Замок в Піренеях - Сторінка 5

Вони є певним доказом не-локальності всесвіту. Інший парадокс полягає в тому, що квантові механічні частинки іноді поводяться як хвилі, а іноді — як частинки. Експерименти показали: електрон (отже, крихітна частинка) здатен пройти крізь дві різні щілини чи дірки водночас. Приголомшливо... Це те саме, що уявити собі, як звичайний тенісний м'ячик пронизує під ударом два окремі вічка тенісної сітки одночасно.

Я не прошу тебе зрозуміти чи детальніше пояснити мені, як щось може бути водночас і хвилями, і частинками або ж іноді — тим, а іноді — іншим. Не прошу нічого, лише схилитися перед величчю всесвіту. Якщо закони фізики — в наших очах — оповиті таїною, то хай собі такими й зостаються. Можна хіба пожалкувати, що ми не здатні пояснити все, що відбувається між небом і землею — поети могли би повправлятися у віршуванні на цю тему на світанні, елегійно похитуючи головою, мовляв, як мало нам дано збагнути глибінь всесвітньої містерії — та поки що нам залишається хіба визнати її.

Те, що я більш чи менш усвідомлено здатна перехопити послану тобою думку, визнати не важче, ніж математичні або ж фізичні постулати. Ми ж визнаємо квантову фізику, хоч і не розуміємо її до пуття...

Хіба ні?

Британський математик і астрофізик Джеймс Джине якось сказав: "Всесвіт стає більше схожим на велику думку, ніж на велику машину".

Я щойно одержав свіжий звіт про кліматичні зміни, він перевершив наші побоювання. До мене пробилися двоє надміру запопадливих журналістів, які, кров з носа, прагнули почути від мене коментар, перш ніж настане кінець світу. Нині навколо цих питань розгорілася справжня істерія, штучно спровокована засобами масової інформації— Тому доведеться на коротко урвати нашу розмову, але я ще повернуся до кінця робочого дня. Перш ніж я піду, дозволь запевнити, що я дуже шаную твої переконання, навіть більше: незважаючи на те, до чого ми нині договоримося, до яких "ізмів" признаємося, я дуже поважаю тебе як людину. Просто вибач, що сам я не вірю у так звані "надчуттєві феномени".

Гаразд, гаразд. Ти далеко не однозначна особистість, хлопчику мій. Колись я добре знала тебе... А зараз напишу кілька слів про Брусничну Жінку. Я ніби бачу, як ти враз наїжачуєшся, так само, як бачила тебе крізь двері й стіни тієї ночі, коли ти курив, схилившись над столом. Отож тепер мене послухай.

Після того, як воно сталося тоді, ти схлипував, наче дитя, я мусила тебе заколисувати. А що відбувалося, коли ми знову стрінулися там, через тридцять років?

Пишеш, що не віриш у жодні незнані сили, котрі втручаються у плин нашого життя, однак тремтів, немов осиковий листок, коли ми врешті зупинилися на узліссі березового гаю. А тіло не обманює...

Піднімаючись угору схилом, перед самим гайком, ти раптом взяв мене за руку. Тоді, цілу вічність тому, ми часто прогулювалися, тримаючись за руки, але те, що ти зараз узяв мене за руку, було наче грім з ясного неба. Хоча я розумію, навіщо ти так учинив: ми майже прийшли, ти потребував опори. Ти боявся! Принаймні там, у гаю, ти не видавався таким собі незворушним чоловіком. Тебе налякало оте з-поза нашого світу. Твоя рука сильна, Стейне. Але ти тремтів!

Мене також діткнулась серйозність миті. Та я була розсудливіша за тебе, впевненіша в собі, бо, мабуть, ще від самого початку мала глибоке переконання щодо існування потойбічних сил. Для мене "паранормальне" є нормальним. Я була готова до того, що Бруснична Жінка матеріалізується знову. Хоча поняття "матеріалізуватися" у цьому випадку некоректне, бо ж сама вона нематеріальна, її, певно, й сфотографувати нікому не вдалося. Вона була з явою. І історія, і парапсихологія рясніють згадуваннями таких феноменів, тобто розповідями про людину, яка з'являлася перед очима іншій людині, хоча у фізичному світі обоє перебували на відстані багатьох сотень миль одне від одного. Література також описує безліч випадків, коли люди бачили або одержували вість від щойно — ні, не померлих — воскреслих. Найвідоміший приклад, звісно, Ісус Христос. Ми належимо до надто матеріалізованої культури, яка майже повністю відмежувалася від контактів з душами, інакше кажучи, з потойбіччям. Та почитай Шекспіра, почитай ісландські родові саги, глянь з іншого кута зору на Біблію чи Гомера. Або

^ послухай, що інші культури розповідають про своїх шаманів і пращурів.

Знаєш, я гадаю, що те явлення могло б угамувати наш неспокій, стати нам насамперед розрадою. Бо про її з'яву, яку ти називаєш "скетчем", я думала не раз. У її погляді не було ні докору, ані ненависті, лише доброта. Вона усміхалася. Вона вже перейшла по той бік, де немає ненависті. Там, де не існує матерії, немає і ненависті.

її поява справила на нас обох — на мене теж —разюче враження. Ми ледь не ошаліли від страху, але страх вже й так тиждень не давав нам продихнути. Якби вона знову з'явилася, я б лише зраділа її появі.

Однак тоді вона не з'явилася...

Смерті не існує, Стейне. І мертвих не буває.

II

Ось я й повернувся. Ти ще сидиш за комп'ютером?

Тиняюся поблизу, Стейне. Про що рапортує свіжий кліматичний звіт?

