамованого щасливого блаженства. То не був звичний потік свідомості, радше блискавична телепортація у час, який колись належав нам.

Спершу я — після тридцятилітньої розлуки —зустрічаю тебе в старому дерев'яному готелі, а потім покидаю його на поромі, що називається іменем крихітної острівної комуни, родом з якої сім'я твоєї матері. Ти, здається, казала колись, що й тебе назвали на честь тієї місцевості. Йшлося про Крайню Сулу, найвіддаленіший острів архіпелагу, де мешкала твоя бабуся.