Подас досить тривожні сигнали і свідчить, що всі попередні кліматичні висновки ООН були надто консервативними. Вони мало врахували так звані механізми зворотного зв'язку, а це згруб-ша означає: що тепліше ставатиме, то ставатиме тепліше. Танучи, сніг і крига Арктики менше відбиватимуть сонячне світло, тому земля Інтенсивніше нагріватиметься. Вічна мерзлота почне танути, звільняючи гази, скажімо, метан, існує ще багато подібних взаємопідсилювальних механізмів. Можливо, цивілізація наближається до фатальної точки рівноваги в природі, а тоді глобальна катастрофа неминуча. Ще донедавна більшість науковців вважала, хай там як, але збі-жить щонайменше півстоліття, перш ніж за одне літнє півріччя зможе розтанути крига Антарктики. Зараз ми бачимо, що ці процеси відбуваютьсЯ набагато швидше, мова йде, можливо, про якихось два десятиліття. Тим часом зникнення криги на півночі пришвидшить танення льодовиків Азії, Африки та Південної Америки. Ці важливі резервуари прісної води зміліють, русла рік переважну частину року пересихатимуть, а це, своею чергою, вплине на врожаї та можливість забезпечення питною водою мільйонів людей. Проте наслідки будуть катастрофічними не лише для людей. За даними звіту, виникне загроза існуванню майже половині видів рослин та тварин на землі.

Що ми чинимо з нашою планетою? Ось у чім питання! Вона в нас едина, і ми повинні залишити її нащадкам.

Але зараз йдеться про нас обох. Продовжимо розмову?

Так, поговорімо ще. Я була у вітальні, копирсалася в старих газетах та журналах, але відразу кинулася до комп'ютера, почувши трель — надійшов твій лист.

Звісно, я добре пам'ятаю картину Маґрітта. У нашій спальні висіла чудова репродукція, а зараз я знайшов її в мережі. Замок в Піренеях символізує світ у вільному польоті. Принаймні так ми її зазвичай трактували з тобою. Ми були агностиками і відмовлялися безоглядно визнавати споконвічний постулат, нібито все має свою причину і наслідок, а отже, неодмінно повинен існувати "Бог", який створив світ. Ми могли собі сперечатися, чи існує якась інстанція поза тим, що зветься всесвітом. Ніхто з нас не вірив у жодну форму "прояву" вищих сил. Навпаки, ми перебували в стані перманентного зачарування існуванням світу й власною екзистенцією.

Сульрун, я майже так само сприймаю світ і нині, ніколи не перестану захоплюватися ним. Хай би що там відбулося на березовому узліссі, порівняно зі всім білим світом воно було набагато меншою, я б сказав, маргінальною, містерією. Циркове мистецтво і вар'єте ніколи не зуміють заворожити мене так, як неозорі степи і тропічні ліси, мільярди галактик небесного шатра і мільярди світлових років між ними.

Як і ти колись, я більше вірю у те, що світ є таїною, ніж у те, що я одна з "таїн" світу. Я більше вірю в природу, ніж у "надприродне". Я з б'льшим подивуванням ставлюся до нашого незбагненного мозку, ніж до безглуздих вигадок про "надчуттєве". У те, що можна перенести парадокси квантової фізики у площину загальної фізики, я вірю не більше, ніж у передачу думок на відстані між ссавцями, які стоять на вищому рівні розвитку. Однак вірю в існування вищого класу ссавців, і те, що я серед них, неймовірно мене тішить. Нелегко буде тобі знайти людину більш ошелешену фактом власної екзистенції, ніж я. Зарозуміле твердження, але я смію це стверджувати. І анітрохи не соромлюся своєї зарозумілості...

д якою стала ти? Куди зайшла у своїх мудруваннях?

Ти пишеш, ніби достеменно знаєш усе про по-тойбіччя, і стверджуєш, що смерті не існує. А чи зберегла ти свою колишню здатність тішитися кожною секундою прожитого життя? Чи може, твоє нинішнє зацікавлення потойбічним потроху цілком витіснило поцейбічне?

Чи й далі відчуваєш "безмежну тугу" через те, що життя "таке коротке, таке коротке"? То були твої слова. Чи набігають тобі сльози на очі від самого лише натяку про "старість" і "земний вік"? Чи й далі ридаєш над заходом сонця? Бувало, раптом, без жодного попередження, ти робила великі очі й нажахано зойкувала: "Життя стало на день коротшим, Стейне!" або "Нам залишилося жити на один день менше!"

Здебільшого двадцятилітні не здатні уявити собі власну відсутність у світі живих, а якщо й уявляють, то принаймні не з таким відчаєм, як ти. Але ми жили з цим майже з дня на день і звикли, мов до відлуння. Чи не тому постійно кидалися у якісь нерозважні крайнощі? З часом мені вже не треба було допитуватися, чому ти плачеш. Я знав чому, а ти знала, що я знаю. Тоді я пропонував виправи до лісу чи в гори. Таких утішальних прогулянок було чимало. Ти любила насолоджуватися природою. Але твоя любов до "всеприроди", як ти її іноді називала, була своєрідним "нещасливим коханням", бо ти ані на мить не забувала, як одного дня те, що так палко любиш, зрадить тебе.

Ось так воно було. Від сміху до плачу тільки крок. Під тонким нашаруванням радісного життєлюбства ти постійно ховала тугу. І я теж. Бо ж ми удвох були єдиним цілим. Але мені здається, що твій сум був одчайнішим за мій. Як і замилування чи захоплення.

Та повернімося до Брусничної Жінки. Не думай, що я намагаюся уникнути розмови про неї. Я й справді ледь не вмер від страху тоді.